ЦВИНТАР НЕНАРОДЖЕНИХ ДІТЕЙ

Геннадій увійшов і побрів наосліп поміж крихітних кам’яних надгробків, також з написами, але — дякую тобі, Господи! — без медальйонів із фотографіями, і, на диво, жодного каменю не зачепив ногою. Дуже скоро зрозумів, що ті написи — це причини, з яких діти не народилися. Надгробків було так багато, що аж серце зупинялося від болю. Геник йшов і читав, читав, читав.

Він стане на заваді моїй кар’єрі.

Просто не хочу народжувати!

Це твої проблеми.

Чоловік у довгому рейсі.

Ембріон.

Немає житла.

Сама вирішуй.

Дитина мусить бути бажаною.

У мене вже є троє.

Залетіла.

Заплуталася в циклах.

Нащо плодити злидні?

Я вже домовився про аборт.

Придумай що-небудь сама.

Вибач, я вже маю дружину й дітей.

Спочатку закінчу інститут.

З першого разу не вагітніють.

Це лише скупчення клітин.

Від випадкового коханця.

Таблетка не спрацювала.

Порвався презерватив.

Це зіпсує мою фігуру.

Хочу пожити для себе.

Геннадій уперто рухався вперед. Його морозило, зуби цокотіли так, ніби хтось щосили лупив виделкою об порцелянову тарілку. Він не знав, чи це реально — перейти цей жах, і боявся, що ні, бо кладовище видавалося нескінченним. Звідкілясь у пам’яті вискочили цифри. Двісті тисяч щороку. Чи двісті п’ятдесят? Ця земля просякнута кров’ю.

Хочу пожити для себе.

Так казала і Юля. Що ж… він надасть їй таку можливість. Неодмінно. Буде жити для себе і сама по собі, скільки влізе. До відрижки. Хай народить, а потім — вольному воля.

Геник зупинився й схлипнув. Він плакав і не соромився своїх сліз. Знав, що підлеглі поза очі називають його «тютею» і вважають зайве сентиментальним — забуваючи при цьому, що навряд чи тютя здатен розпочати й тримати такий великий та своєрідний бізнес, як мережа ломбардів. Однак те, що про нього думають і кажуть, Геннадія ніколи не обходило. Він народився не для того, щоби відповідати чужим уявленням про себе. Але дитина, діти… то було його вразливе місце. Ахілесова п’ята залізного бізнесмена. Юля, сама того не знаючи, поцілила прямо в неї, і тепер він гинув.

І не знав, що Юля йде поруч із ним, і вона його не бачить, так, як і він — її, зате видить дещо інше. Чорний вихор, що сповиває надгробки жалобним крепом, землю, котра совається і перевертається під ними так, ніби ціла армія зомбі прагне одночасно, гуртом вибратися на волю, і — стогне. Тяжко, болісно, як поранений звір; той звук виривається звідкілясь з її нутра, з тих потаємних, гарячих глибин, де розчиняються в магмі людські гріхи. А ще — під причинами смерті дітей Юля бачить їхні посмертні фото. Те, що від них лишилося. І що вона так само плаче, уже жаліючи не себе, і навіть не мужа, а своє, ще ненароджене дитя.

* * *

Влада і Юрко сиділи, обійнявшись, за влучним висловом хлопця, посередині ніде. То був луг чи поле, укрите жовтуватим посохлим бадиллям, схожим на перепалене перекисом волосся. Жодних ознак житла, навкруги самі гори, а вдалині, перед їхніми очима, ще бовваніла лісосмуга, здебільшого з листяних порід. Можна було розгледіти клени, платани, липи та тополі, майже всі — обшарпані безжальним осіннім вітром, лиш на кленах де-не-де ще трималося якимсь дивом різьблене темно-червоне листя. Влада перебралася в джинси та вовняну кофту, зняла із себе усі прикраси, плечі обмотала сукнею, як шаликом, задля більшого тепла, та все одно відчайдушно мерзла, і сама собі здавалася анекдотичною канаркою, котру хтось видушив до чаю, переплутавши з лимоном. Сил не було зовсім.

Юрко почувася не набагато бадьоріше, але мусив тримати марку. Чи не вперше в житті хтось бачив у ньому чоловіка. Не зіпсованого, саркастичного хлопчиська, а мужчину. Захисника. Чи він справді був ним? Це навряд чи, але дуже старався. Задля неї.

Задля неї він зробив би усе.

Що в ньому привабило Владу — це було те ще питання, але Юрко його не озвучував. Боявся сполохати своє щастя, і до того ж, пам’ятав улюблену примовку баби Малґожати (час від часу стара гримза видавала путні речі).

Ніколи не питай дівчину, що вона в тобі знайшла, бо вона може серйозно над цим замислитися, і хтозна, якого висновку дійде.

Можливо, Влада тулиться до нього від безнадії. Навіть напевно, що так. Вона налякана, дезорієнтована, збита з пантелику — а хто з них ні? — і, природно, прагне якоїсь константи. Ну й нехай. На подарованій зебрі смужки не рахують.

Та чи буде продовження, коли — і якщо — вони виберуться звідси? Чи захоче Влада мати з ним щось спільне? Ой, навряд чи, відверто визнав Бобир, однак, цей факт нічого не міняє. Зараз вона хоче його поруч — вона його матиме. Амінь.

— Юрцю, тобі холодно?

Бідна дівчина. Навіть голос у неї ламкий, крижаний і замерзлий. Чомусь викликає в уяві січень і прозорі бурульки під стріхами. Розуміючи, що питання більш риторичне, Юрко все ж відгукнувся:

— Так. Оце сиджу й уявляю, що ми з тобою печемо шашлик і п’ємо глінтвейн. Дурень думкою багатіє. І мріями — теж.

Влада слабко посміхнулася — аби лиш не плакати.

— Жаль, що тут немає жодної хати. Ми могли б…

— Не могли б, руда. Пригадай, що сталося з тими хатами, які ми бачили. З цілою вулицею. З цим клятим селом. Усе наче лизень злизав. Не хотів би я бути в хаті, коли…

— А ти все ще віриш, що тут щось залежить він нашого бажання?

Юрко замовк. Слушно, чорт забирай.

— Що ж, мабуть, маєш рацію. І, якби нагодилася путяща хата, ми би хоч під дахом заснули. Разом.

— Ага, — урочисто сказала Влада. — Ось він, твій потаємний план.

— Точно. Я навмисне зібрав і Хому, і Ярину, і Яринину родину — усіх в одній маршрутці — щоби звабити тебе. Та, по правді, можеш мене не боятися. Я безпечний. Не по цих справах.

— Гей? — Влада глянула на хлопця прискіпливо. — Ніби не схожий…

Юрко знизав плечима.

— Мушу вірити тобі, я з жодним не знався. Незайманий.

— Незайманий гей?

— Стовідсотковий натурал.

— А як ти певен?

Юнак хмикнув.

— Серцем чую, мем.

— Отакої, — Влада присвиснула. — Комусь у цьому житті сильно пощастить.

— Авжеж. Шмат щастя відвалиться, упаде прямо голову і приб’є до смерті.

— А ти, я бачу, оптиміст?

— Реаліст, паніматко. Чого і вам бажаю.

— Ну, це питання часу, — не вгавала Влада. — Ти ще молодий, навіть юний… так що все попереду. Як гадаєш, скоро ранок?

— Якби ж знати. я не певен, що таке узагалі «ранок»? Як він виглядає тут? І що зараз — ніч, а чи вечір?

— Слухай, може, ми померли? Ну, в аварію потрапили, чи ще щось?.. Може, так і виглядає інший світ? Чистилище?

— Ти що, католичка? — Бобир із цікавістю повернувся до Влади. Та напружилася.

— Хрещена католичкою, хоча насправді я — блудна вівця Христового стада. А що?

— Та нічого. Я також католик. Принаймні, за фактом хрещення. Блудний баран, якщо бажаєш. Але — ні. Я не певен, який це світ, однак ми живі. Я тебе відчуваю. І…

Хочу.

Визнати це вголос Юрко не наважився. По-перше, неможливо. А, по-друге… що б про таке сказав Папа Римський?

Якщо не «Вперед, дій!», то хай залишить свою думку при собі.

— І що?

— Нічого. Тобі варто відпочити.

— Спробую. А знаєш що? Ти міг би бути дуже симпатичним, якби змив цю жахливу синю фарбу з вуст.

— Я зробив це, ще коли ми шукали Ліду. Хотів справити на тебе якнайкраще враження, але холод той ще візажист.

— Вибач. Я мала б здогадатися.

— Вибачаю. Це пусте.

— Ні. Тобто… я маю на увазі, що тобі вдалося. Ти справив на мене враження. Не відразу хороше, але згодом. ти просто… ти особливий.

— Угу. Я нестерпний, як гірка редька.

— Завжди любила редьку гіркою. Бо інакше який у ній сенс? Юрцю, я спати хочу, — кволо мовила Влада. — Як не дивно, очі злипаються.