— Приглядай, онуко, за тією рудою, — наказала бабця без жодного зв’язку із попередньою темою розмови. — Вона тобі ще стане в пригоді. Добра дівка, хоча й зле чинить.

— Вона просто танцівниця, — заступилася Ксеня за Владлену і відчула задоволення від власної шляхетності. Баба Галя хмикнула.

— Вона танцює голяка. Хіть розпалює в тих, хто й так від неї палає. Може, це не надто зле, але й не корисне. Менше з тим, приглядай за нею.

— Вона вже має няньку, — буркнула Ксеня. Баба Галя кивнула.

— Знаю, — і повторила, як у себе на уроці для кращого засвоєння, — важко тобі буде.

Ліда увійшла до лісу, і цей столикий, сторукий велетень відразу обійняв її пошерхлим гіллям кленів та беріз. Радісно гойдалися вікові смереки, мов вітаючи новоприбулу, шурхотіло під ногами опале листя, де-не-де пробивалася з-під нього жовто-зелена трава. Ліді завжди подобався ліс, а тепер — тим більше. Він дарував спокій і був спокоєм. Осередком тиші, не важкої, мертвої, що страшніша за будь-який крик, а живої. Тиші, сповненої шелестіння, зітхання, шарудіння та цвірінькання. Цілющої тиші, незбагненної, як саме життя.

Ліда знала, що в лісі їй полегшає. Відчувала, що вщухне біль, котрий напинав її голову зсередини, наче газ повітряну кулю, і пульсував, немов відкритий нерв у зубі. А ще ліс умів стирати пам’ять. Не цілком обнуляти її, хоча це було б доречно, однак — приглушувати. Притлумлювати. То ж була надія, що забудуться ті страшні речі, які вона почула від Орчика.

Жахливі, несправедливі речі.

Ліда не пригадувала, як опинилася під пам’ятником Невідомому Солдату, але це не мало значення. Опинилась, і по тому. Статуя була стандартною, блискучою, разом із постаментом метрів три заввишки — сотні й тисячі таких розкидані по всій країні, сяють на сонці, мов невгасимі спалахи кривавої війни. Ліда підійшла ближче, очікуючи побачити на п’єдесталі знайомий напис: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», викарбувані роки: «1941–1945», і, можливо, список прізвищ та військових звань тих, хто був родом із цього села і загинув на війні.

І вона побачила. Усе. І роки, і напис, і навіть прізвище. Одне.

У грудях захолонуло. Ліді здалося, що її серце вирвали з грудей і, ще пульсуюче, поклали на лід. Руки затрусилися так, що збоку це нагадувало, щонайменше, напад епілепсії.

Ліда пам’ятала ці дати — ще б пак. Не змогла б забути, проживи хай і тисячу років. Сьомий день народження Орчика — Степан тоді вперше побив сина. Не просто ляснув по дупі, чи дав підпотиличника — цього не бракувало відтоді, як Оресту виповнився рік, а саме побив. Ліда тоді десь побігла, де ж вона ходила, на синове свято? Цього жінка згадати не могла, та це й не важливо, бо коли повернулася, Орест був увесь синій. Увесь, буквально, крім лиця, — обережний тато по обличчю не бив. Ліда ридала, кричала, допитувалася в сина, що тут сталося, намагалася розбудити Степана, що, у смерть п’яний, валявся на подружньому ложі, як мішок з лайном, — усе було марно. Степан не будився, лише кілька разів дриґнув ногою, аби відігнати Ліду, і захропів далі. А син дивився на неї знавіснілими, повними ненависті очима і мовчав. Ліда, плачучи, навіщось укладала в дитячі рученята пакет із подарунком — Орест зрештою узяв його, розчахнув вікно, і дорогий заморський танк на дистанційному управлінні, на який Ліда економила заледве не рік, полетів надвір з дев’ятого поверху. Син завмер перед вікном, а Ліді примарилося, що і він ось-ось кинеться за танком; ухопивши Ореста за плечі, вона відштовхнула його геть.

А надвечір Орчик скупо мовив, що пісяє кров’ю.

Нажахана Ліда викликала «швидку» і набралася встиду. Спочатку Степан, що нарешті проспався, тупо не впускав лікарів до свого дому, гримаючи, що в них усе гаразд. Потім, коли лікар пригрозив викликати міліцію, двері все-таки відчинилися, й уся медична бригада іще півгодини ловила Ореста. Упійманий і оглянутий, він був доправлений до лікарні з діагнозом «забій нирок» та двома зламаними ребрами. Ліда провела сина до машини і квапливо повернулася, бо ж Степанчик там сам голодний, а тим часом лікар подзвонив від них до міліції, незважаючи на її зойки і запевнення Степана, що «малий вишкребок сам упав». Ось тільки результату не було. Тобто був, і досить прогнозований, та навряд чи той, на який розраховував жалісливий медик. Менти приїхали, покривилися, почувши про родинну сварку, і поїхали, з чималим полегшенням вислухавши від Ліди «Ні» у відповідь на запитання, чи бажає вона подати заяву.

Вони поїхали, а Степан побив дружину — аби хвилю не здіймала — добряче наївся, видудлив півлітру і знову дав хропака.

Відтоді Оресту діставалося ще не раз, і не двічі, й возила Ліда його весь час до різних лікарень, щоб не ганьбитися. Намагалася весь час бути поруч із сином, затуляти його собою, але ще ж мусила і працювати, й по хаті щось робити, і в черзі стояти, аби взяти щось поїсти. Орчик віддалився від неї, довший час він був маминим мазунчиком, довіряв їй, повідав усі свої секрети, часто обіймав, цілував, сміявся із нею. Після лікарні все змінилося, Орест ріс сам по собі, і до неї справ не мав жодних, і хтозна, чи довго б так тривало, але Ліда завагітніла. І, попри погрози та побої чоловіка, який з перекривленим від гніву ротом верещав, що йому не потрібен ще один дармоїд, вирішила залишити дитя.

Орест, дізнавшись про мамину вагітність, відтанув, пом’якшав, у дорослі сірі очі повернувся дитячий блиск. Задовго до того, як Ліда почула про перинатальну психологію, вона вже відчула на собі її цілющу дію — завдяки синові. Стать дитини лишалася таємницею, але Орчик був певен — це сестричка. Він розмовляв із маминим животом, гладив його, називав пузомешканця Софійкою і знати не хотів про інші імена. Коли дитина в утробі починала пустувати, не даючи мамі заснути, колискові Ореста, стародавні, ще прабабині — де він тільки їх узяв? — діяли, мов снодійне, і на Ліду, і на маля.

Усе йшло добре. Навіть Степан її більше не бив. Майже не бив. А потім…

Чотирнадцятого вересня дев’яносто другого року, на восьмому місяці, Ліда втратила свою другу дитину.

Орчик угадав — то була дівчинка. Донька.

Того дня Ліда була особливо втомлена, бо, хоч за законом давно мала би вже відпочивати в декреті, все ще мусила ходити на роботу. У буремні дев’яності розкіш передпологовї відпустки могли дозволити собі не всі жінки, і вона, Ліда, не могла. Доводилося працювати, незважаючи на вагітність, аби прогодувати себе, Ореста й Степана. Степан не працював та й надалі не збирався. Доки було що винести з хати і пропити, нестача грошей його не обходила. Частенько, прийнявши на груди «для зігріву», благовірний горлопанив одну пісеньку. Ліда її ненавиділа.

Якби Степанова мамка не була вже вісім років, як поза зоною досяжності — тобто у могилі, Ліда, мабуть, також спитала б це в неї. Нащо, мовляв, ну й далі, за текстом. Утім, пригадуючи забиту, зашпортану жінку, що не сміла й очі звести на свого чоловіка, Степанового батька, Ліда припускала, що свекруха сама не знала, навіщо. Бо так вийшло, та й усе. Зірки так розташувалися. Не пощастило. Зачала.

Ліда чомусь щиро вважала, що їй пощастило значно більше.

Вона крутилася на кухні, зі своїм пузом і в рясній домашній спідниці схожа на бегемота в балетній пачці. Щось наспівувала, попри втому радіючи рідкісній можливості побути самій — відпросилася з роботи раніше, і поглядала на годинника — чекала Орчика зі школи. Степан десь завіявся, запевняв, що пішов шукати підробітку, але їй у те не вірилося.