Харрі наказав собі сидіти смирно і запитав:
— Перший пістолет ти отримав за декілька днів до першого вбивства Маріуса Веланна. Вірно?
— Так. Він лежав в урні у Фрогнер-парку, як і було обумовлено.
Харрі затамував подих:
— І як це, Віллі? Як це — вбивати?
Віллі відкопилив нижню губу, мовби замислився над відповіддю:
— Вони мають рацію — ті, хто говорить, що вперше — найскладніше. Пройти в гуртожиток не становило труднощів, а ось заварити пластиковий пакет із трупом виявилося складніше і довше, ніж я чекав. Хоча я півжиття носив на руках пишних норвезьких балерин, затягнути на горище цього хлопчину виявилося не так-то легко.
Пауза. Харрі кашлянув:
— А потім?
— Потім я поїхав у Фрогнер-парк, аби забрати ще один пістолет і діамант. Цей напівнімець Свен Сівертсен виявився саме таким жадібним акуратистом, як я і чекав. Адже непогано зрежисовано — зробити так, щоб під час кожного вбивства він опинявся у Фрогнер-парку? Адже він буцімто скоював злочин і, зрозуміло, старався, щоб ніхто його не помітив і не дізнався, де він був. Я попросту змусив його особисто потурбуватися про відсутність алібі.
— Браво! — вигукнув Харрі й провів указівним пальцем по мокрій брові.
Йому здавалося, ніби все навкруги стало вологим, наче вода, просочуючись крізь дах і стіни, потрапляла сюди з боку тераси та ванної кімнати.
— Усе, що ти досі мені розповідав, Віллі, я і сам зрозумів. Повідай мені те, чого я не знаю. Розкажи про свою дружину. Куди ти її дів? Сусіди бачили, що ти регулярно з’являєшся на балконі, так як же тобі вдалося винести її з квартири до нашого приходу?
Віллі посміхнувся.
— Мовчиш... — мовив спроквола Харрі.
— Щоб у п’єсі залишилася хоч яка-небудь загадка, драматургові корисно хоч іноді промовчати.
Харрі зітхнув:
— Добре, ну тоді поясни мені хоча б, для чого треба було все так ускладнювати? Чому просто не вбити Свена Сівертсена? Така можливість у тебе в Празі була. Це було б куди простіше і менш небезпечно, ніж убивати трьох ні в чому не повинних людей і свою дружину на додачу.
— По-перше, мені потрібний був цап-відбувайло. Якби Лісбет просто зникла — всі подумали б на мене. Тому що завжди винен чоловік, вірно, Харрі? Але найголовніша причина в тому, що любов — це жага, Харрі. Їй треба пити, їй потрібна вода. «Жага помсти» — красиво сказано, га? Ти розумієш, про що я, Харрі. Смерть — це не помста. Смерть — це звільнення. Хепі-енд. А для Свена Сівертсена я хотів підготувати справжню трагедію, нескінченне страждання. Й у мене вийшло. Свен Сівертсен перетворився на одну з неспокійних душ, які бродять по берегу річки Стікс. А я — човняр Харон, який відмовляє їм у переправі на інший берег, у царство мертвих. Чи для тебе грецька міфологія — як китайська грамота, Харрі? Я засудив його на життя. Нехай воно поглине його так, як поглинуло мене. Коли відчуваєш ненависть, не знаючи адресата, у результаті спрямовуєш її на самого себе і свою прокляту долю. Так трапляється, коли тебе зраджує кохана людина. Але як усе життя провести в ув’язненні, коли тебе засудили за те, чого ти не здійснював? Чи знайдеться помста краща, Харрі?
Харрі ще раз намацав у кишені шпатель.
Віллі коротко розсміявся. Наступна фраза явно була цитатою:
— Не відповідай, Харрі, по тобі й так видно.
Харрі заплющив очі. Голос Віллі продовжував:
— Ти нічим од мене не відрізняєшся. Тобою теж рухає порок, а порок завжди прагне досягти...
— ...дна.
— Так, нижньої точки. Здається, тепер твоя черга, Харрі. Що там у тебе за докази? Щось, що може заподіяти мені занепокоєння?
Харрі розплющив очі:
— Спочатку скажи мені, де вона, Віллі.
Віллі тихо розсміявся і приклав руку до серця:
— Вона тут.
— Маячня, — відрізав Харрі.
— Якщо Пігмаліон міг полюбити Галатею, статую жінки, яку він ніколи не бачив, чому я не можу любити статую моєї дружини?
— Я тебе не розумію, Віллі.
— І не обов’язково, Харрі. Знаю, іншим це зрозуміти складно.
Він замовк, і Харрі міг чути, як вода в душі продовжує лити з колишньою силою. Як же він міг позбутися трупа, щоб ніхто цього не помітив?
У звуки плиткої води знову вплівся шепіт Віллі:
— Моя помилка була в тому, що я вірив у можливість знову пробудити статую до життя, а жінка, яка могла це зробити, не захотіла зрозуміти, що ілюзія сильніша, ніж те, що ми називаємо реальністю.
— Про кого ти зараз говориш?
— Про іншу, живу Галатею, про нову Лісбет. Вона злякалась і могла все зіпсувати. Тепер я бачу: моя доля жити зі статуєю. Але й це прекрасно.
Харрі всією вологою шкірою відчував якусь тривогу.
— Ти коли-небудь торкав статую, Харрі? Це не передати словами. Шкіра мертвої людини не тепла, але й не зовсім холодна.
Віллі погладив синій матрац.
Відчуття дискомфорту скувало Харрі холодом. Наче йому зробили ін’єкцію крижаної води. Коли він заговорив, слова давалися йому важко.
— Тобі більше нічого сказати?
Віллі витягнувся в ліжку:
— Дивні запитання ти ставиш, Харрі. Я закінчив свою історію, а де твої докази?
Він простягнув руку й узяв щось із нічного столика. Предмет сяйнув металевим блиском, і Харрі завмер. Віллі підняв його вище. Наручний годинник.
— Вже пізно, Харрі. Думаю, візит пора закінчувати. Нічого, що вона так і не з’явилася з душу до твого відходу?
Харрі продовжував сидіти.
— Знайти злочинця — тільки половина обіцянки, яку ти взяв із мене, Віллі, — сказав він. — Інша половина — що я мушу покарати його. Суворо. Мені здається, ти просив від щирого серця. Адже десь у глибині душі ти жадаєш покарання, хіба ні?
— Час Фрейда вже минув, Харрі. Як і твій, утім.
— Так тобі не хочеться послухати докази?
Віллі з явним роздратуванням зітхнув:
— Якщо після цього ти підеш, прошу.
— Мені слід було про все здогадатися, коли палець Лісбет із перснем надійшов поштою. Середній палець лівої руки. Vena amoris. Злочинець повідомив, чиєї любові хотів би домогтися. Парадокс, але саме палець на тебе і вказав.
— Вказав?
— Вірніше, екскременти, знайдені під нігтем.
— З моєю кров’ю. Еге ж. Це стара новина, Харрі, і я вже пояснював, що нам подобалось...
— Так-так. Коли ми про це дізнались, екскременти більше не досліджували. Однаково там не знайдеш нічого цікавого. Шлях від ротової порожнини до прямої кишки займає від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин, і за цей час шлунок і кишківник перетворюють їжу на невизначені біологічні відходи. Навіть під мікроскопом складно розпізнати, що людина їла. Але дещо все-таки проходить через травний тракт цілим і неушкодженим, а саме насіння...
— Харрі, можна зробити лекцію коротшою?
— Ми знайшли зернятко. Нічого особливого. Тому я тільки сьогодні, вже дізнавшись про можливу особу злочинця, попросив провести лабораторний аналіз насінинки. І знаєш, що з’ясувалося?
— Не маю уявлення.
— Це цілісне зерно фенхеля.
— І що?
— Я переговорив із шеф-кухарем «Театрального кафе». Ти мав рацію, заявляючи, що більше ніде в Норвегії не готують хліб із цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить...
— ...до оселедця, — закінчив Віллі. — Який, як ти знаєш, я там замовляю. Ну і що?
— Раніше ти заявляв, що в ту середу, коли пропала Лісбет, ти, як завжди, поснідав оселедцем у «Театральному кафе». Уранці, десь між дев’ятою та десятою. Дивно, як насіннячко встигло потрапити з твого шлунка під ніготь Лісбет.
Він зробив паузу, аби переконатися, що Віллі засвоїв цю порцію міркувань.
— Ти сказав, що з квартири Лісбет вийшла близько п’ятої, тобто приблизно через вісім годин після твого сніданку. Припустимо, перед самим її виходом ви займалися сексом. Але хоч як би ефективно працював твій кишківник, він не встиг би за вісім годин доставити фенхелеве зернятко в пряму кишку. Це фізіологічно неможливо.
Віллі слухав із розкритим ротом. Харрі помітив, як сіпнулося його обличчя при слові «неможливо».
