На льняній сорочці дівки, попід грудьми, розпливалася брунатно-коричнева пляма. Пляма ширилася, сягнула живота, проступила на спідниці, а кімнатою пішов сморід застарілої крові.

— Що ти мелеш?!

— Я не сліпа, пане дохтуре, я — мертва.

Дівчина плеснула в долоні, і під стелею спалахнув багряний вогонь. Одночасно з цим двері до світлиці розчахнулися, й Павло побачив ту саму ненависну горянку, що прокляла його за смерть своєї дитини. Жінка щось тримала у жмені, а донька, донька мала мамині очі. Темно-карі та великі. Тільки неживі.

— Я вам гроші принесла, лікарю, — ніжно сказала жінка і розтиснула пальці, а з них донизу ляпнувся цілий жмут змій. Гади із шипінням клубочилися по земляній підлозі, з того сатанинського клубка раз у раз вистромлювалась якась голова, роззявляла пащу, демонструючи роздвоєний язик, і все те гадюччя, звиваючись, обплітаючи одне одного, повільно, але неухильно рухалося до Штоса. — Триста євро, вистачить? Як там моя Єленка, пане добрий?

Тут Павло Вільгельмович Штос зрозумів, що то таке — обернутися на соляний стовп. Його тіло скам’яніло, кожна клітина перетворилася на дрібні прозорі кристали. Штос хотів закричати, але відчув, що кришиться, розпадається на порохи, так і не визрівши, і його крик, і він сам. І тоді Павло закрив очі — лиш вони ще слухались його — і полетів у чорне небуття, де не було жодних барв, а відлуння демонічним реготом все повторювало: «Добрий… добрий… добрий…»

* * *

Першою на сполох забила Ксеня. Ні, не те щоб їй було якесь діло до того Штоса, подумала жінка, і не те, щоби він їй подобався, радше, навпаки, але все ж цікаво стало, де це він подівся. Зайшов за ту ґражду, і слід за ним охолов. Ксеня глянула на Владу та Юрка — вони вже дісталися до мети і стояли, палко щось обговорюючи — так, принаймні, видавалося з їхніх жвавих жестів — під самим покажчиком. Ліда буркотіла, Юля скаржилася на життя і на чоловіка, Геннадій мовчав. І Оксана не витримала.

— А де пан Павло? Щось він довго… теє…

— Не переживайте, — Геник хмикнув. — Він від нас пішов.

— Тобто? Що ти мелеш? — аж звилася Юля.

— Жінко, попустися. Що тобі не зрозуміло? Ми його дістали, і він собі утік. Може, в котрусь хату заліз, щоб одному побути.

— Як я йому заздрю! — Юля вишкірила зуби, наче загнаний у глухий кут пес. — От би й мені утекти від тебе подалі, тільки ще раніше. Не стояла б нині серед ночі бозна-де, не каралася б, не мерзла б. От якщо в мене від цих стресів буде викидень, так і знай — це твоя вина.

— Знатиму, — Геник зиркнув на неї так, що жінка усі слова розгубила. — Ти тоді дуже засмутишся, еге ж?

— Гей, погляньте! Боже…

Усі обернулися на Ксенин лемент. Там, де щойно темніла хата з усіма притулами, нині було порожнє місце. Ґражда мов крізь землю провалилася, а по периметру обійстя горів рівний, як шнурочок, вогонь —

строго по периметру, наче було то не полум’я, а загорожа, за якою виднілася випалена земля.

— Що за… — Юля затнулася і безпорадно заплакала. Геннадій кинувся до пари, обійняв, забувши на мить про всі суперечки. — Гено, що то було? Де оселя? Де Павло? Як воно згоріло, так, що ми нічого не чули? Ну, деревина ж тріщить, коли палає, хіба ні? І дим мусить бути… І він не кричав…

— Чортівня якась, — мовив Геник, усвідомлюючи, що на жодне жінчине питання він не має відповіді. — Такого не буває…

— Не буває, однак є, — надзвичайно спокійно констатувала Ксеня. — Я дрібною чула одну легенду.

— Ой, не треба, я вас благаю, — крізь сльози скривилась Юльця. — Тут у горах усі дрібними чули по легенді, яка й не легенда зовсім, а правда свята. А то й не одну. Не хочу того слухати.

— Як не хочете, то й не слухайте, кумцю срібна, а я таки повім, — річуше заявила Ксеня, і аж завмерла на мить, де й взялась відвага бодай слово наперекір цибатій сказати. Бо раніше одного «Ой, не треба» було б досить, аби Ксеня заткалася. — Мені ще бабця розповідали, а їм — їхня бабця… Мовлять, раз на сто років сімом обраним, простим людям, зі своїми вадами та бідами, але — обраним, дається другий шанс. Їх збирає докупи древній бог, завозить у певне місце, і дарма шукати його на мапі, і… якщо вони, — жіночка зітхнула, глянувши на Юлін живіт, — ну, наступного ранку вони можуть зробити інший вибір. Усе почати спочатку. Геть змінити своє буття.

— А до ранку, — дерев’яним голосом мовила Юля, — ще треба дожити.

— Добре, що це тільки легенда! — з награною бадьорістю вигукнув Геннадій. — Ви ж не вірите в це, правда? Ксеню…

— Справа в тім, що… — «вірю», хотілося сказати Оксані, та довелося обмежитися напівправдою. — Хай там як, а нас семеро. Було. Уже один десь зник. Із Лідою недобре. І, мариться мені, що в усіх нас бідося.

— Так, але… ну, це смішно, Ксеню! — Генику так кортіло, аби це було справді так, що він аж намагався посміхнутися. Натомість на вустах виникла болісна гримаса. — Ви доросла жінка, тобто, звісно, молода, та надворі двадцять перше сторіччя! Хто дослухається до бабиних казок? Ну, це просто смішно!

Безпомічність, із якою говорив її муж, чомусь гостро різонула Юлі по серцю.

— Та невже? — тихо перепитала Оксана, пильно дивлячись на обпечену землю і прямокутний вогонь.

8

Завокзалля — 2 м

Напівстерті сірі літери на вицвілій блакитній блясі покажчика анічогісінько не прояснили, а навпаки, загнали Юрка з Владою у глухий кут. Напис був химерним і означав менше, аніж нуль. Так здалося Владі. Бобир же, обійшовши навколо стрілки, зупинився, потер підборіддя і присів біля одного з двох стовпчиків, що її підпирали.

— Глянь сюди, — покликав він Владу. — Бачиш? Тут земля розпушена, гадаю, що підпірки ці щойно вкопали.

— Це навряд чи. Покажчик затертий.

— Так, затертий… і свіжі сліди. Що ж він позначає?

— Ну… якщо це Завокзалля, десь має бути і вокзал.

— Де, цікаво знати? — Юрко підвівся. — Де чортам роги правлять?

— Може, десь у лісі? — припустила Влада.

— Безумовно, чом би й ні? Станція «Уріж дуба».

Дівчина фиркнула.

— Ти так і будеш стояти, критикуючи мене, чи скажеш щось конструктивне?

— Вибач, конструктив не підвезли. Постачальник підвів. Але у середній школі, доки я не вшився звідти, мене навчили, що літера «М» на покажчиках та дорожніх знаках є загальновизнаним скороченням від слова «метр».

— Та у вас там геніїв ростили!

— Істину речеш, зухвале дівчисько. А тепер кажи, куди дивиться кінчик стрілки?

— На дерева в лісі, я ж… — Влада затнулася. — Ні. Але ж ні, Юрку, ну що це таке?

— Так. Він дивиться на землю. Покажчик вигнувся, мов спина підлабузника, за якісь секунди, і тепер — тепер він тикає в землю. Як палець нечеми. Вибач. Я, коли хвилююся, вживаю забагато порівнянь.

— А мені натомість мову відбирає.

— Зараз ти говориш досить жваво, люба, — Юрко почекав, та на лагідне звертання Влада не зреагувала. — А мені на гадку спадають божевільні речі.

— Божевільніші, ніж те, що вже з нами сталося?

— Ні. Такі самі, за шкалою причинності — вісім балів з десяти.

Влада зітхнула.

— Говори. Не треба мене жаліти.

— А жаліти тебе дуже приємно, — пробурмотів Бобир і наштрикнувся на гнівний дівочий погляд. — Гаразд, Зевсе-Громівнику. Чула вислів: «Закопати на два метри під землю»?

— Так, а до чого тут. стривай. Це ж глибина могили! Тут що, цвинтар, по-твоєму?

— Ні, — пролунав за їхніми спинами напрочуд знайомий голос. — Тут і справді був вокзал. Звідсіля ходили потяги в минуле. Його можна було тоді змінити, минуле, я маю на увазі. Докорінно.

Влада та Юрко не встигли ані озирнутися, ані оком змигнути, як перед ними виник неймовірно гарний блондин під два метри зростом, із м’язами культуриста та грацією балеруна. Він сліпуче усміхнувся й продовжив тим самим знаним голосом.

— Але це було давно. І, на диво, ними мало хто користувався. Люди — це набір із комплексів і парадоксів. Майже всі шкодують за чимось у минулому, але тільки на словах.