— Можна вважати встановленою його причетність до виникнення епідемії,глухо сказав Олександр Миколайович, побіжно глянувши на свого заступника.

Тарнов теж кивнув головою, погоджуючись.

Один Михайло Дмитрович із страдницьким виразом промовив:

— Та зрозумійте ж, ми судимо про нього, як горобці про папугу. Нам же нічого не відомо про його наміри. І я вірю цій жінці…

Олександр Миколайович уже не міг сердитись на свого помічника. Він думав: “Хороша людина Михайло Дмитрович. Усе розуміючий Михайло Дмитрович. Розгонисто мислить, ерудований. Лагідний, глибоко людяний. Співчуваючий. Це знають усі. І так само усім відомо, що я суворий і вимогливий. Владолюбець, умію приймати круті рішення і впроваджувати їх у життя. Нечулий. Що ж, комусь треба бути таким. Коли зараз усі будуть добрими і лагідними, як Михайло Дмитрович, то можуть загинути тисячі таких же добрих і лагідних…”

Він уже не думав про вибори в академію. Він знав: тепер, після епідемії, його забалотують. І правильно зроблять. На їхньому місці він зробив би так само. Ніхто не вточнюватиме, що в лабораторії добрий Михайло Дмитрович обстоював найбільшу свободу волі для супермозку, а він, Олександр Миколайович, — обмеження, котрі гарантували безпеку людей. У це ніхто не стане заглиблюватись — і це теж правильно. Бо Михайло Дмитрович мав право відстоювати свої сміливі гіпотези, а на ньому, на Олександрові Миколайовичу, і нині тяжіє відповідальність за те, що він не був достатньо владолюбним, не прийняв достатньо крутого рішення, не наполіг на жорстких обмеженнях.

Він думав про Ніну, про свою молоду дружину. “Навіщо молодій красивій жінці дурний і старий чоловік? Ще й до того досить нечулий? Ще й до того невдаха? Коли вже дурний, то краще молодий…”

— Хроше вірити жінці, — мовив полковник Михайлові Дмитровичу, відповідаючи тому, проте Олександру Миколайовичу здалося, що Тарнов відповідає на його думки. — Мудро вірити жінці. Але як бути з фактами?

— Факти ще треба витлумачити.

— Як же ви витлумачите останнє повідомлення? — тихо, дуже тихо й покірно спитав у свого заступника Олександр Миколайович, а потім звернувся до полковника, ніби без слів перепитуючи: еге ж, як він витлумачить його, оте повідомлення? Цікаво все ж таки знати, як іще можна витлумачити його, яким чином довести, що чорне — це біле, а злочинець — благодійник?

— Наприклад, він, як і ми, шукає засоби боротьби проти епідемії — бере проби, — відказав Михайло Дмитрович, не дивлячись на опонентів. — Одного разу ворона запідозрила лисицю, що…

На стіні кабінету серед танцюючих різнокольорових цяток яскраво спалахнула одна і заблимала. Полковника Тарнова викликав пост номер сім. Пост сповіщав:

— Злочинця виявлено в нашому квадраті й оточено.

— Накажіть не застосовувати зброї! — гукнув полковнику Михайло Дмитрович.

Полковник не звернув уваги на його вигук, кинув у мікрофон “Виїжджаю!” і жестом показав ученим, що вони можуть їхати з ним.

— Дозвольте мені діяти самостійно, — попросив Михайло Дмитрович.

Обурення Олександра Миколайовича ладне було вилитися в найрізкішій формі. Та полковник випередив його і сказав Михайлу Дмитровичу:

— Зараз ніколи сперечатися. Поїхали.

Квадрат номер сім було оточено так, аби з нього ніхто не міг вибратися непоміченим. Спецкоманди чергували біля пересувних установок стеження, патрульні вертольоти літали хмарою. Живе кільце пульсувало і стискалося.

— Ось він! — Полковник показав на темну цятку в кутку радіолокаційного екрана, вмонтованого у панель керування автомобіля.

Цятка почала збільшуватись. Автоматично ввімкнувся телеекран. На ньому було виразно видно людську постать.

— Зараз його візьмуть, — прошепотів Тарнов, підводячись на сидінні.

Чоловік на екрані швидко йшов вулицею, завернув за ріг, вийшов на набережну каналу. Там уздовж квіткових клумб походжали бабусі, на дитячих майданчиках між макетів ракет, кораблів, полярних таборів гралися діти. Над самим каналом стояли й сиділи люди з вудками в руках.

Не менше десятка оперативників рухалися кільцем разом із злочинцем. Але взяти його на набережній вони не могли — заважали люди. Переслідуваний збіг східцями до каналу, зігнувся для стрибка і… щез.

— Він стрибнув у канал! — вигукнув полковник, висунув чашечку мікрофона і скомандував: — Перекрити шлюзи!

Мікрофон на гнучкому стрижні розхитувався перед ним, ніби квітка. Полковник почув праворуч себе тихий шепіт. Він скосив погляд і побачив нижню частину обличчя Олександра Миколайовича — з тонкими, чітко окресленими губами і важким квадратним підборіддям. Губи ворушилися, шепотіли, мов закляття:

— Він не втече, цим разом не втече…

Полковник поглянув на Михайла Дмитровича. Той теж трохи прицмокував губами, а втім, Тарнов уже давно запримітив за ним цю дитячу звичку. Відчувши на собі погляд полковника, вчений глянув йому в очі. Він погано приховував свої почуття. В його очах виразно читався скептицизм. “Він зарані впевнений у нашій невдачі, — подумав полковник. — Либонь, він сказав би так: пастка на вовка не стримає тигра. Або інакше: полював заєць на вовка… Цікава людина, треба до нього придивитися пильніше…”

Тарнов зауважив спалах виклику на пульті і негайно відповів. Передавали оперативники з берега каналу: переслідуваного виявити не вдалося. Він зник. Щез, мовби у воді розчинився.

За кілька хвилин такі ж повідомлення надійшли від усіх груп переслідування, з пунктів спостереження, з постів біля шлюзів. Юрій Юрійович не залишив слідів.

Полковник запитально дивився на Олександра Миколайовича, а той робив вигляд, що не розуміє його погляду. Та й чим він міг зараз зарадити? Розповідати знову про здогадні, але не вивчені можливості супермозку? Про те, які експерименти може робити супермозок з людьми чи навіть із людством у цілому? Про те, що він створював організм із невідомого матеріалу, схожого на людську плоть, але з прихованими від людей можливостями?

Вони сиділи в автомобілі, відкинувшись на бильця сидінь, і навіть не підозрювали, як вони зараз схожі одне на одного — з утомлено опущеними плечима, з невеселими обличчями.

Полковник шукав порятунку в діяльності. Він натиснув кілька кнопок на пульті, порадився з комісаром і з тими, хто провадив слідство паралельно, віддав розпорядження постам.

— Найкращий засіб на розчарування — не зачаровуватися, — зненацька і вельми недоречно прорік Михайло Дмитрович.

Полковникові нестерпно схотілося гепнути кулаком бодай по бильцю сидіння, він уже навіть заніс руку, та в останню мить зміркував, що, вдаривши, натисне пружину, сидіння відхилиться і він опиниться у кумедному становищі. А перед цим запеклим скептиком йому цього зовсім не хотілося. Вже через кілька секунд Тарнов зрозумів, що піддається роздратуванню, що стає упередженим, і зразу викликав сам себе позмагатися силою. Поклавши на лопатки дратівливого Тарнова, полковник Тарнов подумав: “Я вже відзначив, що він — цікава людина. Логік і антилогік в одній особі. Враховуючи його характеристику блискучого вченого, можна припустити, що він — незвичайна людина. Отже, поєднання логіки та антилогіки, які створюють незвичайність. А що створює незвичайність у поведінці супермозку? Чи не те ж саме?”

Розвиваючи надалі свою думку, він запитав Михайла Дмитровича:

— Ви, пам’ятається, хотіли отримати можливість діяти самостійно?

Олександр Миколайович зробив застережливий рух, та полковник не зважав на нього. Тоді Олександр Миколайович сказав:

— На жаль, Михайло Дмитрович у своїх вчинках не завжди керується логікою.

— А чим він керується? — поцікавився полковник, із його тону можна було вгадати, який у нього настрій.

— Він називає це інтуїцією, — відповів Олександр Миколайович. — На мою думку, вона складається в основному з невловимих мотивів, таких, наприклад, як зміна настроїв, — він зробив вигляд, наче намагається вхопити повітря пальцями, демонструючи невловимість. — Логіка майже відсутня.

— Якщо я правильно пам’ятаю, — зауважив полковник, — інтуїція інколи приходить на допомогу в умовах неповної поінформованості?