Необхідно сміливо, інтуїтивно виявляти такий контингент у таборах всіх ступенів і, всупереч опорові гестапо, зараховувати в школи».

Цей запис Лансдорф, очевидно, вніс у блокнот, щоб інструктувати співробітників абверу, яких посилають у табори військовополонених для відбору курсантів.

Вайс зробив з нього відповідні висновки й одважився поговорити з Лансдорфом, сподіваючись, що це відкриє йому можливість брати участь у відборі «контингенту».

Він, як то кажуть, рискнув усім, щоб досягти всього. Розкрити сітку гестапівських інформаторів — хіба заради цього не варто важити життям? І він ризикнув, хоч і догадувався і про проникливість, і про невсипущу підозріливість Лансдорфа.

Але ж Вайсова поведінка була переконливою, цілком вірогідною. Хіба не природне наївне, нахабне прагнення молодого німця вислужитися? І хіба не природним був Йоганнів переляк? Що тут дивного? Спритний шофер, котрий прижився при своєму хазяїнові, — і раптом у саме пекло. Звичайно, він був зляканий. Інша річ, коли Йоганн злякався, зрозумівши, що його мають закинути на парашуті до своїх, тоді як зараз його місце тут, серед ворогів. Але Лансдорф, звичайно, приписав його переляк звичайному боягузтву.

Вайс міг викликати підозру й тим, що совав носа в таємні справи високих начальників. Але ж це так природно. Нахаба? Звичайно. Він і не приховував цього. Скромний був би задоволений і шоферською баранкою.

Чому сказав Лансдорфу, що знає російську мову? А хіба він ховав це? В анкеті все є, адже він відповів на сотні різних запитань. Майора Штейнгліца не цікавили його знання. Йоганн йому й не набивався, однак настав момент, коли треба про них нагадати. Небезпечно? Так, небезпечно. Але ж той, у кого він навчився російської мови, був не з тих росіян, з якими воюють німці. Модний художник, що втік від російської революції. Усе це є в анкеті.

І хвилювало зараз Йоганна інше. Чи зуміє він бути німцем, побачивши радянських людей, кинутих у фашистські концентраційні табори? Як він дивитиметься у вічі тим, хто й тут не втратив гордості, честі, відданості Вітчизні? Його багато чого навчили. І, здається, він виявився непоганим учнем. Важко бути німцем серед фашистів, це вимагає найвищого напруження всіх душевних сил. І все-таки він став німцем, для фашистів він свій. Але де взяти сили, щоб бути фашистом серед радянських людей? Як поводитись? До цього Вайса не готували, цьому не навчили. Він навіть не міг і подумати, що доведеться піти на таке самобичування. І піти не за наказом, а за своєю ініціативою, бо це зараз найбільш цілеспрямовано, потрібно, необхідно.

Зробити інакше він теж не міг. Його обов'язок — опинитися зараз там, де найнебезпечніше бути людиною. І треба глибоко сховати все людське, забути про те, що ти людина, радянська людина. Адже чим менше він виявлятиме нормальних людських почуттів, природних для кожного, тим природнішим здаватиметься радянським військовополоненим. Вони повинні бачити в ньому фашиста, тільки фашиста, ненависного ворога. І яка ж мука бути фашистом в очах цих людей, які лишаються справжніми людьми навіть там, до робиться все, щоб спочатку вбити в людині все людське, а вже потім фізично знищити її!

Усе це було страшно, і він навіть не зрадів, коли через кілька днів фон Дітріх сказав, ніби між іншим, що Вайс. одержав підвищення по службі й значитиметься тепер перекладачем при другому відділі «Ц», та, поки немає іншого шофера, треба підготуватися до тривалої поїздки. Ні, Йоганн не зрадів своєму успіхові в ризикованій операції з Лансдорформ. Чи не буде його перемога поразкою? Чи не переоцінив він себе, чи вистачить у нього металу в дуті, щоб витримати ті духовні інквізиторські муки, на які він себе прирік?..

Та все це було в Йоганновій душі, а єфрейтор Вайс у відповідь вклонився Дітріхові й, очевидно ошалівши від щастя, нечленороздільно промимрив, що готовий йому служити.

Дуже хотілося побути самому, але ту ж мить Вайс підказав собі, що слід зайти до Лансдорфа подякувати йому, не забуваючи при цьому щасливо всміхатися.

Лансдорф прийняв його холодно й діловито. Мовчки вислухавши захоплену подяку єфрейтора, кивком голови відпустив його. Та коли Вайс був уже біля самих дверей, раптом сказав багатозначно:

— У тебе трохи довгий язик. Через нього може постраждати шия.

— Пане Лансдорф, — з гідністю відповів Вайс, — гадаю, моя шия постраждає лише тоді, коли я не буду вам особисто про все доповідати.

— Саме це я й хотів сказати…

У канцелярії обер-шрайбер вручив Йоганнові коротеньку поштову листівку. Вайсів приятель, якийсь Фогель, унтер-офіцер зондеркоманди, розквартированої в Смоленську, запрошував Вайса на різдво у Москву.

Розповівши про це запрошення обер-шрайберу й зазначивши жартома, що росіяни, так лінуються віддавати свої міста, що доводиться їх підганяти, Йоганн дав і обер-шрайберові можливість посміятися з вайлуватих росіян і потім пішов собі в гараж. Тут він з допомогою тієї самої московської носової хустки, просякнутої хімікаліями, проявив листівку й розшифрував червонясто-коричневі цифри, записані косо і густо найтоншим пером: «Варшава, Новий світ, 40. Вар'єте «Коломбіна». Ніколь. Номер вашої квартири. Вік вашого батька…»

Йоганн добре розумів, що зараз він цілком у розпорядженні Дітріха й тому для поїздки в місто досить дозволу самого Дітріха, однак вирішив попросити дозволу також і в Штейнгліца, чим ще більше прихилив його до себе. Не задовольнившись усім цим, Вайс з'явився ще й до Лансдорфа, доповів, що їде у Варшаву, і спитав, чи не було яких вказівок, демонструючи цим, що головним своїм хазяїном він вважає Лансдорфа, а не когось там іншого.

Лансдорф доручив купити йому соляно-хвойних таблеток для ванн. Легкого проносного. Пошукати в магазинах книжки, видані не пізніш дев'яностих років минулого століття. Пояснив:

— Я люблю тільки те, що зв'язане з моєю юністю. — Прикривши очі блідими повіками, додав: — Вона була чудова…

Дітріх попросив купити йому тістечок на Маршалковській у кондитерській «Ян Гаєвськи», а Штейнгліц — кров'янки. Грошей майор не дав, та зате по-дружньому порадив Вайсові для профілактики зайти після відвідання Варшави в санітарну частину.

Чин єфрейтора і медаль відкрили перед Йоганном нові можливості.

Він зупинив першу ж попутну вантажну машину, наказав солдатові пересісти з кабіни в кузов, дав шоферові пачку сигарет і звелів гнати у Варшаву «із швидкістю чорта, що тікає від праведника».

Настрій у Йоганна був чудовий. Отаке собі безшабашне життєрадісне відчуття удачі й, як після екзаменаційної сесії в інституті, прагнення погуляти в нагороду за працю. І він дозволив собі «розпуститися», запросто побалакати з шофером про те та се…

Він уже вважав себе таким загартованим, невразливим, що навіть безстрашно висловлював зневажливі міркування про росіян, не відчуваючи при цьому огиди до самого себе.

І він розв'язно спитав шофера, сутулуватого, літнього солдата із вкритим поздовжніми зморшками обличчям:

— Ну що, скоро візьмемо Москву — і кінець війні?

Шофер, не підводячи стомлених очей, сказав понуро:

— Ти вважаєш, що війна з росіянами вже кінчається, а вони вважають, що тільки зараз починають воювати з нами.

— А сам ти як думаєш?

— Хайль Гітлер! — сказав шофер і, не відриваючи правої руки від баранки, трошки підняв указівний палець.

З вимови Йоганн вгадав у ньому жителя півдня. Шофер підтвердив цю догадку.

— Є німці, які п'ють лише пиво, другі — тільки шнапс, але є і треті, вони люблять вино. — Глянув скоса на Вайса: — Так, я з Саару, а ти, зразу видно, пруссак.

— Еге ж, я пруссак, — підтвердив Йоганн. — Знаєш, як в одній розумній книзі написано про Пруссію: «Пруссія не є державою, яка володіє армією, вона швидше є армією, яка заволодіває нацією».

Шофер сказав підозріливо:

— Для пруссака ти щось надто освічений.

— Це тому, що я племінник Геббельса.