Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці — цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки — жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами — вже готова курага — притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше — в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка — маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано — зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

— Та холєра його знає, — сплюнув водій. — І я вам, жіночко, ось що скажу напевне — ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, — і дядько знову сплюнув, — ще, здається, й мотор полетів. Падло…

— А ви кардіопроктолог? — пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. — Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити — на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

— Нє, вихователь, — дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. — За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися — наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.

Вовкулака якийсь, — промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.

Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була — ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк — юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку — та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.

— Не озирайся, — скомандував хлоп. — Просто йди поруч.

— Йти поруч… куди? — вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

— До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

— Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

— Знаю, — хлопець різко кивнув. — Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

— Не треба, — Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. — Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так. це грубо.

— Ну, вибачай, але правда — це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них — у кожного з них — повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

— А у тебе — ні?

— А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?

— Ти й про мене так думаєш? — за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці — старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.

— Ні. Ти — особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.

Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.

— Як тебе звати? — спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:

— Бобир.

Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась — також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!

— Справді? То ти в нас золотий риб?

Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка — ну гаразд, особа жіночої статі — може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм — хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! — і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь — скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.

І від цього Павлу Вільгельмовичу хотілося вити.

Ні, по суті, він також нікуди не поспішав. У вигнання, під яку відпустку воно не було би замасковане, чи за свій рахунок, чи за чужий, а чи взагалі, за власним бажанням, нормальні люди не квапляться. Та й що робити там, у Зоряному? Горобцям дулі крутити? Але краще вже там, на місці, у невеличкому пансіонаті, де чарівна та люб’язна хазяєчка зварить кави вранці і спече на вечір смачний пляцок, аніж тут, бозна-де, бозна з ким, і не знати, як надовго. Немов прокляття якесь. Хоча… чому «немов»?

Я тобі, лайдаче, сучий сину, тамті євро в гріб покладу! Бодай тебе грім побив, що ти мені єдину доню стратив! І хто мені очі закриє, як мій час прийде, га? Хто мене пом’яне, хто заплаче над могилою? Ой, дитино моя срібна, та була б я краще не дождала, щоб тебе ховати, дівчинко моя, ружа нерозквітлая… Та не буде й тобі життя доброго, чуєш мене, поганцю? Ніякого життя не буде, у пеклі горітимеш!

Павло здригнувся. Як вона верещала! Не своїм голосом горлала, аж заходилася. Її всі чули, усі, не лише він. Уся лікарня, увесь Зміїв, та, й певно, всі гори і полонини. А вже що вона молола, й на голову не натягнеш. Він старався не слухати, а, точніше, не дослухатися, та хоч би й вуха воском заліпив — не зарадило.