Спробувала влаштуватися на роботу — ні фаху, ні трудового стажу, та й вік, як виявилося, не найліпший не лише для породіллі, а й задля того, аби вчитися чомусь. Вакансії прибиральниць, двірників і продавців на овочевих лотках її не приваблювали, серйозніших роботодавців не цікавила вона сама. Від безвиході — а гроші за продані коштовності спливли, як за водою (продавала Юля їх задешево, бо рештки гордості не дозволили йти в ломбард до Геника, та й не відомо, чи прийняли б її там) — жінка почала пити. Спочатку хороше дороге вино. Потім — хороше, але дешевше. Далі — зовсім дешеве, що в народі звалося «чорнило». Потім — горілку, і, насамкінець, — усе, що горить. Юля й оком кліпнути не встигла, як стала алкоголічкою. Мати плакала, ховала від неї крихітну пенсію, і все повторювала, що це Божа кара — за убите дитинча і за Геннадія. Юля огризалася, і вини за собою не чула. В усьому був винен Геник. Це його ідіотська принциповість і маніакальні мрії про дітей розвалили їхній шлюб. А вона, Юля, тут ні до чого. Вона вільна жінка, а не утроба на ніжках, вибачайте.

За спогадами Юля і не вчулася, як дійшла до свого дому. Сіла на лавочці під парадним, озирнулася. Біля контейнера зі сміттям хтось поставив на вигляд досить «жирний» пакунок. В усякому разі, з нього стирчали носки жіночих черевичків і блищали, як новенькі. А у неї, пригадала Юля, боти каші просять. Варто глянути, що там є. Роздивитися, як слід. Хлюпаючи розбитим носом — юшка з нього вже не текла, але усередині щось булькало — Юля попрямувала до пакета. Вона саме рилася в ньому, коли почула голос. Його голос. Геннадія.

— Сину, від калюжі кроком руш!

Юля скулилася, шкодуючи, що не може провалитися крізь землю. Ненадовго, хвилин на п’ять. Вона й гадки не мала, що Геник з родиною мешкають десь поруч.

— Любий, та нехай вже! — заперечив, сміючись, інший голос. Жіночий, мелодійний, дуже-дуже приємний. Яке право в цієї курви орудувати такими солодкими обертонами, злобно подумала Юля, і хотіла озирнутися. Чесно, хотіла, проте гаспидська спина мов кригою взялася, не поворухнутися.

— Він же у чоботях, — правила далі жіночка. — У гумових.

— Ну і що? — не вгавав Геник. — А якщо протече? Якщо застудиться?! Юля ось нікуди не лізе і добре себе почуває!

— Юля — дівчинка, — голос наближався. — Дівчата спокійніші. Ромко весь у тебе, шалапут. А ти шалений тато. Я й не підозрювала, що чоловіки бувають такими. Генику, любий… від усього ти їх не вбережеш.

— Знаю. Але, принаймні, намагатимуся.

Юля зібралася з духом і таки оглянулася. Треба ж було побачити свою тезку. Неймовірно гарненька та поважна панянка років десь трьох, з русявими локонами, що тугими спіральками спадали на спину і плечі з-під рожевого берета, у малиновій курточці, бежевих колготках та картатій спідничці йшла, усміхаючись, прямо до неї.

— Тьотя кака! — тоненько проспівала мала. — Блюдна тьотя.

— ЮЛЮ!!! — кількість знаків оклику в короткому імені недвозначно свідчила про грім у раю; брудній тьоті на мить здалося, що звертаються до неї, і вона здригнулася. І тут помітила маленьку копію Геннадія, у темно-синій шапці-«шоломі», голубій куртці та бірюзових вельветових штанцях. Хлопчик йшов слід у слід за дівчинкою, і, хоча Юля не надто добре на цьому розумілася, по всьому видно, був ровесником сестри.

Двійнята.

Серце закололо так, ніби туди увігнали гострий ніж, із шипами та зазублинами на лезі. Повітря обернулося на густий прозорий кисіль, і вдихнути його ну ніяк не вдавалося. Юля закашлялася, з грудей виривалися хрипи та свист, скроні наче хтось лещатами стиснув. Геник почув кашель, і з рішучістю бойового півня кинувся на захист своїх курчат.

— Відійдіть від неї, хутко! Що, як вона хвора?! Заразна?!

— ГЕНИКУ!!!

Ого. Хтось начебто нарвався.

— Що таке, Аліно? Я говорю, що думаю. Існує небезпека…

І тут Геник затнувся. Він її впізнав.

Отже, Аліна. Гарне ім’я, панське. Ні, дурна думка. Яка різниця, до чого тут ім’я? Вона сама — пані. Білолиця, чорноброва, як у пісні, на всю щоку рум’янець, не жінка — кров із молоком. А, вона, Юля — бродяжка. Шолудива собацюра.

І дано їй по ділам її…

— Гено, як ти можеш! — сердитий шепіт Аліни звучав, наче рупором підсилений, у Юліних вухах. — Я не знала, що ти такий безсердечний. Ніколи не думала! Глянь на неї, невже тобі її не жаль?

Геник сторопіло мовчав. Добре вбраний, доглянутий, удатний батько сімейства. А ти на що сподівалася? Хотіла, щоби він засох від туги? За ким, Юльцю? За тобою?!

Не смішно.

— Ти не знаєш про неї нічого, і вже засудив. Може, вона втратила сім’ю? Дитину? Дітей? Може, шахраї обдурили з квартирою, й вона тепер бездомна?.. Хтозна, що з нею сталося. І мені її шкода.

Юля опустила очі. Кроки віддалялися. Кроки щасливої родини, яку вона — так, втратила, без жодної надії на вороття. Стихли удалині дитячий сміх і тупотіння маленьких ніжок — заяложені образи сімейного щастя, але не тоді, коли ти розумієш, що знищила, розтрощила їх власними руками. Що твоя гординя, твоє глупство глибоко ранили єдиного чоловіка у твоєму житті, який любив тебе щиро і якого любила ти. І що чужа жалість роз’їдає твою душу, як сірчана кислота, — бо тебе жаліє розумна жінка, яка посіла твоє місце… чи пак, більше не твоє. «Шкода, шкода, шкода» — набатом билося у скронях. Юля впала на коліна, затиснувши вуха долонями, але дзвін, що лунав усередині, не вщухав. Як не вщухав і біль, що роздирав жінку на шматки, мов ненаситний дикий звір. Юлі хотілося померти, проте Бог відмовив їй у цій милості.

Хтось та має жити і каратися, аби спокутувати свій гріх.

Сяк-так звівшись на рівні ноги, жінка пошкутильгала геть. І не помітила, що Геннадій дивився їй услід, і що обернені на неї рідні очі були повні сліз…

Юлін силует розпливався і втрачав чіткість, та Геннадій, відчайдушно кліпаючи, щоб прогнати несподівані сльози, все дивився й дивився навздогін колишній дружині, аж доки та не зникла за рогом. У грудях щеміло так, ніби досвідчений масажист втирав у них товчене скло, те саме коїлося з очима. Аліна, дякувати Богу, відволіклася на малих, і щось пояснювати не довелося. Хоча… мудра жінка зрозуміє все сама. Він щиро шанував Аліну, захоплювався нею, навіть по-своєму любив, був шалено вдячний їй за дітей, але і близько не кохав її так, як свого часу Юлю.

Яка ж вона стала худа, з болем думав Геник, усе ще позираючи туди, де пройшла Юля. Шкіра і кістки, дорогий костюм, його подарунок, теліпається на ній, як ганчірка на опудалі городньому, а це ж сорок четвертий розмір! Юля ніколи не була фігуристою красунею, і, приміром, з Аліною її не порівняти, та тоді для нього це не мало значення. І зараз не має. А ще Юля, попри свій зріст, ніколи не горбилася, ходила прямо, як модель. Не те що нині, скрутилася, як баба сторічна, дугою зігнулася…

П’є і риється у смітниках. Ось чим це закінчилося. Він викреслив її зі свого життя, а її життя, певно, вирішило наслідувати його, та викреслило Юлю із себе. Бо те, що з нею тепер — це животіння.

Чому, коли любиш, так важко простити? І чи є речі, які прощати не можна? Він не знав. Не був певен і досі. Деколи йому здавалося, що він вчинив правильно, а часом — що був надто жорстоким, надто безжальним, що горе та лють засліпили його, затьмарили розум… Та що вже думати про це? Нічого вже не поправиш і не повернеш назад. Робиш вибір і живеш із ним, і з його наслідками, якими б вони не були.

— Хто це? — Аліна, тримаючи за руку маленьку Юлю, підійшла до чоловіка. З іншого боку підбіг Ромко, галасуючи: «Хочеш до тата!» Геник вимучено усміхнувся і вхопив сина в обійми. — Ти так дивишся на цю нещасну… Знаєш її?

Геннадій насупився. Він терпіти не міг брехати дружині.

— Уперше бачу, Ліно. Пішли додому.

— Ксеню, твій вихід!

Ксеня, що сиділа за лаштунками на розкладному стільці, піднялася. Дзенькнули срібні браслети на тонких зап’ястках, світло софітів заграло на штучних діамантах у високій зачісці. Довга срібляста сукня звабливо шелестіла, коли дівчина виходила на сцену, а зал шаленів. Оплески лунали такі, що зривало дах. І нехай сам дах належав звичайнісінькій райцентрівській філармонії, зате на цьому концерті був повний аншлаг. Як і на всіх інших її концертах. У всіх інших залах.