Юрко був у формі, з букетом квітів. Побачив, що вона лежить на запльованій підлозі, тяжко зітхнув, відклав квіти на пошарпаний журнальний столик, і нахилився, щоби допомогти їй звестися на ноги.

— Поклади свій віник прямо на мене, — пласко пожартувала Влада, піднімаючись. — І чорну лєнту припасуй. Із написом «Вічна пам’ять».

— Ні хєра не смішно, — відповів Юрко, для друзів — Бобир, із властивою ментам прямотою. — Хто цього разу?

— А я знаю? Візитівки він не лишив.

— Це не той кекс, який щойно вилетів звідси, як скоба з рогатки? У малинових штиблетах?

— Той.

— Він теж чимось закинувся, що такий активний?

— Ні, — обпершись на Юрка, Влада дошкандибала до ложа розпусти, як частенько називала свою роздовбану канапу, і сіла, крекчучи, мов стара баба. — Я сказала йому про статус.

Юрко присвиснув.

— І якого ляда ти таке вчудила?

— Юрцю, термін «ляд» не комільфо. Я дала йому без гандону.

— І?..

— А цього не досить?

— Сонечко, послухай, — Бобир присів біля неї, — якщо він мудила, це його проблеми. І, якщо це буде комільфо, то чи можу я спитати, на хріна ти робиш їх своїми?

— У нього з портмоне фотка випала. А на ній — дружина з немовлям. Три місяці малому. Він — клієнт, тобто — щось гундів про те, як жінку поважає, і тому її не грає, вибач за дурнуватий каламбур, але я таких знаю. Сьогодні — ні, а завтра виграє так, що аж дим коромислом стане. Не хочу.

Влада фразу не закінчила. Закінчення звучало так: «Щоби це було на моїй совісті». Утім, Юрко знав, що вона мала на увазі. Як завжди. Зняв кашкета, з-під якого ураз висипалося волосся незвичайного кольору, що так вразило Владу при першій зустрічі, — темно-сіре, з білими кінчиками, як їжакові голки, запустив у нього пальці, потім примостив кашкет на законне місце і спокійно поцікавився:

— А що сказав клієнт на твою відвертість?

— Уб’ю, посаджу, до ментури піду. Повний полярний песець тобі, курво, настане. Ну, все, як завжди. Класика.

— Угу, — Бобир дістав з кишені кітеля мобільний, натиснув кілька кнопок. — Сьогодні Валька чергує. Я попрошу, щоби маякнув, в разі чого.

Закінчивши розмову, Юрко і собі сів біля Влади.

— Я чого зайшов, мала. Новину приніс, із букетом разом. Узяли Антона твого. Доказова база — залізо. Надовго тепер запакують.

Серце тьохнуло, зайшлося від несамовитого болю. Дострибався-таки, конику.

— Він не мій, Юрцю. І за що взяли?

— Стаття 115, частина 2, пункт 1.

— Зумисне вбивство?! А…

— Двох і більше осіб. Одного з наших поклав. Може, ще й пункт 8 додадуть — убивство при виконанні службового обов’язку. І випадкового свідка кокнув. Жінку, до речі. Пенсіонерку. Розперезався він. Шкода, смертну кару відмінили, але є й інші методи.

Влада заплющила очі. Намагалася усвідомити, що відчуває, впорядкувати свої відчуття. Полегшення? Ні. Втіху? Зовсім трохи. Що ж тоді? Спокій? Так, напевне, спокій.

— Що ж… це добра новина.

— Тоді давай, погоджуйся.

— На що? — очі Влада не відкривала. Не було потреби. Усі вирази на лиці Юрка при цій розмові вона знала краще, ніж власне виснажене обличчя. Наша пісня гарна, нова…

— На лікування. Від наркоманії і від ВІЛу.

— А що, від цього вже лікують?

— Владо, припини. Ти знаєш, про що я. Усю терапію ти дістанеш безкоштовно, я це гарантую. Сам цим займуся, особисто. Десять, двадцять років життя — то, по-твоєму, ніц не варте? Дідько, та я сам не знаю, чи буду завтра живим, а ти нехтуєш…

— Такою можливістю, — закінчила Влада.

— Ні. Мною.

— Ні, — очі Влади, чисті, гарнющі, чи не єдине, що не зазнало в ній тяжких змін, широко розчахнулися. — Не кажи так, любий. Я кохаю тебе, ти ж знаєш!

— Я не знаю, — Юрко встав, поправив комірець — як робив щоразу, нервуючись. — Ти увесь час говориш мені про це, і нічого не робиш. Я інакше кохання уявляв.

— Я заразна!!! — закричала Влада щосили, аж у легенях щось кольнуло від напруження. — Я — ВІЛ-інфікована!!!

— Ну і що?! — загорлав Юрко своєю чергою. — Сотні, тисячі таких живуть, лікуються і народжують здорових дітей!

— Я — повія і наркоманка! Про яких здорових дітей йдеться?!

Карк Юрка почервонів від тамованого гніву.

— Ти — це ти, а не те, чим тебе зробив твій довбаний сутенер! Глянь на себе! Ти просто танеш, як срана Снігуронька! Худа, як мотузка, авжеж, закинулася, і на хєра їсти? Я готовий ризикнути! Готовий був, щойно тебе побачив! А ти не хочеш ризикувати — чим? Чим ти так дорожиш — розкумаром? Трахом за бабки? Чим?!

Юрко розвернувся і тріснув кулаком у стіну. Шмат штукатурки покірно впав Владі на голову.

— Мушу йти, — сказав Бобир уже спокійніше. — Пробач, що накричав. Ти мене бісиш.

— Я це вмію.

— Петрович зазирне, гляне на тебе.

Петрович був фельдшером при РВВС, звісно, неофіційним, зате куди більш кебетним, аніж дев’яносто відсотків дипломованих лікарів, і частенько оглядав Владу після «теплих» зустрічей із колишнім чоловіком чи з надто темпераментними клієнтами.

— Та не треба, — Влада знала, що це марно, однак спробувала заперечити. — Усе гаразд. Трохи відлежуся, і все минеться.

— Та не будеш ти лежати. Ти за дозою побіжиш, чи я тебе не знаю? Але Петровича дочекайся, бо як ні, то я повернуся. Слухай, — уже у дверях Юрко озирнувся, — ну чому б мені силоміць тебе на лікування не здати?

— А й справді, чому б?

— Я над цим поміркую. За квіти не переймайся, їхні стебла вставили у маленькі пляшечки із якимось розчином, і вони тепер довго не зав’януть. Уявляєш?

— Збоченці.

Двері за Юрком зачинилися.

А чи немає такого розчину для внутрішнього вживання?

Із Владою Бобир познайомився на «суботнику», і, якщо хтось не в курсі, там він аж ніяк не колоди тягав. «Суботник», на честь його першої робочої суботи в якості оперуповноваженого карного розшуку влаштували старші колеги — зібрали усіх повій, які мали нещастя в той час опинитися на вулиці, утрамбували в «бобік» і привезли до РВВС, де їх і розібрали стражі правопорядку, хто — «колгоспом», а хто — соло. Не від зайвої сором’язливості, звісно, просто були отакі індивідуалісти. А ще дехто, як подейкували самі проститутки, не надто бажав провітрювати свій хрін публічно, через його буцімто маленькі розміри.

Суто по-людськи, цілком зрозуміле небажання.

Бобир теж не вельми захопився можливістю перепихнутися «на дурняк», тим більше, що у свої двадцять два був незайманим (зізнаватися в цьому не квапився, специфіка його роботи, і, як наслідок, контингент у колективі були такими, що чоловіча цнота вважалася хіба на два пункти кращою від гомосексуалізму) — проте й відмовитися не міг. Тобто, міг, звичайно, якщо хотів наступні кілька років щодня вислуховувати жарти на свою адресу, настільки ж тупі, як і масні, й вилучати презервативи з найрізноманітніших місць, як-от: гаманець, пачка цигарок, усі шухляди робочого столу, сейф для табельної зброї чи тека з документами, які несеш на підпис начальству. Одним словом, приїхали. Вибору не було.

А потім з «бобика» вийшла Вона. Точніше, її виштовхали утришия, Валька, здається, але це вже не мало значення, бо Юрко побачив її і пропав. Повільно, наче під гіпнозом, рушив до неї, на ходу відзначаючи (звичка опера, що поробиш) і свавільне темно-руде волосся, цілу гриву, і зелені, з поволокою, очі, і звабливу, плавну ходу… Він простягнув до неї руку, щоб торкнутися й переконатися — ця дівчина не сон, та натомість зіштовхнувся з Валентином. Той також ішов до Влади, для Юрка тоді ще безіменної красуні, пускаючи слину, як бордоський дог.

— Ти куди загрібайла тягнеш, салага?! Вона моя! Я перший!

— Та у чергу стань, хлопче! — дружньо порадив хтось із колег. — Почекаєш трохи, і своє дістанеш. Наша Влада дівка добра, безвідмовна. Правда ж, лялечко?!

— Вам відмовиш, суки лягаві, — мовила Влада тихо, та Бобир все одно почув, і пішла, погойдуючи стегнами, до відділку — видно, що не вперше. Чуючись так, ніби отруївся чадним газом, юнак рушив за нею.