Ксеня так і не дізналася, хто надіслав їй того альбома, але дякувала йому за це, а Небу — за нього. Стало ясно як Божий день — Василько знав кожен її крок, пам’ятав про неї, і був поруч, на випадок, якщо вона оступиться або впаде. І напевно, не хотів, аби вона склала руки, й далі падаючи в безодню свого горя. Ні, зцілилася Ксеня не за один день, таке хіба в кінах буває, але того ж таки вечора, повернувшись з роковин, подзвонила Ліпицькому. Той від щастя ледь крізь трубку не просочився зі своїми поцілунками, зачувши, що сказала Ксеня.

Вона повертається. Вона хоче та буде співати. І вчитися теж.

…Ксеня звично вклонилася, щиро привіталася з аудиторією й назвала свою першу композицію. Утім, могла б і не називати. То була її візитівка. Хто чув прізвище Дмитрук, той цю пісню згадували. Ксеня написала її сама, і музику, і слова, тієї ночі, коли вирішила повернутися, і починала з неї кожен свій концерт.

Із композиції під назвою «Любов».

Павло Вільгельмович Штос уже зібрався йти, устиг одягнути плаща й капелюха, проте, рухаючись до виходу довгим лікарняним коридором, побачив, що назустріч йому біжить захекана, розхристана Липочка. І відразу зрозумів, що візит додому, де на нього чекає тепла ванна, холодне шампанське і гарячий секс зі свіжою коханкою, відкладається, як кажуть в аеропортах, на невизначений термін. І ще встиг здивуватися покірності, з якою усвідомив цю непорушну істину, доки дівчина заговорила.

Липочка, для невтаємничених — Пилипа Орлик (саме так, веселий тато охрестив доню на честь творця першої української конституції), служила в «Леді» хірургічною медсестрою і була напрочуд обдарованою дівчиною. Талановитою, можна сказати. Навчалася вже на третьому курсі медінституту, спеціалізувалася в хірургії (ну й не дивно, так?) — а у клініці підробляла вечорами, і практика непогана, і до стипендії додаток. Ну, не те, щоб Липочка бідувала, ні, завдяки веселому таткові, мала все, що треба, але гроші тоді тішать, коли їх просити не доводиться. А біг Пилипи коридором міг означати лише одне — черговий складний випадок.

— Дівчина, — Липочка в таких випадках говорила мало і по суті. — Двадцять років, гострий біль у животі, лихоманка, блювота. Симптоми Френікус, Мендаля, Воскресенського та Щоткіна-Блюмберга позитивні. Попередній діагноз — гострий первинний перитоніт унаслідок розриву апендикса.

— Хто оглядав хвору?

Липочка опустила погляд.

— Я. Більше ніхто не захотів.

Штос, що вже біг до свого кабінету, пригальмував.

— Це ще чому?

— Ну… Її доправили сюди з третьої міської лікарні. Побоялися, що далі просто не довезуть. У них світло вирубили, її вже готували до операції. Діагнози співпадають.

— У них що, генератора немає?!

Липочка закотила очі.

— Павле Вільгельмовичу, вони бюджетники. Про який генератор йдеться? У них шпателів немає одноразових, ще трохи — і будуть пальцями язика хворому притискати, щоби горло перевірити.

— І?

— Ну… — Липочка, як і переважна більшість сучасної молоді, ледь не кожну фразу починала з цієї частки, викликаючи в Павлуші гостре бажання сказати, як за часів дитинства: «Не нукай, доки не запрягла», але він завжди стримувався, бо це була, по суті, єдина вада Пилипи, можна й потерпіти, — Інеса Борисівна… вона сказала, щоби дівчину перевірили на платоспроможність. Чи їй наші послуги доступні, і, якщо ні…

— То її перитоніт — її проблеми. Прикольно.

Липочка із жахом дивилася на свого наставника.

За розмовою вони якраз дісталися його кабінету.

— Жартую, не хвилюйся, — заспокоїв Липочку Штос, аж ніяк не певний, чи це так насправді. Принаймні, пані Тягнидуб точно не шуткувала. Щодо грошей із нею жарти небезпечні. Погані. Не розуміє вона гумору стосовно бабла.

— Не тільки це. Ще вона сказала, аби хвору везли до першої лікарні, чи до п’ятої… чи до чорта на роги — туди, де медицина безкоштовна. А їй, мовляв, байдуже. Пані Інесі.

У це легко повірити.

— Але, знаєте, живою цю пацієнтку вже нікуди не довезуть. Справи кепські.

— І ви перевірили її фінанси?

— Я перевірила. Коли мова зайшла про оплату, усіх як вітром змело з приймального покою. Але… Павле Вільгельмовичу, вона ж не при тямі. Тобто притомна, звісно, але їй кетонал уже вкололи і дроперідол. Її Єленка звуть, горянка. Телефон продиктувала, я набрала номер, а то її мама, перепудилася, заридала, я їй про гроші, а вона про доньку, що й зрозуміло. Ледве розтлумачила, де ми є і як нас шукати. Що робити будемо?

Павло Вільгельмович злукавив би, стверджуючи, що не вагався і хвилини, що відразу прийняв рішення, котре могло б вплинути на всю його кар’єру. Ні, він думав, і думав довгенько. Зважував усі «за» і «проти», й нарешті звелів:

— Готуйте третю операційну, збирайте бригаду, а я знайду Дімича і буду за п’ять хвилин.

Липочка спалахнула від радості і помчала виконувати наказ.

Дімич, анестезіолог, знайшовся в кімнаті відпочинку, разом із головним лікарем. Обоє сиділи насуплені, як сичі на погоду, й блимали на Штоса однаково круглими від здивування очима.

— Ти добре подумав, Павлушо? — вкрадливим, мохеровим голосом поцікавився головлік, коли Штос коротко виклав історію хвороби. — Арманд тебе по голівці не погладить, якщо дівка бідна. Триста євро — гроші чималі.

— Життя дорожче, — відповів Павло Вільгельмович. Вийшло пафосно, він і сам це розумів. Дімич хіхікнув.

— Своє життя дорожче. Інеса з тебе десять шкір злупить, коли дізнається. А може й звільнити. Ризикнеш?

Павло скис. Ризикувати йому ой як не хотілося. Він не любив ризикувати взагалі, а теплим, насидженим, хлібним місцем тим паче. Та здавати назад було пізно. Так, у вічі йому ніхто нічого не скаже. А поза очі скажуть — сцикун. Або й щось міцніше. Не те, щоби це його обходило, але…

— Починаймо. Дімичу, воруши дупою, бо пацієнтка й без наркозу засне, тебе дожидаючи.

І вони почали. І закінчили. Якоїсь миті, відірвавши погляд від розпанаханого пуза юної і дуже гарненької Єленки, Павлуша глянув крізь скляні двері третьої операційної в передпокій і побачив там Інесу Борисівну, похмуру, як небо перед грозою. Її вигляд не віщував нічого доброго, вона, як ніколи, скидалася на Кощія Безсмертного в шкіряній спідниці, і поманила Штоса маслакуватою рукою, що на її мові жестів значило: «Зайди для розмови». Після операції, звісно. Павлуша кивнув і викинув її з голови. Там і без кощавих тьоток було тісно.

Операція тривала три години. Закінчивши, Штос буквально виповз із операційної, вельми шкодуючи, що рухатися навкарачках йому гордість не дозволяє. До ніг наче хтось прив’язав оті ядра, із якими пересувалися каторжани, а пальці свербіли — вірна ознака того, що вони ось-ось утратять чутливість. Ненадовго, і не всю — та, як для хірурга, критичну її частку. Ванна, певно, охолола, шампанське видихалося, а коханка здиміла, втомившись чекати. Може, ну її, ту хату, і подрімати тут? Це ще ж їхати треба, а він уже ні на що не здатний. Сил немає, ще засне за кермом…

— Де вона?! Що із нею?!

— Угамуйтеся! — в голосі Пилипи, що забігла до передпокою за стрункою чорнявою жінкою у квітчастій хустці, бринів метал. Штос ще ніколи не бачив її такою. — Вам туди не можна, це операційна, там стерильно, а ви з вулиці. Так ви доньці лиш зашкодите!

— Ой, дівчинко моя срібна, повідай, ци з нею усе добре буде?

— Я не знаю. Ніхто не знає. Стан тяжкий, зараз її відвезуть до реанімації. Я одне сказати можу — пощастило їй, Єленці вашій. Ще б трохи, і… — Липочка зітхнула. — Я боюся вас марно втішати, та, гадаю, усе буде гаразд. У мене чуйка на ці речі. А, крім того, її оперував сам Штос.