Деякі літні, статечні офіцери абверу були не від того, щоб зав'язати з нею необтяжливі приємні стосунки, на крайній випадок навіть подружні, але вона мужньо відхиляла всі домагання, оскільки вважала аморальним виходити заміж при живому чоловікові. А короткочасні легкі зв'язки — це було нижче за її гідність.
Порочні Нюрчині нахили викликали в неї природне почуття гидливості. Та, в душі побоюючись цієї здатної на все криміналістки, яка інколи розлючено шаленіла, капітан Ауфбаум обмежували протести з приводу непристойної поведінки свого заступника по політичній частині тим, що з холодною і жорстокою ненавистю переслідувала курсанток, до яких прихильна була Нюрка.
За найменший проступок вона відправляла їх у концтабір. А якщо проступок був серйозний, то одсилала в підрозділ СС, розташований неподалік од школи. Ліквідаційними операціями цей підрозділ займався в районі сміттєвого звалища, навколо якого були вкопані стовпи з написами «Заборонена зона», звичні для місць, де відбувалися страти.
Коли до школи з господарчою, фінансовою чи учбовою інспекцією приїздили офіцери абверу, капітан Ауфбаум зустрічала їх дуже гостинно. І сама керувала в таких випадках приготуванням обідів і вечер, щоб побалувати гостей домашніми стравами. Ще в Донбасі вона навчилася робити чудові настоянки з різних ягід і захоплювала своєю майстерністю приїжджих.
Після розкішної вечері й такої ж розкішної випивки, щоб запобігти залицянням, які зачіпали її жіночу й офіцерську гідність, капітан Ауфбаум, вибравши момент, люб'язно пропонувала гостеві, що настроївся легковажно, переглянути особові справи її курсанток, в яких були фотографії. Якщо увагу гостя приваблювала чиясь справа, вона говорила, що додаткові відомості той може дістати безпосередньо від курсантки, яка цікавить його, і наказувала викликати її в кімнату, спеціально призначену для інспектуючих чинів абверу.
Цей спосіб капітана Ауфбаум уникати фамільярничання старших за званням чи за посадою офіцерів викликав обурення і протести її заступника. Але пояснювалися вони не стільки міркуваннями моральними, скільки найнегіднішими ревнощами.
Розуміючи це, капітан Ауфбаум суворо відчитувала її ї наказувала:
— Лейтенанте, струнко! Кругом марш!
І лейтенант Нюрка змушена була скорятися священним правилам армійської дисципліни, такої ж неухильної в абвері, як і в частинах вермахту.
Вільгельм Канаріс, син директора Рурської металургійної фірми, вилощений офіцер крейсера «Бремен», набув на цій плавучій базі німецької розвідки спеціальність, що привела його зараз до високої посади начальника абверу.
Канаріс вважався людиною світською, часом схильною до абстрактних філософських розмірковувань, до яких він вдавався, аби не висловлюватися прямо і ясно.
Його дружба з начальником гестапо Гейдріхом, теж колишнім офіцером крейсера «Бремен», але звільненим і флоту за порочні нахили, грунтувалася не на юнацьких згадках.
Обидва вони мали всі підстави боятися, зневажати, ненавидіти один одного.
Керуючись своєрідною сміливістю, змішаною з підступництвом, вони віддали перевагу видимості дружби, ніж одвертій ворожнечі, промацуючим сутичкам на короткій дистанції, ніж бою на довгих, та незалежно від дистанції ці сутички були однаковою мірою обопільно небезпечні.
Найбільш вдалі розвідувальні операції Канаріс завжди проводив, спираючись на ділові кола німецьких промисловців. Використовуючи свої міжнародні зв'язки, вони досить охоче й успішно виконували розвідувальні доручення абверу, що збігалися з економічними інтересами німецьких концернів. Тим більше, що, окрім усього іншого, концерни мали свої власні спеціальні розвідувальні відділи, які були на бюджеті фірм.
Найціннішу для фюрера інформацію Канаріс одержував з вуст тих осіб, які правили німецькою промисловістю і водночас були компаньйонами таких самих могутніх магнатів США, Англії, Франції.
Цей обопільний обмін ділових людей діловою інформацією тільки вкрай нетактовна і невихована людина могла б назвати шпигунством, що завдає шкоди безпеці країн, громадянами яких вони вважалися. Але так чи інакше казкові міцні дивіденди були їм за всіх умов забезпечені, навіть у тому разі, коли між цими країнами виникне війна.
Природно, що директорів найбільших німецьких фірм, які поверталися із зарубіжних прогулянок, Канаріс не розглядав як вульгарних агентів і не платив їм із спеціального секретного фонду абверу за їхні розвідувальні послуги. Навпаки, вони самі з готовністю пропонували винагороду для імперських міністрів, маршалів і фельдмаршалів з тим, щоб ті форсували воєнні замовлення німецьким концернам. Крім того, директори хотіли одержати відповідні субсидії, щоб швидше почати випуск продукції по патентах, добутих у зарубіжних компаньйонів, підприємства яких також виконували воєнні замовлення своїх урядів.
Так, наприклад, зовсім братні комерційні зв'язки встановилися між німецькою фірмою «Карл Цейс» і американською «Бауш енд Ломб», І на догоду шановному партнерові американська фірма відмовила союзній державі — Англії, коли та попросила виконати замовлення на воєнну оптику.
Як відомо, збудовані в Німеччині заводи «Оппель», що випускають воєнну продукцію, — власність американської «Дженерал моторс».
Що ж до Гуго Стіннеса — володаря Руру, то він завбачливо створив за океаном фірму «Гуго Стіннес індастріс корпорейшн» (Нью-Йорк). В Англії, в центрі Глазго, височіла будівля з вивіскою «Гуго Стіннес лімітед». Слід зазначити, що в період найрозгнузданішого расизму в Німеччині німецькі магнати ставали, так би мовити, вище всяких забобонів і вступали в тісні не тільки фінансові, але й родинні зв'язки з такими можновладними іноземними родинами, жодна з яких не змогла б пройти навіть найпоблажливішої перевірки в расовому чистилищі рейху.
Для підхльостування Гітлера в його агресивних планах. рурські промисловці були зацікавлені в деякому перебільшенні відомостей про воєнну міць США, Англії, Франції. Фінансуючи воєнне виробництво, використовуючи всі засоби фашистського терору в середині країни, вони сподівалися цілком паралізувати невдоволення робітничих мас.
Крім того, їм бажано було, щоб фюрер не мав справжньої уяви про воєнну міць СРСР, бо це могло трохи притупити його войовничий запал по відношенню до більшовизму. Тим більше, що зарубіжні компаньйони німецьких магнатів часом поблажливо йшли на значні поступки, твердо надіючись на те, що гітлерівська Німеччина, здійснивши похід на Схід, створить найсприятливіший грунт для процвітання корпорацій, що злили свої капітали і політичні сподівання.
І Вільгельм Канаріс за послуги агентурної інформації, виявлені йому німецькими магнатами, розплачувався тим, що інформував фюрера в обумовленому напрямку і дусі.
Що ж до Гейдріха, то на його долю випала розвідка в середині країни, чим він і займався успішно, у всеозброєнні свого досвіду.
Менш вдало Гейдріх конкурував з Канарісом в галузі розвідки і контррозвідки за рубежем, не маючи для цієї мети таких цінних кадрів, як його суперник.
Для одержання відомостей з іноземних політичних кіл Канаріс користувався послугами найродовитіших аристократичних родин рейху, чиї імена були записані в готському альманасі — племінному довіднику титулованої знаті.
Щоправда, тут йому доводилося вдаватися до величезних вилучень із секретного фонду абверу в західній, стійкій валюті. Але такі витрати завжди були виправдані.
Ці люди з гучними титулами навіть коли й не займали офіційних державних постів, уміли, зустрічаючись в інших крайніх: і такими, як самі, з вільною недбалістю, нібито між іншим, вивідувати найважливіші політичні секрети. Цим секретам у так званому вищому товаристві надавалося значно менше значення, ніж родинним таємницям, що зачіпали честь іменитих родин.
Особливий хист у цій галузі проявив, наприклад, князь Гогенлое.
А хіба не безцінні були послуги французького маршала Петена? Ще будучи французьким послом у Мадріді, він систематично інформував Франко про стан французьких збройних сил, твердо впевнений у тому, що це негайно стане відомо Гітлерові і старання інформатора не буде забуто.
