Повертаючись разом з Дітріхом з госпіталю, Вайс мусив вислухати похвалу на адресу Гвіздка.

— Це справжній російський Іван, — казав Дітріх. — Простодушний, довірливий. Я хотів би мати такого слугу, тільки з здоровими кінцівками. Він мені навіть сказав, по своїй російській наївності, що з однією ногою жити дешевше: вдвічі менші витрати на взуття. Я був такий зворушений — адже він зовсім на мене не сердиться, — подарував йому пляшку рому.

Вайс дивився на вузьку потилицю Дітріха, на його тонку білу шию, на худі, високі, безмускульні плечі, і йому було нестерпно важко зберегти спокій.

Переборовши себе, він поринув у думки про Тихона Лукича і про тих людей, котрі, як і Тихон Лукич, тут побачили в ньому, у Вайсові, представника Радянської влади.

А ті, хто заслужив покарання… ті від покарання не втечуть. Уже в кількох школах Вайсові співробітники навчилися майстерно налагоджувати вибухівку для гранат і підривних зарядів блискавичної дії. Диверсійні групи, оснащені такими вибухівками, самі підривалися на них раніше, ніж встигали застосувати зброю в тилу Радянської країни.

І закинені в радянський тил з фальшивими документами, які позначив Вайс або хтось з його людей — в певному місці документи проколювали голкою, — диверсанти виявлялись міченими не тільки цим: скрупульозно, так що позаздрив би будь-який кадровик, у картотеці радянської контррозвідки, завдяки зусиллям Вайса та його помічників, педантично і акуратно було зібрано всі відомості про таких диверсантів.

А коли до групи щастило залучити свою людину, як це було з Гвіздком, така група довгий час працювала на холостому ходу, влаштовуючи безпечні вибухи в тих місцях і в той час, як вказували чекісти. І весь розвідувальний штаб абверу розробляв донесення групи, підконтрольної чекістам. Донесення, пройняті дезінформацією, з якої терпляче спліталася пастка, що часто мала не менше значення, ніж безшумний розгром цілої ворожої дивізії.

Чекісти люб'язно забезпечували таких абверівських розвідників прекрасно виконаними кресленнями, над якими довго сушили голову радянські конструктори, щоб з найбільшою технічною переконливістю вигадати вразливі ділянки броні нових радянських танків. І потім по цих ділянках акуратно й прицільно, але безуспішно стукали німецькі бронебійні болванки.

Загальний список праці радянської розвідки можна було б продовжувати безмежно. Але первинним вихідним поштовхом для всього цього складного творчого процесу була робота таких, як Вайс.

Про наслідки від початку своєї роботи Йоганнові Вайсу було відомо не завжди. Але він знав, як часто первинне, достовірно точне повідомлення ставало основою для розробки операцій, над якими працювали сотні спеціалістів різних галузей знань.

Встановити зв'язок із старим гравером Бабашкіним, який готував у майстерні «штабу Валі» фальшиві документи, Вайс доручив Ножеві через одного з його підлеглих. Через тиждень Ніж доповів, що старий спочатку виявився твердим горішком. На докори він відповів:

— Я що? Тільки фальшиві папери роблю для фальшивих людей. А все життя ремонтував людям годинники різних іноземних фірм. І думав, що коли немає радянських годинників, то це нічого. Можна й старі ремонтувати. Але зате у нас роблять свої гармати і свої літаки. Я зважав на такий факт і працював на утилі. А де вони, наші гармати і літаки, коли німці із своїми гарматами і літаками та із своїми годинниками, — які, між нами, гірші за Мозеровські, я вже не кажу про Буре, — нахапали наших міст, наших людей, як вам відомо?

1 цим я здивований і ображений на Радянську владу більше, ніж на фінінспектора, який під чиє, непу оподатковував мене як власника механізованого підприємства. А весь мій верстатний парк складався із токарною верстата для обточування осі годинника, який міг вміститися в коробці від цигаркових гільз.

Але все своє життя я обминав замовлення на будь яку липу. А тепер став професійним шахраєм і роблю липу для бандитів. І служу німцям за гонорар: продовження мого життя як моєї особистої приватної власності. Тому не морочте мені голови з совістю!

Та поступово старий здавався.

Дуже важко було чекістам розшукати дочку Бабашкіна і його далекого родича, теж старого. І ті разом написали йому листа, сповненого гніву й презирства.

Після того, як гравер прочитав листа і за проханням одного з підлеглих Ножа спалив на вогні спиртовки, він здув попіл і запитав просто:

— Так у чому справа, товаришу? Чим можу вам допомогти?

І відтоді всі документи, що побували в майстерних руках гравера, стали неминучим доказом проти тих, хто ними користувався.

Ельза останнім часом мала зовсім поганий вигляд: схудла, змарніла. Тепер їй щодня доводилося двічі виступати у вечірніх виставах, і це було велике фізичне навантаження.

Про Зубова вона сповіщала Вйсові тільки те, що безпосередньо стосувалося роботи. Та із стриманості, з якою вона говорила про нього, з її тужливого обличчя Йоганн бачив, що ті взаємини, котрі Зубов з її вказівкою встановив з Брігіттою, завдають, Ельзі душевного болю.

Кинувши вар'єте, Зубов лишився без броні, що звільняла його від військової служби. Але завдяки зв'язкам Брігітти Зубов став інспектором з фізичної підготовки в організаціях гітлерюгенду, а найближчим часом сподівався і на щось більше.

Зубов скаржився Ельзі, що Брігітта надзвичайно ревнива. Ночами він часто зникав з дому, щоб разом із своїми новими товаришами, серед яких було вже п'ять поляків, німець-фольксдойч, два словаки і один угорець, — з цим Інтернаціоналом, як він казав, — подихати «зовсім не свіжим повітрям»… Бо там, де полум'я пожеж на базах з пальним, пилюка від вибухів на складах з боєприпасами і стрілянина, — там нелегко дихається. І коли він на ранок повертався додому, Брігітта, яка не спала всю ніч в тривожному чеканні, ревнивим оком шукала на його обличчі слідів губної помади і нюхала запорошений одяг, боячись виявити запах чужих парфумів.

Її відверті ревнощі не дуже обтяжували Зубова, навпаки, мабуть, навіть лестили його чоловічому самолюбству. Тому й тоді, коли він повертався після небезпечної операції смертельно стомлений, напівосліплений відблисками полум'я, оглушений гулом вибухів, він, хоч і невлад, обсипав Брігітту зливою найніжніших слів.

При зустрічі з Ельзою, яку він вважав більшим знавцем тонкощів німецької мови, Зубов діловито випитував у неї ці слова, уважно повторював їх, запам'ятовував. І не помічав, що ці уроки німецької мови завдають їй болю. І коли Ельза презирливо відгукувалась про його німкеню, Зубов заперечував:

— Ні, знаєш, вона все-таки нічого. Її старий полковник був добра гадюка, поводився з нею, як з бездушною лялькою, і схиляв до всілякої підлоти.

— Мовчи, — у відчаї просила Ельза. — Я не хочу цього чути!

— Але чому ж? Ти повинна все знати про цю публіку, — заперечував Зубов. — Адже Брігітта, по суті, славна… Не встигла закінчити гімназію, а її випхнули заміж. Знаєш, я її іноді просто жалію.

— Ну от! — обурено сказала Ельза. — Ще трохи — і ти станеш зразковим чоловіком фашистки.

— Та вона не фашистка, вона добра і трохи нещасна. Але зараз, здається, щаслива. — Похвалився: — І я навіть упевнений: тепер вона буде по-справжньому сумувати, коли найближчим часом знову овдовіє.

— Отже, вона тебе любить?

— В тім-то й річ. Я навіть сам не чекав. А за що?

I Зубов стенув своїми могутніми плечима. Лице його було розгублене.

— Ти, мабуть, там з нею зовсім обуржуазився, — гнівно сказала Ельза. — Розів'є вона в тобі барські нахили.

— Та ні, вона хороша жінка, — заперечив Зубов. — Просто їй у житті не везло. І не така вже вона міщанка. Пропонує: втечемо у Швейцарію і там житимемо у гірській хатинці подалі від усього світу.

— З любим рай і в курені, — роздратовано перебила його Ельза.

Зубов сказав замислено:

— Справді, я до неї тепер став якось по доброму ставитись. Розумієш, останнім часом помітив, що вона потайки від мене плаче. В чому справа? Випитував, випитував, і раптом вона зізналась. Стала на коліна і благає, щоб я їй вибачив. Ну, думаю, засипався в чомусь, і вона мене виказала. А виявилось, смішно й казати, у якогось її предка прабабка була не арійка. Ну от, вона призналась, що навіть на сповіді це приховувала.