Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в'язнів, які добровільно посадили себе в кам'яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам'яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.

А тих цивільних, хто мав право спілкуватися із зовнішнім світом, при виїздах перевіряли кілька патрульних постів. Ці пости обслуговував спеціальний підрозділ СС, якому, певне, й було доручено зовнішню охорону.

Очевидно, есесівці не підкорялися властям розташування, бо безцеремонно освітлювали ліхтарями пасажирів кожної машини, що виїздила чи в'їздила; забирали документи, односили в комендатуру для перевірки й не поспішали їх повернути. А коли повертали, навіть якщо перевірений, виявлялося, досить високопоставлена особа, козиряли недбало й незалежно.

Вільне пересування Вайса по території було вкрай обмежене: господарські будівлі, плац, вимощений бруківкою, — і все. Він не мав права переступати за межі цієї риски. Незримі кордони стерегла внутрішня охорона; у кожного пістолет, граната в брезентовій торбинці, автомат.

Для чого все це, Йоганн поки що з'ясувати не міг.

Усі тут трималися відлюдно. Йоганнові здавалося, що його оточують глухонімі Навіть спілкуючись між собою, ці люди, привчені до мовчання, охочіше користувалися мімікою і жестикуляцією, аніж простими людськими словами.

В гаражі лежала ціла купа залізних номерних знаків — після кожного тривалого виїзду номер на машині міняли. Кілька разів Йоганн бачив, як перефарбовували майже нові машини. У трьох легкових стекла були напівнепроникні, у двох — такі, крізь які не побачиш, що там у кузові, окрім, звичайно, вітрового скла.

Харчувався Йоганн у їдальні разом з тими, хто, як і він, не мав права виходити за межі незримого кордону. Система харчування побудована була на самообслуговуванні. Їли довго й багато, мовчки, зовсім не цікавлячись один одним. Кілька дівок з чоловічими манерами з підрозділу допоміжної служби, вимуштруваних, як і всі тут, із ситими, байдужими обличчями не оживляли загальної похмурої картини. Коли якусь із них обіймали за столом, дівка, не міняючись на обличчі, спокійно, як кобила в стійлі, не переставала їсти. А коли це заважало поглинати їжу, вона так само мовчки, щосили відштовхувала зальотника.

На вечерю давали шнапс, іноді ниво, і можна було зіграти в кості на свою порцію. І коли хто-небудь пропонував свою випивку дівці і та приймала її, навкруги починали хихикати й поздоровляти щедрого з весільними втіхами.

Та й цієї розваги вистачало на хвилину, не більш, а потім усі знову змовкали й не звертали вже ніякої уваги на пару, яку допіру грубо висміювали.

Минуло багато днів, а майор Штейнгліц не давав про себе знати. Життя в цьому дивному ув'язненні виснажувало Йоганна своєю тупою, безглуздою одноманітністю. Він навіть не міг з'ясувати, яке це з'єднання, хто його обслуговує, що тут люди роблять.

Якось у кухні зіпсувався електромотор, що крутив м'ясорубку. Йоганн запропонував полагодити його й полагодив. Повар кивнув головою — і все. Жодного слова ні від кого не почув Йоганн, хоч працював на кухні понад три години, а людей тут було вдосталь. І коли він допомагав механікові гаража, той охоче приймав його послуги, але дякував тим самим мовчазним кивком.

Самотність, бездіяльність, безглуздість перебування тут робили його життя дедалі нестерпнішим.

А Штейнгліц чи то забув про існування Вайса, чи то навічно здав його в цю частину — ні в кого не можна було нічого вивідати.

Кожного ранку у відгороджений колючим дротом загін приходив дресирувальник собак із своїм підручним.

Товстий, коротконогий, з м'ясистими плечима дресирувальник у одній руці тримав канчук, а в другій палицю зі шкіряним зашморгом на кінці. Одягнений він був у білий светр, шкіряну коричневу жилетку, замшеві залиснілі шорти, товсті вовняні шкарпетки, бутси на шипах і тірольський капелюх з безліччю значків, Обличчя випещене, професорське, завжди чисто поголене.

А що за людина підручний, зрозуміти важко. Справжнє живе опудало. Стьобаний брезентовий комбінезон з дротяною маскою фехтувальника на обличчі. Шия, немов ковбасними кільцями, обмотана брезентовим шлангом, набитим тирсою. Низ живота захищений фартухом, викроєним з автомобільного балона, поверх фартуха — брезентовий мішок.

Дресирування було немудре. Поки підручний ішов по рівній лінії, собаки покірно сиділи коло ніг дресирувальника. Досить було підручному зробити різкий рух убік, як собаки кидалися на це живе опудало й починали рвати кільця шланга, набиті тирсою, і брезентовий мішок, що висів на фартусі, захищаючи низ живота.

Якщо собаки збивали підручного з ніг і, не звертаючи уваги на команду, продовжували рвати, дресирувальник розгонив їх ударами канчука, а найлютішому псові накидав на голову шкіряний зашморг, прикріплений до палиці, і відтягував убік.

Дресирувальник та його підручний ніколи не розмовляли. Команди подавали собакам не словами, свистком.

Одного разу, коли підручний заверещав од болю, дресирувальник не зразу, як завжди, розігнав, озвірілих псів, а виждав якийсь час і, після того як вони розбіглись, ударив, старанно примірившись, повалену на землю скривавлену людину тупим носком бутси.

Помітивши, що Вайс спостерігає за ним, дресирувальник почав ввічливо здоровкатися й завжди перший казав: «Доброго ранку» чи «Доброго дня».

Якось він підійшов до дротяної огорожі, спитав:

— Гарно? — Похвалився — Ці тварини слухняні, як діти. Треба тільки мати талант, волю до влади. — Поскаржився: — Зараз стало важко діставати потрібні екземпляри. В усіх відомствах у справах військовополонених при ОКВ і штабах округів завели тепер власні розплідники. І це похвально. Хороший пес може так само нести службу, як хороший солдат.

Вайс вказав очима на собак:

— В таких шубах їм російський мороз не страшний! Як ви думаєте?

— Звичайно, — згодився дресирувальник. Поцікавився: — Ви не любите холоду? — Втішив — Фюрер обіцяв блискавично покінчити з Росією. Слід гадати, різдво там святкуватимуть тільки наші гарнізони…

— О так, безумовно, — підтакнув Вайс.

Ось іще одне підтвердження небезпеки, навислої над його країною. Що ж, можна було б інформувати Центр і про те, що військове міністерство Німеччини навіть собак уже мобілізувало для Східного фронту.

Інструктор-наставник якось сказав Олександрові Бєлову:

— Ну що ж, коли почнеться війна, — обов'язок чекіста рятувати армію, народ від підлих ударів у сипну. А для того, щоб відвернути такі удари, потрійна всевидюща проникливість наших людей, що працюють по той бік. Ось тобі вся твоя довгочасно діюча директива. Проста і ясна, мов день. А додаток до неї — розумна ініціатива, кмітливість і тверда свідомість того, що за кожну краплину крові, проліну радянськими людьми, ми несемо особливу відповідальність — кожен з нас особисто, хоч би де був…

До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день — о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, — з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.