Дітріх жваво перебив:

— Ніякого насильства. Об'єкт потрапляє в госпіталь. Там його переконують в необхідності хірургічного втручання. При сучасних анестезуючих засобах у нього навіть не виникає больових відчуттів. Прокинеться і…

Лансдорф скривився.

Дітріх, помітивши це, сказав квапливо:

— Зрештою нашим хірургам дозволено проводити деякі медичні експерименти на табірному матеріалі. Я сам бачив, буваючи у спецблоках, як…

— Ви бачили, а я не хочу знати про це, — роздратовано перебив Лансдорф.

— Але все це в ім'я високої загальнолюдської мети, — нагадав Дітріх. — Зараз не середньовіччя, коли лікарів засуджували до спалення на вогнищі тільки за те, що для проникнення в таємниці людського організму вони розтинали трупи.

— Саме не слід забувати, що зараз не середньовіччя, а епоха цивілізації, яку ми несемо людству. — Цю фразу Лансдорф вимовив майже механічно, згадуючи про свою недавню поїздку до Берліна.

Там він був на інтимному обіді у Геббельса, цієї всемогутньої нікчеми, заляканої скандальними нападами ревнощів своєї дружини Магди, — вона навіть фюрерові вибовкує про всі сластолюбні забаганки свого чоловіка і провісника нової німецької культури.

Так от, після обіду Геббельс повів Лансдорфа в свою картинну галерею, де були розвішані полотна, викрадені з прославлених музеїв різних європейських країн.

Багато з цих картин Лансдорф пам'ятав ще відтоді, коли їздив по Європі, виконуючи різні спеціальні місії, але, як людина освічена, знаходив час відвідувати пантеони мистецтва.

Він поділився з Геббельсом своїми спогадами. Той сказав заклопотано:

— Ви маєте рацію. Існує звичай розглядати ці вироби як національні цінності, своєрідну власність держави. Але я на особисте прохання фюрера, Герінга, Гіммлера, Ріббентропа та інших високих осіб імперії зібрав невеликий консиліум з найвидатніших юристів. І вони запевнили мене — про це я інформував зацікавлених осіб, — що міжнародні закони передбачають лише двадцятирічний строк давності, після якого особа, що вчинила будь-який злочин, кримінально не карається, а власникові цінностей потерпіла сторона не може пред'явити позову.

— Чи варто було турбувати юристів? — спитав Лансдорф.

— А чому ж? — і собі спитав Геббельс. І лукаво поцікавився: — Ви помітили, дорогий друже, що в наших колекціях відчувається сумна відсутність предметів з національних галерей Лондона, Нью-Йорка і, що найбільш прикро, поки що нічого немає з Москви, Ленінграда? Так от, — сказав він багатозначно, — якщо стіни моєї галереї не будуть прикрашені кремлівськими іконами і картинами з ленінградського Ермітажу, консультація юристів виявиться зовсім не зайвою. Як колекціонер, я виявляю далекоглядність вибачливу для колекціонера, і не тільки для колекціонера, хіба не так?

Ця розмова з Геббельсом спливла зараз у пам'яті Лансдорфа не випадково. І, роблячи з неї такий самий далекоглядний висновок, Лансдорф сказав Дітріху офіційним тоном:

— Як ваш начальник, я забороняю вам будь-які дії, що можуть суперечити принципам гуманності. — Перевів погляд на Штейнгліца, спитав: — Сподіваюсь, у вас добра пам'ять і ви за будь-яких умов зумієте згадати цю мою рішучу вказівку? — Замислився. Потім, дивлячись насмішкувато на видовжені, розчаровані обличчя офіцерів, повторив: — Так от, я забороняю всякі насильні дії. І якщо хтось із курсантів, скажімо, під час ознайомлення з новими вибуховими речовинами чи через недбале поводження із зброєю дістане травматичні пошкодження, як часто буває із солдатами під час бойової підготовки, я, безперечно, найсуворіше покараю того офіцера, який провадитиме ці заняття. Та коли потерпілий після одужання виявиться фізично придатним і висловить добровільне побажання продовжити свою агентурну службу, — така людина гідна всілякого заохочення. — Додав переконливим тоном: — А взагалі ваш намір використати інвалідів після поранення на фронті має гуманну мету: дати їм можливість набути професії і бути корисними рейху. До речі, звичайні каліки відчувають свою неповноцінність, їх мучить безперспективність у майбутньому, і тому вони найпіддатливіший матеріал для вербування. Не тільки абвер, але й інші наші розвідувальні й контррозвідувальні органи не раз переконувалися в цьому. Тут уже набуто багатого і плодотворного досвіду. Так, наприклад, майор Штейнгліц, очевидно, гадає, що одна високопоставлена особа з англійського міністерства іноземних справ робила нам послуги тому, що стала раптом прихильником ідей фюрера? Де там! Ми впливали на нього не ідеологічними, а методичними способами. Запропонували нашому співвітчизникові, знаменитому лондонському медикові, внушити своєму пацієнту, що він невиліковно хворий на рак, і навіть точно визначити термін його недовгого перебування на цьому світі. Природно, той у стані крайнього пригнічення турбувався тільки про те, щоб забезпечити сім'ю після своєї смерті. Ми й допомогли йому це зробити, високо платячи йому за послуги. Про те, що він постачав нас документами з вогнетривких шаф «Форейн-оффіс», ви знаєте. — Позіхнув, потягнувся. — Як бачите, панове, квіти нових ідей виростають з насіння, зібраного нами, стариками.

Все-таки Лансдорф не втримався й задовольнив своє зачеплене самолюбство, давши Дітріху зрозуміти, що його пропозиція не така вже й нова, як він думав.

Вайс був у курсі ідеї, з якою носився Дітріх. Лишалося тільки дізнатися, кого з курсантів намічено перетворити на інвалідів, а також з'ясувати, на якому підприємстві намічається диверсія. Вайс перш за все вирішив ознайомитися із заявкою на відбір відповідної радянської кінохроніки. Він уже неодноразово користувався цим способом, щоб збирати інформацію для Центру.

Досі агентурі «штабу Валі» не вдавалося пробратися на жодне радянське оборонне підприємство. Незважаючи на гнівні вимоги Канаріса, майже всі операції, спрямовані на це, незмінно зривалися.

Тепер диверсії стали готувати в атмосфері виняткової секретності.

При, «штабі Валі» було створено особливий табір, куди мали допуск тільки вищі офіцери. А тим абверівцям, котрі працювали з групами, що готувалися в таборі, заборонялося виходити за його межі. Вайс не мав туди доступу.

Створення цього секретного табору свідчило про новий етап діяльності «штабу Валі», про те, що перед ним поставлено серйозні завдання, про те, що зараз він, як ніколи раніше, являє велику небезпеку для Радянської країни.

Найсуворіша дисципліна посилювалася ще й тим, що чекали приїзду Канаріса, котрий вирішив зробити інспекційну поїздку по всіх частинах абверу, спрямованих на Схід.

За цих умов Йоганн мусив бути надзвичайно обережним, гнучким, вдумливо неквапливим навіть тоді, коли кожен день затримки в розкритті ворожих задумів наближав грізну небезпеку.

Начальник жіночого філіалу Варшавської розвідувальної школи капітан створеної німцями із зрадників так званої Російської визвольної армії (РВА) Клара-Клавдія Ауфбаум-Зеленко була дама освічена і з великим життєвим досвідом.

Так, на її вимогу, ще в 1920 році її чоловік Фріц Ауфбаум, колишній бухгалтер донецької шахти, що належала бельгійській компанії, змінив не тільки прізвище, але й спеціальність, і за Радянської влади зайняв уже посаду головного інженера. В цьому не було нічого дивного. Потреба в технічній інтелігенції була величезна. Брак знань надолужувався в новоявленого головного інженера вмінням солідно триматися з підлеглими, небалакучістю й беззаперечним виконанням наказів і рекомендацій будь-якого начальства. Це був чоловік недалекий, але безбоязний у своєму самозванстві, бо потай він був глибоко переконаний у тому, що росіяни і українці — це напівазіати. А оскільки він, Ауфбаум, чистопородний європеєць, — цього цілком досить для того, щоб керувати ними, тим більше, що серед підлеглих траплялися люди, добро обізнані з тим, про що сам він мав досить невиразну уяву.