Бруно! Йоганн згадував, як він кепкував з своїх недугів, хворобливості, кволості. Так, він був кволий, легко застуджувався, ніс його завжди був червоний від нежитю.

В яких же чужоземних казематах була колись вистуджена кров цього стійкого чекіста? А постійний біль у вкритому виразками від тюремних голодувань шлунку?

Плішивий, худий, завжди застуджений, із сльозавими очима, з передчасними зморшками на обличчі і водночас жвавий і життєрадісний, насмішкуватий. Як усе це не збігається з уявленням про парадно-рицарський образ героя! А цукерочки, які він завжди смоктав, запевняючи, що солодке благотворно діє на нервову систему? Бруно! Але ж він не Бруно. Може, він Петро Іванович Пєтухов? І коли він ішов до себе на роботу вулицею Дзержинського, неможливо було відрізнити його від тисяч таких самих, як і він, перехожих.

І він, як інші співробітники, багатосімейні «закордонники», одержуючи завдання, сподівався на командировочні, щоб зібрати на зимове пальто дружині, і на додачу до відпустки вихідних днів, не використаних за час виконання завдання. Зарплата ж бо — як у військовослужбовця плюс за вислугу літ, як у шахтарів чи в тих, хто працює у шкідливих для здоров'я цехах.

Тільки ось у знатні люди країни, хоч би як там він у себе працював, хоч би які подвиги вчиняв, йому не попасти: не належить.

Оголосять у наказі подяку. Навіть носити нагороди не заведено. Не той рід служби, щоб афішувати свої доблесті, привертати до себе чиюсь увагу.

Повага товаришів — таких самих чекістів, усвідомлення, що ти виконав свій обов'язок перед партією, перед народом, — ось найвища нагорода розвідникові.

Йоганн знав, що, коли випаде нагода, він коротко повідомить у Центр: «Посилаючи радіограми про строки нападу на СРСР, загинув Бруно. Противник даних про нього не має». І все. Решта — белетристика, на яку розвідникові потім вказують, як на марнування відведеного на зв'язок часу.

Йоганн знову й знову аналізував усе, зв'язане з подвигом Бруно. Ні, невипадково Бруно опинився поблизу їхнього розташування. Він, певне, гадав, що Йоганн здатний на необачний вчинок і, дізнавшись про дату гітлерівського нападу, може себе провалити, якщо зробить так, як це зробив Бруно. Йоганн пробрався в само гніздо фашистської розвідки. Бруно це не вдалося, і тому він вирішив за краще виконати те, що було необхідно виконати, і загинути, а Йоганна зберегти. Бруно, напевне, гадав, що про викрадену рацію стане відоме Йоганнові і він зрозуміє, що інформацію передано.

Йоганн не знав, що Бруно хотів висадити машину в повітря, щоб не потрапити до рук фашистів, але не встиг: куля перебила хребет, паралізувала руки й ноги. Це не помилка — збіг обставин. І коли викручували його зламану ногу, топтали розчавлену кисть руки, палили тіло, він майже не відчував болю. Ніхто не знав цього. Знав тільки Бруно. Біль прийшов, коли зачепили його зламаний хребет, він усе ріс і ріс, і Бруно не міг зрозуміти, як він ще живе з цим болем, чому біль безсилий убити його, та ні на секунду не втрачав свідомості. Думка його працювала чітко, ясно, і він боровся з ворогом до самісінького останнього моменту. Помер він від паралічу серця. Свідомість Бруно все витримала, не витримало його стомлене, зношене серце.

Йоганн знову побачив обличчя Бруно з відкинутим клаптем шкіри, його уважне, мовби живе око беззвучно ніби доповідало Йоганнові: «Все гаразд. Роботу виконано». Саме «роботу». «Обов'язок» він не сказав би. Він не любив гучних сліп. «Робота» — ось найзначніше з усіх слів, які вживав Бруно.

— Ей ти! — Дітріх ткнув Вайса в спину. — Що скажеш про аварію?

Йоганн знизав плечима і відповів, не обертаючись:

— Хильнув шнапсу, ошалів. Буває… — І зразу ж, долаючи муку, повільно, виразно додав: — Пане капітан, а ви так старалися врятувати життя цьому п'яниці…

Так, саме ці слова вимовили Йоганнові губи. І це було найважче, що випало на його долю за все, нехай поки що недовге життя.

— Добре, — сказав Дітріх. І в дзеркальце Йоганн побачив, як він торкнув ліктем Штейнгліца. Потім Дітріх повторив ще раз: — Все добре. Чудово.

Штейнгліц мовив не без заздрощів:

— У тебе справді аналітичний розум, ти все врахував.

— Розум — добре, — сказав Дітріх. — А добрий апетит — ще краще. — Заявив: — Однак я зголоднів.

Вони під'їхали до хутора. Вайс зупинив машину біля вілли і за наказом Дітріха пішов розшукувати повара.

Настав день, світило сонце, службовці спецпідрозділу біля колодязя чистили зуби, вмивалися, брилися, посхилявшись над тазами. В спідній білизні, в трусах вони зовсім не схожі були на солдат. Деякі вийшли в домашніх теплих пантофлях з картатого сукна на повстяній підошві. Пахло туалетним милом, м'ятною зубною пастою, одеколоном. І треба було жити, всміхатися, розмовляти. Наче нічого й не сталося і не було цієї ночі, ніколи не було на світі Бруно…

Фашистська Німеччина точно розрахувала, вміло вибрала момент для розбійницького нападу на Радянський Союз. Могутній зосереджений удар струснув країну.

І було б невірно зображувати рейхсканцлера Адольфа Гітлера тільки біснуватим істериком психопатом, як це роблять тепер, намагаючись переплюнути один одного, його однодумці. Багато корисних для німецького мілітаризму стратегічних ідей Гітлер запозичив у найвидатніших державних діячів таких могутніх імперіалістичних держав, як США, Великобританія, Франція.

Вони не тільки заохочували Гітлера в його прагненні завдати головного удару на Сході, але й люб'язно надали йому грошові позики, стратегічні матеріали, сприяли порадами.

Адольф Розенберг на обіді, даному на його честь в Лондоні, куди він прибув за особистим дорученням Гітлера, відповідаючи на люб'язність люб'язністю, обіцяв: «Німеччина знищить більшовиків з цілковитого схвалення і за дорученням Європи».

І слід гадати, що Гітлер був не менш хитрий за багатьох глав великих імперіалістичних держав, якщо зумів примусити їх авансом, у рахунок оплати за майбутнє знищення Країни Рад, за платити фашистській Німеччині цілими європейськими країнами.

Оця здатність організовувати міжнародні операції пояснює ту обставину, що не випадково саме на нього, а не на когось іншого імперіалістичні держави покладали свої найпотаємніші надії.

Спочатку Гітлер не цурався скромної ролі найманого вбивці, він усіляко намагався зобразити, що керується нібито лише політичними мотивами і має намір спрямувати свої дії тільки проти одного народу — радянського. Та коли великі держави виплатили йому наперед усю європейську готівку і Франція сором'язливо оголила перед німецьким імперіалізмом свої державні кордони, Гітлер, нічим уже не стримуваний від спокуси, за п'ять тижнів зламав марний опір і заволодів і Францією, делікатно залишивши урядові Віші чудовий куточок на півдні країни для розмірковувань у солодкій знемозі про мінливість долі.

Поразка в Дюнкерку англійського експедиційного корпусу знаменувала занепад могутності британських сухопутних армій. І з туманного неба на Лондон нещадно посипалась лавина німецьких авіабомб.

Зовсім не з милосердя, а спонуканий спільністю імперіалістичної ідеології та інтересів, Гітлер послав 10 травня 1941 року в Лондон свого заступника Гесса з поблажливою пропозицією укласти мир.

Правлячі кола Англії змушені були тоді ухилитися від зговору з фашистською Німеччиною, хоч і який спокусливий він був. Адже замість воєнної поразки вони зазнали б тяжкої економічної поразки, і не від кого-небудь, а від своїх головних конкурентів на світовому ринку — німецьких промислових магнатів. Крім того, навіть коли б вони й пожертвували інтересами ринку, в ті часи вже не можна було не зважати на англійський народ, бо його ненависть до фашизму могла впасти на голову уряду, що капітулював перед Гітлером.

За свідченням фельдмаршала Вільгельма Кейтеля, «плануючи напад на СРСР, Гітлер виходив з того, що Росія перебуває на стадії створення власної воєнної промисловості і цей процес ще не закінчений, а до того ж Сталін у 1937 році знищив найкращі кадри своїх вищих воєначальників».