— Це зернятко могло там виявитися не раніше дев’ятої вечора. Отже, палець Лісбет побував у тобі ввечері, вночі або наступного дня вже після того, як було заявлено про зникнення. Розумієш, про що я, Віллі?

Той дивився на Харрі. Вірніше, в його напрямі, оскільки погляд був спрямований набагато далі.

— Це ми називаємо речовим доказом, — сказав Харрі.

— Розумію, — кивнув Віллі. — Конкретний і неспростовний факт?

— Саме так.

— Судді й присяжним таке, напевно, подобається? Навіть краще, ніж визнання, еге ж, Харрі?

Поліцейський кивнув.

— Фарс, Харрі. Я замислював це як фарс, де актори з’яв­ляються і виходять через двері. Я потурбувався про те, щоб сусіди бачили, що ми сидимо на терасі, перш ніж завести Лісбет у спальню. Там я дістав пістолет із ящика з інструментами, і вона, широко розкривши очі, — так-так, зовсім як у фарсі! — подивилася на ствол із глушником.

Віллі вийняв руку з-під ковдри. Харрі побачив у ній пісто­лет. Із чорною шишкою, нагвинченою на дуло. Пістолет був спрямований у його бік.

— Сядь, Харрі.

Харрі сів на стілець, відчуваючи, як гострий шпатель увіткнувся йому в бік.

— Вона не розуміла найкомічнішого. Звичайно, тут мала бути поезія. Тут мав бути статевий акт, при якому я б забив гарячий свинець туди, куди зазвичай вивергав сім’я. — Віллі встав із ліжка, те булькнуло і загойдалось. — Але фарс вимагає нестримності. І мені довелося вигадати швидку розв’язку.

Голий, він постав перед Харрі й підняв пістолет:

— Я направив дуло на її лоб, який вона зморщила від подиву, як робила це, коли вважала, що світ несправедливий або просто незрозумілий. Як того вечора, коли я розповів їй про п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон», на якій ґрунтувався мюзикл «Моя прекрасна леді». Там Еліза Дулітл виходить заміж не за професора Хіггінса, який із вуличної дівчинки перетворив її на освічену мадемуазель, а за молодого Фредді. Лісбет була у нестямі: вона вважала, що Еліза всім зобов’язана професорові, а Фредді — нецікава й нікчемна людина. Знаєш, Харрі, я почав плакати.

— Ти псих, — прошепотів Харрі.

— Очевидно, — серйозно погодився Віллі. — Те, що я зробив, жахливо. Тут не вистачає того самовладання, яке можна зустріти у людей, спонукуваних ненавистю. А я звичайна людина, що йде за порухами серця. А воно закликало мене до любові — тієї самої, яка — Божий дар, яка перетворює нас на Божі знаряддя. Хіба пророків і Христа за життя не вважали божевільними? Звичайно, Харрі, ми безумні. Безумні, зате чистіші за всіх у цьому світі. Коли люди скажуть, що те, що я зробив, — божевілля, й у мене немає серця, я запитаю у відповідь: «У кого ж насправді немає серця? У того, хто не може вбити свою любов? Чи у того, хто любий, але не вміє любити у відповідь?»

Настала довга пауза.

Харрі відкашлявся:

— Так ти її застрелив?

Віллі легко кивнув.

— У неї в лобі з’явилася маленька ранка, — сказав він із якимсь здивуванням у голосі, потім чорна дірочка, ніби її прокололи цвяхом.

— А потім ти вирішив її заховати. У єдиному місці, де її напевно не знайшов би навіть поліцейський собака.

— У квартирі було жарко. — Віллі дивився поверх його голови. — Об скло билася муха. Я зняв із себе ввесь одяг, щоб не забруднити його кров’ю. Потрібні інструменти лежали в ящику. Кусачками я відрізав їй середній палець на лівій руці, роздягнув її, дістав пульверизатор із силіконовою піною і залагодив кульовий отвір, рану на місці пальця й усі інші отвори в її тілі. З ранку я вже спустив матрац, і тепер він був наповнений водою лише наполовину. Я майже ні краплі не пролив, коли засовував її всередину через зроблений проріз, і заклав шов за допомогою клею, гуми і зварювального пістолета. Це виявилося легше, ніж уперше.

— І відтоді вона лежить там? Похована у власному ліжку?

— Ні-ні, — заперечив Віллі, продовжуючи дивитися повз Харрі. — Я не ховав її, скоріше, повернув у черево. Це стало початком оновлення.

Харрі розумів, що саме час злякатися, не боятися вже небезпечно. Краще буде, якщо в горлі у нього зараз пересохне, а серце заб’ється у скаженому темпі, але замість цього він відчував тільки втому.

— А відрізаний палець ти запхав собі в анус? — уточнив Харрі.

— Гм, кращого місця не знайти. Я ж знав, що ви прийдете з собакою.

— Можна було знайти й інший тайник, герметичніший. Справа, напевно, в твоєму збоченому понятті про задоволення? Куди, наприклад, подівся палець Камілли Луен, який ти відрізав до того, як убити її?

— Камілла, атож... — Віллі кивнув, посміхаючись так, наче для нього це було приємним спогадом. — Нехай це залишиться нашою з нею таємницею, Харрі.

Він зняв зброю із запобіжника.

— Віддай пістолет, Віллі. — Харрі глитнув. — Усе скінчено. Цим ти нічого не доб’єшся.

— Звичайно, доб’юся.

— Чого ж, дозволь запитати?

— Того ж, чого й завжди, Харрі. Твір закінчиться, як належить. Невже ти думаєш, що публіці сподобається, якщо я ось так просто дам себе заарештувати й відвести? Потрібен грандіозний фінал, Харрі. Хепі-енд. Якщо п’єса закінчується погано, я сам придумую щасливий кінець. Це...

— ...девіз мого життя, — прошепотів Харрі.

Віллі посміхнувся і приставив пістолет йому до лоба.

— Я хотів сказати: «Девіз твоєї смерті».

Харрі заплющив очі. Йому хотілось одного — заснути і погойдуючись попливти по річці. На інший берег.

Ракель здригнулась і розплющила очі.

Їй снився Харрі. Вони пливли в човні.

У спальні панувала напівтемрява. Їй тільки почулося, чи дійсно щось сталося?

Дощ заспокійливо барабанив по даху. Про всяк випадок вона перевірила, чи ввімкнений мобільний телефон на нічному столику. Раптом він подзвонить?

Вона знову заплющила очі й попливла далі.

Харрі вже не відчував часу. Коли він розплющив очі, світло в порожній кімнаті нібито падало по-іншому. Харрі не знав, секунда пройшла чи хвилина.

Ліжко було порожнє. Віллі зник.

Повернулися звуки води. Дощ. Душ.

Харрі похитуючись підвівся й подивився на синій матрац. По спині пробігли мурашки. При світлі настільної лампи він побачив під гумою контури людського тіла, контури обличчя випиналися на поверхні, немов гіпсова маска.

Харрі вийшов зі спальні. Двері на терасу, як і раніше, були розкриті. Він підійшов до перил і подивився у двір. Потім, залишаючи мокрі сліди на білих східцях, спустився на нижній поверх. Відчинив двері у ванну. На тлі душової перегородки вимальовувався жіночий силует. Харрі смикнув перегородку вбік і побачив Тойю Харанг. Вона стояла, вірніше, висіла, впустивши голову на груди. Шия була прив’язана чорною панчохою до душової поливалки, з довгих опущених вій капала вода. Розкритий рот заповнювала якась жовта маса, що нагадувала застиглу піну. Нею ж виявилися забиті ніздрі й маленька дірочка в скроні.

Він вимкнув воду в душі й вийшов.

На сходах нікого не було.

Харрі ступав обережно, свого тіла він майже не відчував, неначе воно перетворилося на камінь.

Б’ярне Мьоллер.

Треба подзвонити Б’ярне Мьоллеру.

Він вийшов у внутрішній двір. Накрапав дощ, але Харрі не відчував і його. Скоро він зовсім задубіє. Рама для сушіння білизни більше не скрипіла, але він цього не помічав. Він шукав на асфальті жовту пачку. Знайшов, дістав сигарету, спробував прикурити, але виявилося, що кінчик сигарети намок. У пачку потрапила вода.

Подзвонити Б’ярне Мьоллеру. Нехай приїдуть сюди, потім вони з Мьоллером відправляться в гуртожиток, запишуть на плівку свідчення Свена Сівертсена проти Тома Волера. Він почує, як Мьоллер віддасть наказ про арешт Волера, і зі спокійним серцем поїде додому. До Ракелі.

Рама для сушіння була у нього за спиною.

Він вилаявся, розламав сигарету навпіл і знову спробував прикурити. Що це він так нервується? Адже все вже закінчилось. Усе.

Він обернувся до рами для сушіння білизни.

З двох пластикових шнурів, на яких повісився Віллі, витримав тільки один. Барлі висів, витягнувши руки, волосся прилипло до обличчя, а погляд був спрямований угору, немов у молитві. Харрі здригнувся від думки, що видовище це — на подив красиве. Голе тіло, задрапіроване мокрим простирадлом, найбільше нагадувало фігуру на носі галеона. Віллі зробив, що хотів, приголомшливий фінал.