До тієї дівчинки з двома русявими кісками, тоненькими, як житні колоски. Вона вбила вітчима, котрий зґвалтував і задушив її шестирічну сестру.

Вона і досі стоїть у мене перед очима. Галя, Галинка — так її звали.

Їй було дванадцять. І до ранку вона не дожила. Серце зупинилося.

Тоді я вперше порушив правило янгола. Єдине ЗБ-правило — залізобетонне. Яке говорить «Третього шансу не буває».

Дурниці. Буває і третій, і четвертий, і сто сорок сьомий. Усе залежить від обставин.

Я дав Галинці третій шанс. Вона ним скористалася. І, як не дивно, це майже зійшло мені з рук. Мене навіть похвалили — за ініціативу. А потім відразу покарали — за ініціативу. Щоби іншим не кортіло її проявляти, разом із співчуттям. Але байдуже. Нині Галі добряче за шістдесят, і вона шанована усіма вчителька, Галина Василівна. Своє минуле вона не пам’ятає, так побажала сама. А в мене тепер чекає на долю її онука. Ксеня.

Я став модерним — далі нікуди. Йшов у ногу з часом, що би це не означало, мислив сучасними категоріями, працював, як проклятий (а я і є проклятий), щосили, проте безуспішно душив у собі співчуття, і, зрештою, перегорів. Так це називається в янголів. На початку, ще коли нас із Мойрою посвячували в деміурги, янгол попередив, що це можливо. І додав, що ми також маємо другий шанс. Можемо скористатися ним і піти, так би мовити, у відставку. Знову стати людьми, прожити життя, як завгодно, зістаритися, померти і потрапити на небеса. Туди, де у райських садах мешкають щасливі душі. І не має значення, коли ти попросиш про звільнення — через рік роботи чи через п’ятсот. До уваги береться тільки те, чи зробив ти це вчасно. Якщо справді пора, ти — щасливчик. Якщо ні — ти помреш і твоя напарниця теж. І ті люди, яких ти вів останніми, — також. І ніяких небес для всіх вас.

Правила гри. Ну, ви розумієте…

Я відчув, що пора, коли вперше зустрів її. Прекрасну жінку, з очима, голубими, як квіти цикорію обабіч шляху, що приведе мене до раю. І нехай усі інші, дивлячись на неї, бачили стару спрацьовану тітку, замотану в кілька шарів ганчір’я, змучену і лису після хіміотерапії, — я знав її, справжню.

Я її покохав. З першого погляду і до останнього подиху.

Мойра довго сміялася, коли дізналася про це. Кепкувала з мене. В ірландців завжди було своєрідне почуття гумору.

Що ж, нехай. Зате я більше не берсерк, не драург і не демон.

Я — закоханий чоловік. Смертний. Земний.

Неймовірно, правда ж?

Ну й фантазія в Ігоря, хмикнула Ліда, повертаючи нотатник на законне місце — до шухляди робочого столу. Берсерки, драурги, деміурги, ірландські дівиці у вбранні православних чорниць. Накрутив, як циган сонцем, але цікаво. Треба порадити, щоби розвинув ту частину, де про берсеркера, щоби детальніше розповів. Люди-звірі, непереможні в бою. Інгольв — королівський вовк. Красиво. І про драурга теж варто більше подробиць дати. Безголова тінь, що охороняє скарби небіжчиків — чим не сюжет для містичної повісті? Тут Ліда згадала про Галинку і враз похмурніла. А ось це не треба розвивати. Це не містика, і не вигадка. Таке буває.

Власне, у житті ще й не таке буває. На жаль. Кому й знати, як не їй.

З Ігорем Ліда познайомилася на сьомий день народження Ореста, в лікарні. Нейрохірург, якого спеціально викликали, аби перевірити стан дитини, увірвався до прийомного покою, як вихор, прибіг, як пошепки сказала медсестра, прямо з операційної, і Ліда пригадувала, як здивувалася йому: білявий красень, справжній велетень, плечі такі, що халат йому, не інакше, як з корабельного вітрила шили, над медичною маскою сяяли очі, розумні, холодні і сині, як води північного моря. Він оглядав Орчика довго і ретельно, мацав лоба й потилицю, світив у вічі крихітним ліхтариком, змушував піднімати-опускати руки, стискати-розтискати пальці, питав, чи не нудить хлопця, і, зрештою, відправив його на енцефалограму, а потім, розглядаючи результати, похмуро сказав:

— Струс мозку, середній ступінь важкості. Що, як на мене, диво. Усе могло бути значно гірше. Він тебе головою об стіну бив?

Ліда охнула, бо не бачила, що там сталося, а, прибігши з магазину, знайшла уже побитого сина, і відразу ж викликала «швидку». Орест вперто повторював, що сам упав. Повторив це й зараз.

— Ага, упав, і гайда валятися, — саркастично мовив лікар. — Не мороч мені те, чого немає у твоєї мами, тобто вуса.

— Я сам упав. Зі сходів.

Лікар зняв маску і скупо усміхнувся.

— Я не знав, що у «хрущівці» із двома кімнатами «трамвайчиком» почали робити гвинтові сходи на небо. Припини тягати дамські романи з маминої сумки, різного роду падіння вже не актуальні. Хтось узяв тебе за шию, ось так — лікар продемонстрував як, розчепіривши пальці на манер крабової клешні й охопивши ними худенький карк Орчика. Хлопець зіщулився і завмер. — І щосили ударив головою об стіну, як мінімум, тричі. І цей хтось був твоїм батьком. Я вгадав?

— Угадали. Він і зараз ним є.

В очах у Ореста стояли сльози. Лідине серце обливалося кров’ю. Вона готова була вбити Степана.

— Ми про це поговоримо. А тепер іди, я лишаю тебе в лікарні, під наглядом, на три доби. Йди, медсестра тебе проведе, і я ще зазирну до тебе згодом. А зараз хочу поговорити із твоєю мамою.

Ліда кинулася до сина, щоби поцілувати, але той, в’юнкий, мов ящірка, майстерно ухилився, хлюпнув носом, прошепотів: «Годі, ма, я вже дорослий», і слухняним слоненятком із художньо заштопаним наплічником на спині потупцяв за пампушкою-медсестричкою. А Ліда зіщулилася, як щойно Орест, в очікуванні прочухана. Справедливого прочухана.

— Ви могли би переїхати до мене, пані Лідо, — буденно, немов на каву, припросив лікар. Жінку так вразило шляхетне «пані», що до неї не відразу дійшов зміст запрошення. А коли дійшов, то обурилася Ліда тому, що так треба, а не зі щирого бажання.

— Ви надто багато на себе берете!

— Хтось та має взяти на себе забагато, доки ваш син іще живий, — спокійнісінько заперечив лікар. — Ви мені даруйте, та той ваш так званий муж — звичайнісіньке сміття.

— А чого це він сміття? — обурилася Ліда, розуміючи, як фальшиво звучить і її обурення, і дурне питання. Лікар знизав плечима.

— А як ще назвати двоноге створіння, котре б’є дружину і дитину? Виродок?..

— Він не б’є мене…

— Як Сидорову козу. Пані Лідо, так чи інакше, але Орест додому не повернеться. Запевняю вас, я маю можливості завадити цьому і скористаюся ними. У вашій квартирі зависокі сходи, як для семирічного. Розумію, що моє запрошення звучить двозначно, і не буду заперечувати, мовляв, не мав на увазі нічого такого. Ще й як мав. Але усе залежить від вас. Затямте це, добре? Усе залежить тільки від вас.

— Лікарю, як вас звуть?

— Ігор.

— А по-батькові?

Ігор глянув на Ліду і посміхнувся так, що її жаром обсипало з маківки до п’ят, і вона забула, про що питала.

А увечері, коли вчергове ні за що, ні про що скуштувала Степанового кулака, ухвалила рішення. Час рятувати дитину і рятуватися самій.

Перший час, доки вони жили з Ігорем — у Ігоря, нічого такого він собі не дозволяв. Поводився, як справжній джентльмен, чи, принаймні, так, як Ліда уявляла собі справжніх джентльменів, і був дуже чемним. Проте фліртував із нею — помилитися було неможливо. Без упину сипав компліментами, квітчастими, як циганська спідниця, підморгував, і за найменшої нагоди намагався торкнутися Ліди — чи підводячи її до стільця, чи подаючи пальто, а одного разу навіть змахнув сльозинку з її щоки. Вийшов дуже чуттєвий дотик. Уся ця увага, незвична, але приємна, геть збила жінку з пантелику.

До таких дотиків вона не звикла.

І розтанула, як забуте на вікні вершкове масло. За три місяці співмешкання. І того дня, коли вона вирішила сказати Ігорю «так» щодо ліжка, він сказав їй: «Я кохаю тебе». І зовсім не для того, аби в це ліжко затягнути. Він освідчився їй просто так.