Йоганн думав про все це, коли обережно вів машину, скоса спостерігаючи в дзеркало майора. Та обличчя його пасажира зберігало звичний холодно-замкнутий вираз.

Біля входу в готель Штейнгліц, як завжди, недбало, крізь зуби, не доказуючи закінчень слів, процідив:

— Година нуль-нуль. З повним запасом пального. Свої речі — теж.

Йоганн зрозумів, що покидає Лодзь, і, можливо, назавжди.

Бідолашна фрау Дітмар! Як заметушилася, як розпачливо заметалася вона, коли дізналася, що Вайс їде. Здавалось, ця звістка засмутила її не менше, аніж розлука з Фрідріхом. Очі її були мокрі од сліз.

Йоганн мимоволі згадав, як метушилася, металась, виряджаючи сина, мати Сашка Бєлова, вкладала в чемодан теплу білизну, вовняні шкарпетки, умовляла взяти мало не дві дюжини носових хусточок, тикала сітку з продуктами. І син не міг сказати їй, що мусить усі свої речі залишити в спеціальній кімнаті на аеродромі, де має переодягтися і взяти на дорогу зовсім інший чемодан.

Йоганн згадав, як тримався, прощаючись зі своєю матір'ю, котру не можна було хвилювати. Вона й так була вкрай стривожена таємничою розлукою. І він бадьорився, жартував, запевняв, що тепер працюватиме на засекреченому підприємстві. Та мати знала, що він вигадує, хоч і удавала, ніби вірить кожному синовому слову.

Батько не міг утаїти од неї, яку горду дорогу обрав їхній Сашко. І вона поклялася мовчати, у неї вистачило сили прикидатися перед сином у годину розлуки. І він знав, що вона навіть обдурюватиме, запевнятиме всіх, що її Шуркові живеться добре, розповідатиме, як він там працює, на своєму засекреченому оборонному заводі, придумуватиме листи од нього. І що вона плакатиме крадькома від чоловіка, у котрий раз розглядаючи синові фотографії…

А батько? Здавалося, того вечора назавжди залягли в нього на обличчі глибокі зморшки. І хоч він бадьориться, бурмоче про те, як воював у громадянську війну, про те, що він парубком теж маху не давав, очі в нього тужливі, і зразу ясно: не вміє старий лицемірити, прикидатися — до для нього найстрашніше. І він не вірить, що його Сашко, його хлопчик, такий чистий, правдивий, безмежно щирий, зможе обманювати, прикидатися…

Вдень Йоганн устиг заскочити в контору «Пакет-аукціон» і, пам'ятаючи майорові слова про маргарин, які ще тоді вплинули на Герберта гнітюче, розв'язно заявив, що він приїхав не по маргаринові вироби, а по гарну дамську плетену кофту. Але зразу ж, заспокоюючи Герберта, показав гаманець.

Чи можна, звітуючи, піднести цю суму в рубрику «спеціальні витрати», Вайс твердо не знав. Та він одважився на це, гадаючи, що в крайньому разі, ну що ж, бухгалтер вирахує із заробітної плати в десятикратному розмірі за невиправдану перевитрату іноземної валюти.

Але не подякувати фрау Дітмар за всі її турботи він не міг. Вона була щиро уважна до нього. Крім того, знайомство з нею дало йому чимало користі, і хто зна, що знадобиться ще од неї згодом.

І коли фрау Дітмар примірювала теплу плетену кофту й казала, що не наважується прийняти такий цінний подарунок, з рум'янця на щоках і червоних плям на шиї видно було, яка вона щаслива.

Та хоч які зворушливі були ці хвилини прощання, Йоганн не забув попросити у фрау Дітмар дозволу написати Фрідріхові листа й подякувати йому за гостинність. І фрау Дітмар дала Йоганнові номер синової польової пошти, попередивши, що Фрідріх не дуже полюбляє сам писати листи. І пообіцяла, що вона знову напише Фрідріхові, яка хороша людина жила в його кімнаті…

У точно визначений час Вайс під'їхав до готелю. Виніс майорові чемодани, поклав у багажник.

— Варшава, — процідив Штейнгліц, відкинувся на спинку сидіння, простягнув ноги, заплющив очі й наказав собі заснути. Він пишався тим, що може примусити себе спати: адже на це здатна лише вольова надособа, за яку самовпевнено і вважав себе майор.

Падав мокрий сніг, земля оголилася на проталинах, в долинах стояв туман. Холодно, зимно, похмуро. Безмежно тяглася дорога, геть зрита вирвами од авіабомб. Лунко гули під колесами настили недавно відбудованих мостів. Напередодні розбійницького нападу на Польщу 1 вересня 1939 року німецькі диверсійні групи висадили більшість мостів в повітря. Пробігали чорні руїни будівель у повітових містечках. Через певні проміжки часу машину зупиняли біля контрольних пунктів. Штейнгліц прокидався, недбало показував свої документи, а частіше металевий жетон на ланцюжку, який справляв на начальників патрулів неабияке враження.

Часом написи вказували, що треба їхати в об'їзд, бо дорога закрита для всіх видів транспорту. Вайс, начебто не помічаючи цих покажчиків, небавом доганяв моторизовану колону або проїздив повз армійське розташування, аеродром, будівництва, складські споруди. І хоч по всьому шосе були дорожні знаки, що вказували шлях на Варшаву, Вайс чомусь знаходив привід часто звірятися з картою, особливо коли траплялися об'єкти, що привертали його увагу.

Та кожного разу, перш ніж дістати карту, він поглядав у дзеркало над вітровим склом, в якому відбивалася фізіономія сонного Штейнгліца. Ніяких позначок на карті Вайс не робив, покладаючись на свого пам'ять.

Коли під'їхали до лісистої місцевості, патруль затримав машину. Майор показав свої документи, витяг жетона — не допомогло. Унтер-офіцер шанобливо доповів, що проїзд одиночним машинам заборонено, бо в лісі переховуються польські терористи.

— Ганьба! — пробурчав Штейнгліц. Вийшов з машини на узбіччя і потім, застібаючись, сказав унтер-офіцерові:

— Їх треба вішати на деревах, як собак. Скільки в них дерев, стільки їх і вішати.

— Ви маєте рацію, пане майор. Треба вішати.

— То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! — Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: — Витерти! — А коли той нахилився, сказав гидливо: — Боягуз! У тебе навіть руки тремтять — так ти боїшся цих лісових свиней.

Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.

Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.

Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів — він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.

Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під'їхали до якихось будівель — очевидно, раніше це був маєток, — обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.

Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар'єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті — намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.