Втрутилася Ангеліка:

— Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. — Простягнула руку. — Адже ми з вами старі друзі?

— Заради вас, фрейлейн, — галантно сказав Вайс, — я ладен визнати, що погарячкував.

— От бачите, який ви милий! — Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: — Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

— Ти навмисне все це затіяв?

— Можливо, — невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: — Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

— Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

— Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

— Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

— Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

— Безумовно.

— А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

— Чому? Покарати німця — це було б для них надзвичайно приємно.

— А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

— Це неймовірно!

— Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

— Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

— А коли б ти узнав?

— Ну що ж… — сумно мовив Генріх. — Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

— І тоді?

— Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

— І ти теж став би іншим німцем?

— Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

— В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, — сміливо промовив Вайс.

— Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?

— А чому б і ні? — бадьоро відповів Вайс. — Зрештою — справжня дружба полягає в тому, щоб не жаліти своєї шкури заради друга.

— Навіть коли він зрадив?

— Кому? Адже він приєднався до німців.

— Але ці німці порушили військовий обов'язок.

— Обов'язок бути катами?

— Порушення військової дисципліни сприяє перемозі росіян.

— А коли б росіяни врятували цих чотирьох німців від страти, вони що, допомагали б перемозі Німеччини над Радянським Союзом? — запитав Вайс.

— Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…

— Що «або»?

— Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…

— Я повторюю, — пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. — Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?

— Це неймовірно!

— Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?

— Я б зустрівся з ними…

— Ти присягаєшся?

— Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.

— Хто?

— Гестапо.

— Ну що ж, — в задумі спроквола сказав Йоганн. — Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. — Він глянув на годинник. — Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.

— Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.

— Ні, — сказав Вайс. — Що рано.

— А якщо я зараз подзвоню?

— Тоді їх не пощастить урятувати.

— Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.

— Так само, як і я, — сказав Вайс.

— Ну навіщо ти мене дуриш?! — прикро зморщився Генріх.

— Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, — холодно сказав Вайс, — ти станеш співучасником їхньої втечі.

— Давай забудемо про цю розмову! — попрохав Генріх. — Справді, не треба нам так один одного випробовувати. Все це нісенітниця.

— Ні, все це правда!

Генріх простягнув руку до пляшки з коньяком. Вайс затримав його руку:

— Ні, прошу тебе.

— Правильно, — погодився Генріх. — Набратися зараз було б боягузтвом.

Він пройшовся по кімнаті, затримався біля столика, де стояв телефонний апарат. Не зводячи очей з Йоганна, зняв трубку.

Рука Йоганна лягла на кобуру. Генріх, продовжуючи стежити за ним очима, повернув диск. Вайс уже стискував пістолет, і відповідно до того, як Генріх набирав номер, рука його з пістолетом здіймалася все вище.

— Ангеліко, — сказав у трубку Генріх, — прошу вас, попросіть до телефону полковника. — І за хвилину продовжував чемно: — Я вважаю за свій обов'язок вибачитись перед вами, гер полковник. Мій приятель непристойно поводився. Він був просто п'яний. Так, звичайно, шкодує. Ні, йому було дуже соромно, і він одразу ж пішов. Прекрасно, я так і думав: очевидно, він звик до більш спрощених форм викладу ідей фюрера. Так, звичайно. Прийміть мої запевнення…

Поклавши трубку, Генріх переможно і глузливо всміхнувся. Йоганнове обличчя було бліде, на скронях виступили краплі поту.

— От тепер я тобі повірив, — сказав Генріх. Напитав украдливо: — Що, Йоганне, не так легко уколошкати старого друга? Але ти ж міг? Так?

— Налий мені, будь ласка. — Вайс кивнув на пляшку коньяку.

— Значить, тобі можна, а мені не можна, — це несправедливо!

— Знаєш, Генріху, я зараз такий щасливий.

— Ну ще б пак, не пролив крові друга. В наш час так щастить дуже рідко. — Генріх підійшов до Йоганна, сів поруч. — Помовчимо. Я сам хочу розібратися в усьому, що зараз діється. — Він закурив, витягнув ноги, поклав їх на другий стілець і заплющив очі.

Так, мовчки, непорушно сиділи вони, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Генріх розплющив очі і запитально глянув на Вайса. Той подивився на годинник:

— Підійди.

— І ти знову цілитимешся в мене з пістолета?

— Тепер ні.

Генріх узяв трубку, і, відповідно до того, як він слухав чийсь тривожно-буркотливий голос, обличчя його ставало суворим і разом з тим якимсь печально-спокійним. Поклавши трубку, він оголосив Вайсові:

— Все! Твоя правда.

— Ти хочеш запитати мене іще про щось? — поцікавився Вайс.

— А можна?

Вайс кивнув.

— Значить, ти з тими німцями, які вважають, що врятувати Німеччину від Гітлера може лише Червона Армія?

— З тими німцями, — додав Вайс, — яким ти повинен стати.

— Ти думаєш, я зможу?

— Так.

— Поки що, — сказав сумно Генріх, — ти вже врятував мене. Я мав намір раз і назавжди покінчити зі всім оцим болотом. Я був дуже самотній, Йоганне, — до нестямного відчаю. Відчував себе в'язнем у власній шкірі, і щоб звільнитися…

— Добре, — перебив його Вайс, — тепер ти теж не вільний, поки Німеччина не вільна.

— А це може бути, щоб ми стали вільні?

— Ти тільки що не вірив у можливість звільнити чотирьох німців. І ось вони вже на волі. І звільнили їх ті, хто бореться за вільну Німеччину.

— Але ж це росіяни створили організацію з військовополонених, вона називається «Вільна Німеччина».

— Не росіяни створили організацію «Вільна Німеччина», — заперечив Вайс, — а німці, визволені з-під влади гітлерівців, створили її за допомогою росіян.

— Щоб, використавши цю організацію, завоювати Німеччину?

— Хіба я схожий на завойовника? — усміхнувся Пане.

— Але ж ти не росіянин.

— Комуністи, Генріху, завжди, в усі часи боролися за свободу і незалежність Німеччини.

— Ти став комуністом?

— Коли б у Німеччині при владі стояли комуністи, Радянська країна була б найбільшим другом Німеччини.

— Так, мабуть… — згодився Генріх.

— Російські більшовики лишилися тими самими більшовиками, які перші уклали з Німеччиною Рапалльську угоду і цим звільнили її від блокади країн-переможниць, — нагадав Вайс. — Отже, росіяни, як і раніше, хочуть, щоб Німеччина була вільна, незалежна і, звичайно, соціалістична.