— А за що ти мене покохав? — недовірливо спитала Ліда.

— Якби люди знали відповідь на це питання, люба, то кохання не мало би жодного сенсу. Я тебе покохав, бо ти — прекрасна. І любитиму, бо ти — моя.

Якщо й існувала жінка, здатна встояти перед такими словами, то Ліда і знати не хотіла, що це за дурепа.

Розлучення зі Степаном відбулося за спрощеною процедурою — завдяки Ігорю. Він чи оперував когось із суддів райсуду, куди Ліда понесла позовну заяву про «не зійшлися характерами», а чи мав оперувати — та все закрутилося дуже швидко. Заяву переписали прямо в канцелярії, зазначили в ній «систематичні побиття позивачки і її сина, алкогольну залежність та антисоціальну поведінку чоловіка». На засідання Степана тричі викликали повістками, яких він у горілчаному тумані просто не помітив, а вчетверте розглянули справу по суті без відповідача, та присудили Ліді дві третини її квартири й аліменти на Ореста.

Від аліментів Ліда хотіла відмовитися — Ігор, що був тоді поруч (завжди був поруч), не дозволив.

— Справа принципу, люба, — пояснив він. — Ясно, що від нього ти багато не дістанеш. Але хай побігає трохи від судових виконавців, йому це лише на користь.

За три місяці Ліда розміняла квартиру на двокімнатну і кімнату в комуналці, дуже вигідно, з мікроскопічною доплатою (вона підозрювала, що й тут без Ігоря не обійшлося, він відбивався: «А доведи!»), і Степан, з гуркотом доправлений до згуртованої спільноти таких самих алкашів, як і сам, отримав неперевершену можливість пити, скільки влізе, без того, аби хтось докорами виїдав йому печінку. За два роки печінку мовчки виїв алкоголь, і Степан помер від цирозу. Ліда його поховала. Власним коштом. Скромно.

На той час вона була вже п’ятсот днів, як заміжня за Ігорем.

…Відірвавшись від спогадів, Ліда глянула на годинника. Ну нічого собі, за десять восьма! Як летить час! Щось її хлопці загуляли, уже дві години, як мали би бути вдома. Поїхали на риболовлю на старенькій іномарці, щойно придбали, Ігор тішився, як мале дитя. Захопились, видно, зарибалилися… Ліда встала з-за столу, потерла поперек, торкнулася живота — донька бушувала, як ніколи. Вони, власне, не знали, хто там, але Орчик був певен — сестричка, уже й імення підібрав. Софійка. Ліді подобалося, Ігорю — теж.

У двері подзвонили. Ліда зі сміхом — вони ще й ключі забули, риболови-мисливці — відчинила і завмерла. На порозі стояли двоє дядьків — один у міліцейській формі, незнайомий, а другий у штатському. Другого вона знала. Ігорів колега з лікарні. Хірург. Артем, здається. Чи Арсен…

— Лідо, — Артем-Арсен закашлявся, і кашляв довго, а жінка все дивилася на нього зі щасливою усмішкою, що примерзла до вуст. — Можна нам увійти? Є розмова. нам треба.

— Ну заходьте, — кивнула вона. — Вам Ігор потрібен? Щось трапилося? Він ось-ось буде. Хочете зачекати?

— Лідо, — Арсен — таки точно, Арсен — ступив до передпокою і взяв жінку за руку. — Будь мужня, сонечко. Ігор і Орест… вони загинули.

Це Ліда ще почула. А потім оглухла. Жаль, що не цілком, і до неї, як крізь повсть, долітали окремі слова. «Автокатастрофа… пожежа… жодних шансів… прийми співчуття». Ліда плакала, беззвучно, без сліз, округляючи рота, як рибина, котрій з піднебіння виривають гачок, попередньо вхопивши за зябра, і чіплялася за Арсена, термосила його за куртку, заглядала у вічі, немов сподівалася побачити там смішинки, зрозуміти, що це дурний жарт, але ж надто дурний… і не буде ніхто отак шуткувати із вагітною… а потім осіла на підлогу, повільно і гарно, як в кіно, ось тільки гострий біль, що прошив їй живіт, не був гарним. По ногах потекло щось гаряче — кров чи води, вона боялася глянути. Тільки й встигла подумати: «Дуже рано, донечко!», і…

…прокинулася від гуркоту в передпокої. Простоволоса, на ходу защіпаючи халат, кинулася на звук і побачила мужа й сина, забрьоханих, щасливих та рум’яних від свіжого повітря. Гуркіт, що її розбудив, йшов від велетенської рибини — та, замотана в пакет, стрибала і гатила хвостом по підлозі, а хлопці сміялися. Утім, коли Ігор побачив дружину, його сміх увірвався, а на лиці відбилося щире каяття. Орест теж намагався стриматися, проте, зиркнувши на рибу, не зміг і захіхікав.

— Я вас повбиваю, — знесилено сказала Ліда, і притулилася до стіни, бо ноги затремтіли. — Вас обох, вашою ж рибиною. Де ви лазили? Я тут п’ятий кут шукаю!

— Але мамо, це ж короп! Його тато впіймав!

— Короп, Боже мій! Ну, це звісно, усе міняє! Чи… стривай, мені почулося, ніби ти сказав «золота рибка»?

— Давай вмиватися і вечеряти, сину, — звичним жестом Ігор скуйовдив волосся малого, темно-каштанове, шовковисте і густе, як дорогоцінне соболине хутро. Точно таке, як у мами. — Або можеш залізти під душ.

— Під душ краще, — винесла вирок Ліда. — Тому що хтось нині лишиться без вечері.

— Ну мамо, ну вечірній же кльов, — заканючив Орест. — Мам, я голодний!

— Тоді підсмаж свій улов. Свій, а не батьків.

— Я двох пічкурів упіймав. Як мій мізинець. Ми їх відпустили. Мамо!

— Йди до ванни, — наказав Ігор хлопцю і, щойно той виконав наказ, підійшов до Ліди упритул. — Що таке, кохана? Ну, затрималися трохи, велике діло літаки! Та й не вперше нам… ти не захворіла? Щось із дитиною?

— Ні, — вона взяла долоню мужа і притулила до своєї щоки. Тепла долоня. Жива. І пальці, що обводять по контуру її вуста, теж живі і теплі. — Хіба я ждала б тут, якби це з дитиною. Пробач. Я задрімала і бачила сон. Поганий. Що ви… що ти і Орчик… ні. Не хочу про це говорити.

— Тобі наснилося, що ми загинули? Ти тому така злякана?

— Так, я… а як ти довідався?

— Здогадався. Що ж іще могло так тебе налякати? Та не бійся. Обіцяю, такого з нами ніколи не станеться.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу і знаю. Я вмію передбачати майбутнє…

— Як той… драург?

— О, хтось наводив лад у моєму кабінеті?

— А це заборонено кодексом законів про сім’ю? Так, я читала твої записи. Чудові. То ти — як він?

— Я значно кращий. І зроблю пророцтво негайно. За два місяці у нас народиться донька. Софійка.

— О, ти просто оракул, та й годі, — Ліда примружилася. — Дай-но я й собі спробую… У неї будуть золоті коси. Як у тата.

— І мамині очі, голубі, як квіти цикорію. Ми з тобою будемо жити щасливо і помремо в один день. І коли прийде наш час, остання мить, якої не уникнути і не оминути, за руки нас триматимуть діти. Наші діти — Орчик і Софійка, а, можливо, ще хтось, поки що безіменний, але так само — наш. І перехід у вічність буде легким. Ми підемо по мосту з молитов, що вознесли за нас найрідніші люди. Це і є справжнє щастя. Це — рай.* * *

— Добре тобі, крихітко, правда ж? Ну, чого мовчиш, курво, — язика від кайфу звело? Кажи, чуєш, стерво, добре чи ні?

Влада мовчала, тоскно дивлячись у стелю, і водночас силувалася розтягнути гумові вуста в гумовій же посмішці, аби показати, яку неземну насолоду вона отримує прямо в цей момент. Клієнт сопів і чмихав над нею, як прадавній паротяг, довбав її, зосереджено й невтомно, наче дятел під кайфом, говорив швидко і багато, немов п’яна кума на призьбі, ще й на повному серйозі чекав від неї відповіді. Не пощастило.

Господи, милий Боже, Ти міг би явити більше фантазії, створюючи чоловіків, бо наразі вони, мов відьмині пиріжки, — різного розміру, різної форми, але наповнення в усіх однакове. Лайно.

Крихітна кутова кімната в гуртожитку, яку підприємлива комендант здавала Владі за двісті баксів на місяць, повна пилу і безнадії, стала останнім її прихистком. Скоро і його не буде, Владині потреби зростають, а прибутки — ні. Треба щонайменше п’ятсот гривень щодня, на житло і на дозу, а ще ж і їсти щось мусиш, форму підтримувати… такі гроші їй, звісно, ніхто не платив. Економія на їжі — на дозі заощадити майже неможливо, хто сидів на голці, той знає — не найкращим чином впливала на форму. Зілля також. Влада старіла катастрофічно, у свої двадцять сім виглядаючи на сорок сім. Вона зайшла у глухий кут. Далі тільки вулиця, а про це думати хотілося ще менше, ніж про кнура, що дійшов, здається, в процесі до логічного кінця, впав на Владу і зарохкав. Вищий ступінь насолоди.