— Манери, — сама до себе мовила вона, дістаючи з сумки рукавички. — Не проп’єш і не прослужиш. Дякую, приємно. Отже, посадити мого зятя — це не так добре, як знищити, але краще, ніж нічого. Він комусь тут платить, Юрку. Але надто вже далеко зайшов. Це йому не допоможе. Справа честі, сімейної. Дід Бабій у цьому педант. Я вже мушу йти. На все добре.

Надя простягнула йому руку в сірій шовковій рукавичці. Не по сезону, зате красиво. Юрко підніс руку до вуст і поцілував.

— Будь із нею, я тебе благаю. Що б не сталося, будь поруч. Обіцяєш?

— Обіцяю. І зроблю це залюбки. І без благань.

А ще за півроку, під час чергової спроби зіскочити, Влада, як належить, здала всі аналізи й отримала позитивний результат на ВІЛ.

І знову сіла на голку, стверджуючи, що їй більше нічого втрачати.

Влада дочекалася-таки Петровича. Якби старий фельдшер брав участь у постановці «Білосніжки і семи гномів», то, безумовно, був би Буркотуном. Він бурчав без упину і без перерви на обід, бурчав, коли ходив, коли їв та, ймовірно, коли спав. Увійшов до Влади він також із бурчанням, щось бурмочучи, обстежив її, виклав із медичного саквояжа мазі та притирки від синців, буркітливо розповів, як і коли ними мазатися, і з бурчанням рушив на вихід. Владі раптом захотілося поговорити з ним. Вона окликнула:

— Петровичу!

— Чого тобі? — зупинився фельдшер.

— Що мені робити?!

— Стати раком і стрибати боком. Ти про що, небого?!

— Юрко вже на межі. Я його розумію. Ще трохи, і він мене покине. А цього я не переживу. Я вже втратила Надійку… Це ж не боляче, правда?

— Передоз?

Влада кивнула.

— Дивлячись, що вколеш. Але назагал ні, неправда. Ще й як боляче. Слухай, я тобі, звісно, ніхто, та пораду дати можу. Порад у мене хоч греблю гати, і всі безкоштовні. Але то не значить, що нічого не варті. Ти на гері?

— Так.

— Злізти можна, — дивно було чути від Петровича не бурчання, а нормальну мову. — Тєжко буде — не те слово, та чому б і нє? Ти ще молода, трохи часу є в запасі.

— У мене ВІЛ.

— Та я знаю, і що далі?

— То навіщо жити?

— Ти мене питаєш? Я мушу знати, нащо ти жиєш? — старий фельдшер чи не вперше на пам’яті Влади виглядав загнаним у глухий кут. — Ну, приміром, повернутися до родини. Свою сім’ю створити. Дитину родити.

— Інваліда, так?

— Нє, ну як ти — Господь Бог, і відаєш наперед, кого родиш, то про що ми тут говоримо? — Петрович розвів руками. — А як ти дурна баба, що таки заблукала, то ось що я думаю. Ти не знаєш, що буде. І ніхто не знає. Якась тьотка все життє їсть здорове і помалу, нічого не п’є, окрім кефіру, а потім — бац! — і без рук та ніг маля уродить. А єнша собі, ну, як ти, приміром… а дитя здорове.

— Так не буває.

— Ще й не так буває. Як надумаєш, дзвони. І Юрка поклич, зрадіє. Бо на ньому вже лиця немає через тебе, дівко.

Петрович пішов, буркочучи, а Владі стало холодно, м’язи заломило, з носа потекли соплі. Пропустила дозу, і кумар тут, як тут. «Здрастуй, ось і я». Далі буде гірше.

Дівчина знайшла теплий шалик, бабусин подарунок, загорнулася в нього, і, шморгаючи носом, сіла міркувати, що робити далі. Думки плуталися, поверталися до наркотиків. Хотілося кайфу. Владі то здавалося, що вона впорається і заслуговує на краще, то гиденький внутрішній голос пищав затиснутою між дверима мишею: «Подивися на себе… добре глянь, пильненько. Ти — ходячий труп! Усім буде легше, якщо ти помреш негайно! І Юрку також!»

Влада вирішила провітритися. Була велика спокуса запхати в кишеню усі гроші до копійки і купити трохи наркоти, хоча б розкумаритися, але сяк-так дівчина дала собі із цим раду. Одягнула довгу спідницю, гольф, вовняну кофту, запнулася хусткою, щоби вигляд мати не робочий, вийшла, озирнулася і замислилася, куди б його податися. Може, пішки до Мишки? Далеченько, правда, озеро дитинства, але що вдієш. Не кола ж нарізати на сусідньому стадіоні, бігун із неї зараз, як куля з пластиліну.

Сказано — зроблено. Влада йшла, вдихаючи весняне, уже наповнене дивовижними пахощами нічних фіалок повітря, і з кожним кроком певність у власних силах зростала. Вона зможе. Вона просто мусить привести до ладу своє життя. Ломка? Хріново, але не вперше. Кайф? Із його відсутністю змиритися важче. Проте доведеться. Юрко має рацію — яка це любов, якщо за нею не стоять справи? Одна річ — плескати язиком, а інша — перти плуга. Зараз плуга доведеться перти їй. Що ж… така її доля. Бо якщо вона нині здасться, якщо відступиться, задере лапки вгору і піде каменем на дно, як того певні всі, окрім Юрка — значить, Антон переміг. Він забрав у неї все, окрім душі. Віддати ще й душу? А не зажирний буде шмат для його гнилого ліверу?

І дитину можна буде народити, розмріялася Влада, доки ноги несли її давно знайомими стежками, зрізаючи шлях звично, немов самі по собі. І з Юрком нарешті… тут Влада відчула, що червоніє, і засміялася крізь сльози. Отакої! Як шляхетна панночка, після всього, що бачила та через що пройшла, — раптом засоромитися. Та не дивно. Бо Юрко — особливий. Неймовірно, у ньому є все, що її насторожує, і дещиця того, чого вона не зносить. Він молодший від неї на чотири роки. Він мент. Він саркастичний, колючий, асоціальний тип, і вона кохає його. Покохала відтоді, як почула про Риту. Бо, крім Надійчиного і маминого, до тих пір не зустрічала таких люблячих сердець.

А ще вона його хоче. Справді хоче. Так кортить згадати, як воно — бути з тим, кого ти любиш і хто любить тебе.

Коли мова йде про неї, Юрко безшабашний, але тут вона візьме все у свої руки, хай там як двозначно це прозвучить. Презерватив, і вперед, до перемоги. А ось вагітність. доведеться робити інсемі-

націю. Досить дорого, особливо з її діагнозом, але доступно. Юрко буде проти, само собою, йому все подавай природним шляхом, але ціна питання — його здоров’я, і на таке Влада не пристане. Якщо пити ліки з середини вагітності і показники вірусного навантаження будуть у нормі, може, вдасться народити самій. А ось груддю годувати не можна. Яскравий образ немовляти, що смішно плямкає у Влади біля грудей, промайнув перед очима і зник. Шкода, дуже шкода, але надто ризиковано. Ну, нічого. Пляшечка заміняє цицю, а не маму. Якщо Господь сподобить, вона доживе до того часу, коли поведе свою малечу до першого класу. А як ні, Юрко догляне. Тут йому можна довіряти на всі сто, він відповідальний…

Щось штовхнуло Владу в спину, раз, другий, вона впала долілиць і кутовим зором побачила знайомі малинові штиблети. Це її останній клієнт, схоже, в прямому значенні цього слова. Ти диви, дотримав обіцянки, козел. Не пустобрех… Стало гаряче, біль охопив спину, на асфальті під нею розтікалася калюжа, а Влада дивилася в землю і бачила небеса та смішного карапуза, що чимчикував поруч із мамою на товстеньких міцних ніжках, затиснувши в долоньці повітряну кульку на мотузочку. А потім небеса погасли, і карапуз зник. Очі Влади застигли.

Вітер кольору аметисту рвав на клапті матіолові сутінки.

Юля завзято порпалася у сміттєвому контейнері, час від часу сполохано озираючись. Тут, біля університетського гуртожитку, не смітник, а Клондайк в плані різноманітних порожніх пляшок, але й конкуренція не на жарт. Власне, по правді, це не її територія, так що уважати треба, як слід. Ет, бракує очей на потилиці. Зайвих.

Чорні порепані пальці в засмальцьованих нитяних рукавичках-мітенках вправно перебирали вміст чисельних пакунків зі сміттям. Овочеве лушпиння, туалетний папір, ще лушпиння, биті банки, консервні бляшанки, використані памперси, перегорілі лампочки, хліб цілими батонами, сосиски, ковбаси, часом навіть речі, досить непогані, придатні для носіння — чого там тільки не було. Юля діловито сортувала все, що могло їй знадобитися. У першу чергу, це стосувалося пляшок зі скла та пластику. Працювати мусила швидко. Був понеділок, «рибний» день — після вихідних студенти викидали цілі не розроблені пласти «золотого» непотребу. І питома вага пляшок складала не менше дев’яноста відсотків.