Десь удалині заспівали треті півні.

Село відновилося на світанку. Мов гриби після дощу, вистромилися з-під землі господи з усіма прибудовами, повернулися на місце крамниця і сільрада, пошта і верба над копанкою, і навіть дві рябі курки — усе, що зникло поночі без сліду, наново тішило око. Ранок щиросердно обіцяв тепло — павутинням, що прошивало кришталеве повітря срібними нитками, золотавим мерехтінням мозаїки сонячних промінців на темному люстрі води і небом кольору електрик. Село, утім, залишалося безлюдним — ані худоби, ані селян видно не було, зате до маршрутки, схожої на кістяк викопного мамонта, почали сходитися подорожні. Діловито й рішуче крокував Павло Вільгельмович Штос, досі в білому халаті і шапочці, але вже без маски та хірургічного фартуха. Неквапно брела Ксеня, усміхаючись так, ніби й досі бачила свій сон. Шаркаючи ногами, мов столітній старець, йшов Геннадій, біля нього, наче утративши у зрості сантиметрів двадцять, схожа вже не на чаплю, а на обдертого пелікана, пленталася Юля. Ліду вів до автівки якийсь красень-блондин, чи, ліпше сказати, ніс, бо бідолашна жінка здавалася не більш живою, ніж кравецький манекен. Юрко і Влада йшли, тримаючись за руки, і сторожко озираючись навсібіч.

— Усі на місці! — радісно оголосив блондин і повів плечима, що зробили б честь будь-якому штангісту. — Можемо починати.

— А ти хто? — буркнув Павлуша Штос. За ніч у медичному пеклі він втратив значну частину свого гонору, проте у глибині душі лишилося ще кілька крапель. — Що за один?

Білявого красеня цей «наїзд» чомусь неабияк втішив.

— Ось! А я знав, що ви всі непрості! — весело гукнув він. — Та неважливо, хто я. Важливо те, чи вам кортить вибратися звідси і на що ви готові заради цього.

— А я що казав? — і собі зрадів Павло. — Зараз будуть грабувати. Або грошей вимагати. Добровільно-примусово. Я вгадав?

Ксеня ніби й досі спала з відкритими очима, і ніяк не відреагувала на викид Павлового щастя. Геник та Юля розглядали асфальт під ногами, пильно, як лінгвісти, що вивчають незнаний клинопис. Ліда не ворушилася, а ось Влада і Юрко не могли отямитися від подиву, позираючи на Штоса. Замість дядька із смоляно-чорною чуприною та гиденькою запопадливою посмішкою перед ними стояв незнайомець із попелясто-сірим волоссям, що стирчало в усі боки з-під медичного ковпака набакир, і позирком найманця. Його посмішка здавалася серпом, намертво вкованим у граніт лиця, й лякала, а закривавлений лікарський халат додавав до страху неприємних тваринних ноток. Так і хотілося відсахнутися від Павла та заверещати на всю пельку, щоб аж гланди провітрилися.

— Чого витріщилися? — гримнув на них Штос. Влада здригнулася і трохи відступила, натомість Бобир виступив наперед, машинально затуляючи дівчину собою — хоча не знав, від чого. Павлуша вишкірив зуби, як шакал над стервом.

— Що, засцяли? Треба було мене слухати! Бійтеся тепер! Вони на все здатні! — Штос тицьнув пальцем у блондина, помітив, що все ще має на правиці гумову рукавичку, поспіхом здер її і пожбурив під ноги Ліді. — Він не сам це утнув. Ні, не сам! Я не божевільний! Там їх цілий полк. У театрі й то менше акторів! І все йдуть, і йдуть, трясця його мамі. Спільники! Це спільники, розумієте?! А зараз він усе в нас забере! Подивіться, яка рама! Ми і всімох його не подужаємо! Усе, все відніме! І гроші, і кредитки, і пін-коди видурить!..

Велетень посмутнів від розчарування.

— Павлушо, ти мене ображаєш. Я гадав, що ти зробив вірні висновки з… — білявий красень затнувся, підшукуючи слово, — маленької нічної пригоди, але бачу, що shit remains the shit. Утім, ти ще маєш шанс виправитися. Останній шанс, Павлушо, і то лиш тому, що я нині добрий. А поки що візьми свої улюблені кредитки, і запхай їх… ну хоча б у шкіряне спіднє Інеси Борисівни Тягнидуб. Вона буде не від того. Давно про це мріє.

Штос аж задихнувся — велетню вдалося-таки збити лікаря з пантелику.

— Ти… звідки знаєш нас… мене?.. Її? І моє ім’я?

— Така робота, — сказав блондин.

— Та хто ж ти, в біса, такий?

— Це наш водій, — вирвалося у Влади. Павло Вільгельмович аж зашипів, як розпечене каміння, на яке в лазні хлюпнули ківш крижаної води.

— Що ти мелеш, дурна корово? Ти себе чуєш?

Юрко не втримався. Байдуже, яке чудесне перетворення сталося зі Штосом зовні. Байдуже, яке в нього зараз лице — нутро не змінилося. Бобир устиг подумати про це коротко, доки стискував пальці в кулак, а потім уже ні про що не думав, просто врізав щосили Штосу в пузо, як робив у дитинстві, б’ючись зі шкільними хуліганами за образу Рити. Удар допомагав тоді, спрацював і нині. Павло хрюкнув та зігнувся навпіл.

— Довбаний сцикун, — прохрипів крізь зуби. — Я уб’ю тебе.

— На операційному столі? Ти це, певно, вмієш, — Юрко сплюнув, витер руку об Штосові штани. — Замастився тільки.

— Маю пропозицію, — з ентузіазмом оголосив блондин, мов би нічого й не сталося, ухопив Штоса за комірець, вирівняв бідаку і потріпав по голові, як безпритульного пса. — Вам цікаво, що тут коїться, чи не так? Ну ж бо, визнавайте, не соромтеся. Я це знаю. Я знаю про вас усе — про кожного з вас. А ваші думки для мене узагалі велике електронне табло із червоними цифрами. Отже, нам потрібно відпочити і поговорити. Не бажаєте піти зі мною? Отам, за зупинкою, є диспетчерська.

— Ні, немає, — від болю Штос усе ще говорив глухо.

— Як нема, Павлушо? Запевняю тебе, є. Який ти, сонечко, неуважний… Я сам її побудував. Не скажу, що це шедевр архітектури, але дах і чотири стіни — що ще треба? І…

— Ми нікуди не підемо, доки не почуємо, хто ви такий. Насправді.

Промовивши це, Влада озирнулася за колективною підтримкою та дістала її лише від Юрка. Хлопець узяв Владу за руку, злегка стиснув і підбадьорливо усміхнувся. А більше ніхто й не ворухнувся. Крім білявого велетня. Той зробив крок до дівчини і теж посміхнувся, та підтримки в тому усміху не було. Навпаки, Владі здалося, що її штовхнули прямо в груди і вона летить у прірву без страховки, а радіє цьому так, ніби має крила. Посмішка у велетня була чуттєвою, невідпорною і палкою, а голос, коли він заговорив, шурхотів та стелився шовком, і був таким, як у коханця, що вперше веде до ліжка найжаданішу свою жінку.

— Я обожнюю, коли чарівна пані висуває мені умови — байдуже, які. Я тоді на все готовий, ну буквально на все. А тим більше, на таку дрібничку, як правда. Її значення однак переоцінюють. Правда, кривда… дві сторони медалі, хіба ні? Вибачте, я щось захопився. Ваша врода мене бентежить, Владо, — красень глянув на Ліду, і його крижані очі потеплішали. — Та, на жаль, я завжди обираю не тих жінок. Це моє прокляття. І благословення. І… про що це ми?.. О, так! Про те, хто я такий. Я можу розповісти прямо зараз, але це довга історія. Довга пісня, як кажуть тут, у вас. А ви всі втомилися, чи не так? Я волів би оповідати, сидячи. Чи не піти б нам усім, куди я запрошував?

Попри муркітливі обертони у сріблясто-шовковому голосі блондина та інтонаційний знак питання на кінці речення, це був наказ. І Владі дуже кортіло підкоритися, та тут втрутився Геник. Він стрепенувся і посунув уперед з відчайдушною рішучістю камікадзе.

— Я. Піду. Звідси. Негайно, — карбуючи кожне слово, заявив Геннадій. — І ти мене не зупиниш! Паскудо! Це ж твоя робота, так? Наші видива?..

— Ваші видива — то ваше життя, мої любі. Але, як хочете, — велетень відсторонився, даючи Генику дорогу. — Йдіть собі, куди бажаєте. Хоч гуртом, хоч поодинці. Мені байдуже. Я лише Ліду заберу до себе, вона ж вам не потрібна все одно, чи не так? Ось Павлуша стоїть і гучно думає: «Та бери цю лису квочку, я тобі ще й приплачу!» Дякую за щедрість, обійдуся. Я кредитки не приймаю. In God we trust, but prefer cash, правильно, лікарю? Добре вам, немає за що перейматися… і за кого. А я за Ліду переймаюся, бо їй недобре, на крок від смерті вона. А ви йдіть, чого поставали? У мене часу скільки хочеш, це ви свій марнуєте. Утім, це улюблене заняття людей — марнувати час, убивати час… Коли набридне лазити по горах, ви знаєте, де мене знайти.