— Я пам’ятаю той день, коли Рити не стало. Я йшов додому зі школи і радів. Усьому підряд. Теплому жовтневому дню, лимонному тістечку в пузі та завданню з природознавства у щоденнику. Нам задали зібрати гербарій із осіннього листя. Зайвий привід вибратися з Ритою до парку, думав я. За п’ять кварталів від нашого дому був такий, величезний, і не скажеш, що в місті, прямо, як ліс. Змішаний, та переважно там були листяні породи… вибач. Тобі це, мабуть, не цікаво.

— Цікавіше, аніж те, що я робила б зараз, якби не ти. Говори. Тобі потрібна сповідь.

— Ще й як. Та я перестав ходити до церкви, коли наш священик сказав, що смерть для Рити — це на краще.

— Він мусив сказати, що вона любить тебе й там, бо так воно і є. Юрцю. нічого, що я так тебе називатиму? То що було далі?

— Я уявляв, як ми підемо до парку, пішки, тримаючись за руки, як я розповім сестрі, де клен, а де каштан, і чим листя берези відрізняється від тополиного чи липового. Я забіг до кімнати, звично вигукуючи її ім’я, і дивуючись, чому не чую у відповідь її дзвінкого голосочку. Я знав, що вона вже мала бути вдома, мати того дня пішла зранку на роботу, вона працювала на півставки, у дві зміни, і тоді мала вранішню, а з Ритою мусив бути тато. Він прийшов із ночі й заснув, а Рита… вона теж заснула. Назавжди.

Юрко підняв перекинуту пляшку, дуже уважно подивився у вузьке горлечко, і Влада здригнулася. Вихопила в нього бутельку й кинула на підлогу.

— Облиш це. Маєш такий вигляд, наче дивишся в дуло пістоля.

— І знову в яблучко, прекрасна Владлено! Я про це думав, неодноразово. Мужності не вистачило.

— Вистачило розуму не зробити цього. Твою маму це вбило б.

— Моя мама… ну, це своєрідна жінка. Її з танку упритул не розстріляти. Потім поясню. Отже, я побачив Риту, вона лежала на рожевому диванчику, ніби задрімала, і я пішов термосити соню. Я довго її термосив, хвилин десять, не менше, доки до мене не дійшло. І ще хвилин п’ять по тому, як дійшло. І лишень тоді, коли вона впала з дивану від моїх шарпань, я закричав, так страшно, що розбудив батька в сусідній кімнаті, і кинувся робити Риті штучне дихання.

— Бідне моє сонечко…

— Я нічого не розумів. Геть не тямив, що Рита вже холодна і почала заклякати, не усвідомлював, що це означає. Я намагався оживити її так, як бачив у якомусь серіалі. Здається, в «Рятувальниках Малібу». Там, де Памела Андерсон у червоному бікіні.

— Мені більше подобався Девід Хассельхофф у червоних трусах. Просто мрія діда-комунара. Шкода, що твоя горілка закінчилася, а жарти вже не працюють, хай і такі дурні. Хочеш допити моє вино?

— Хочу і доп’ю. Дякую. На мій крик до кімнати увірвалися батьки — мама тим часом повернулася з роботи. Вони, на відміну від мене, зрозуміли усе й відразу. І перше, що зробила рідна ненька — вдарила мене по голові. Чимось важким, що тримала в руках. Не пригадую, що це було.

— У неї був шок…

— Спочатку я теж так думав. Батько підняв Риту і виніс її з кімнати, а мама верещала, погрожувала, вимагала.

— Чого саме?!

— Щоб я зізнався у вбивстві. Що це я задушив Ритусю, бо мати бачила на власні очі, як я затискав сестрі рота. А я кивав. Мати била мене — я кивав. Звинувачувала — також кивав. Як китайський бовванчик, без упину. Та коли мама звеліла мені сказати це вголос, я не зміг. І нарешті зомлів. Дяка Богу. Провалявся без тями три дні. Якась напівлетаргія, напівкома, я не знаю, як то назвати. Риту поховали без мене. Та ніхто не зумів переконати маму, що її доньку вбив не я. А пробували всі. Тато. Лікарі. Патологоанатом, що ледь не під носа тицяв їй результати розтину із висновком «гостра серцева недостатність», і, як міг, доводив, що і температура тіла, і трупне задубіння недвозначно вказують — коли я знайшов Риту, вона була мертва, щонайменше, три години.

— І мати?..

— Запідозрила всесвітню змову. Тато зацікавлений, бо я його любимчик, лікарі — бо хочуть зберегти родину, ніби їм, тим лікарям, насправді не начхати на всі родини світу, а патологоанатом… та що він тямить узагалі, якщо живих хворих ніколи не бачив?.. Я втомився, прекрасна Владлено. Може, давай ляжемо? У хорошому сенсі цього слова.

— Давай, — охоче відгукнулася Влада. — Давненько я не лежала в хорошому сенсі. Що у тебе є?

— Кутовий диван, — повідомив Юрко і спробував устати. І ще раз, і ще… четверта спроба виявилася вдалою. — Шкіряний, порепаний, розкладається, одна штука. Оно він, там, у кутку, бачиш?

— Звісно. Гарне місце для кутового дивана. Підходяще.

— А я не бачу… Тобто так… у тумані. Це я нализався.

— Добре, що попередив, бо я могла б і «швидку» викликати. Лягай, Юрцю, я побуду з тобою. Ось так, — Юрко ще й донині пам’ятав, як хвилюючий, ніжний аромат нарцисів огорнув його, накрив з головою, коли Влада нахилилася, вкладаючи його на канапу. — Я тут, з краєчку присяду… може, ти поспав би?

— І посплю, — з п’яною рішучістю згодився Бобир. — Тільки розповім до кінця, небагато лишилося. Не втомилася ще, горе моє слухати?

— Ні.

— Дівчина стримана, небалакуча, руда. Одна штука. Класно.

— Ти забув додати «розкладається».

— Я ніколи нічого не забуваю. У мене та… як її. забув… О, так! Абсолютна пам’ять. Отже, доки тато був живий, маман карали мене тим, що ігнорували. Він умовляв, пояснював, погрожував розлученням — усе марно. А як може ігнорувати жінка — то треба повість писати. Кров’ю. Потім батько помер, — Юрко вже не раз ловив себе на тому, що, сп’янівши, ставав багатослівним і пишномовним. — І для меммі настали жнива.

— Ким був твій тато?

— Пожежником. Загинув під час гасіння пожежі. Виніс двох дітей з вогню, а третього не встиг. На них балка впала, перекриття, і він хлопчика закрив своїм тілом. Хлопчик вижив, батько — ні. Наступного дня хтось у газеті написав: «Згорів на роботі». Дуже смішно, правда?

— Можна луснути зо сміху.

— От і я кажу. Мати почала мене бити. Спочатку — з приводу. Приводів знаходилось багато. Ці діти… треба їх лупити як Сидорову козу. Що і втілювалося в життя з рішучістю Мао Цзедуна. Потім рідна ненька втомилася придурюватися, ніби привід має значення, і взагалі нащось потрібен, і стала гамселити мене просто так. Це тривало три роки, з дванадцяти до п’ятнадцяти. Підлітковий рай. А коли я втомився вправляти вивихнуті зуби, то накивав п’ятами.

— Куди?!

— В нікуди.

— І ти казав їй, що не винен?

— Сто разів на день. Сорок тисяч разів на рік. Та хто мене слухав? Мама знають, що я винен. Мама краще знають. Рита і тато — єдині, хто любив мене. І кого я любив.

— Тепер вже не єдині. Спи, а я тобі щось розповім.

— О! Я весь одне велике вухо!

— Знаєш що? Ти дуже симпатичний.

— Так, продовжуй, я казки люблю.

— І розумний.

— Це уже фантастика.

— І порядний…

— Містика. Я тебе кохаю.

Влада засміялася.

— То хто з нас казкар? Нагадати, хто я така? Я повія і наркоманка. Я…

— Владлено, помовч. Кохання не питає.

Він не почув, як Влада пішла. На ранок про її присутність нагадував лише келих із рештками полуничного вина і легкий запах нарцисів. І гострий біль у серці.

Десь за місяць після знайомства з Владою до їхнього відділку завітала Надійка. Сестра. Прокіп Якович, побачивши її з вікна начальницького кабінету, ледь у штани не наклав. Візит невістки самого Бабія не віщував йому нічого доброго. Прокіп Якович помчав зустрічати неждану гостю особисто, й був уражений, щоб не сказати шокований тим, що пані Надія, скинувши йому на руки шубку зі штучного хутра під блакитну норку (за два кроки не відрізниш), привіталася та учительським тоном заявила: «Я бажаю бачити Юрія Антощука». Ошелешений начальник не відразу збагнув, про кого йдеться, а коли до нього дійшло, що Юрій Антощук — це Бобир, полегшено видихнув:

— Та він цеє… на завданні зараз. Свідків опитує. Перспективний хлопець. Чаю, кави не бажаєте? Може, я вам чимось допоможу?

— «Ні» на всі ваші питання, — от цікаво, що таке є у шкільних учительок, що від їхнього голосу ти, підполковник міліції в літах, відчуваєш себе шкодливим підлітком, якого викликають до директора? — Прошу дуже підказати, де мені зачекати на пана Юрія?