— Ви фантазер, — перервав його Вайс. — А на які кошти ви житимете?

Хакке усміхнувся:

— У цих країнах є досить заможних людей, які підтримували націстів. Зрідка я нагадуватиму їм про це. Дуже делікатно, в межах суми, потрібної для зовсім скромного способу життя.

— Ну що ж, це розумно, — сказав Вайс. — Однак, я бачу, ви досить серйозно підготовляєте своє майбутнє.

— Як і всі, — погодився Хакке.

— Але звідки ви одержуєте такі різнобічні відомості?

— Я ж сказав: маленькі люди працюють на великих людей. Телефоністи у службі підслухування, шифрувальники, канцеляристи, дорученці, ад'ютанти, рядові співробітники — всі ми ділимося тим, що знаємо про своїх хазяїв. Вони ніколи ні про що не говорять з нами, але часто розмовляють один з одним у нашій присутності. Адже для них усі ми йолопи, і тільки. На нас можна не звертати уваги. Та не всі з нас йолопи. — Хакке подумав трохи. — От Карл Лангебен. Він працював на Гіммлера, на Канаріса і на американську розвідку. І всі йому добро платили.

— Але його повісили, — нагадав Вайс.

— Повісили його зовсім не за це, — похмуро заперечив Хакке.

— А за що ж?

— Лангебен знав про зв'язки Канаріса з англійською розвідкою, і, коли його арештувало гестапо, Гіммлер не хотів, щоб він десь ляпнув про це. А Лангебен був найкращим агентом Гіммлера в його таємних переговорах з американцями. Але якби він ляпнув про Канаріса, англійці перестали б ставитися до Гіммлера з колишньою доброзичливістю. Подейкують, вони тільки тому допомогли чехословацьким партизанам убити Гейдріха, що він мав викрити Канаріса як англійського агента.

— А хіба Канаріс був англійським агентом?

— Він підтримував найдружніші взаємини з англійською розвідкою. Ділився з нею добутою через своїх агентів інформацією про Радянську Армію, бо завжди прагнув, щоб англійці зробилися нашими союзниками у війні проти Росії.

— То чого ж арештували Канаріса: за зв'язки з англійською розвідкою чи за те, що він був причетний до змови проти Гітлера?

— Рейхсфюрер ще раніше знав усе про Канаріса.

— Так. Але чого ж його тепер не присудили до страти?

— Та йому ж відомо, що рейхсфюрер все знав про нього, — напевне, тому. І доти, поки він мовчатиме, він може користуватися всіма вигодами, що їх дають привілейованим в'язням. Взагалі, — сказав Хакке, — останнім часом старий став уже зовсім безкорисний. Хеттль казав, що прагнення Канаріса весь час бути на ногах та в дії з часом перетворилось на якусь одержимість. Канаріс не міг всидіти на місці, і, в міру того як він старів, пристрасть до мандрів, оволодівала ним дедалі більше. Він думав тільки про мандрування і зовсім перестав цікавитися людськими стосунками. Але двадцятого липня, коли відбувся замах на Гітлера, він був дома. Весь той день він просидів на своїй віллі під Берліном і не покинув її навіть для того, щоб відвідати штаб змови на Бендлерштрасе.

— Забезпечував собі алібі?

— Атож, щоб викрутитись, як він завжди вмів викручуватись. Але не цього разу. Тепер рейхсфюрер досяг того, чого так неухильно прагнув: усі служби абверу влилися в СД. І якби Канаріс свого часу не розголосив скрізь, що Гіммлер був колись дяком, можливо, той його помилував би і навіть залишив би на службі як консультанта по англійській розвідці.

— Однак ви висловлюєте досить-таки різкі судження, — усміхнувся Вайс.

— Ми, старі наці, дуже занепокоєні тим, що деякі лідери імперії, провадячи переговори з англійцями та американцями, погодились розпустити націонал-соціалістську партію. Тільки фюрер, який через князя Гогенлое також запропонував західним державам свої умови сепаратного миру, не йде на це. Тому ми до останнього залишимось вірні фюрерові. Партія житиме, поки існує імперія! — урочисто заявив Хакке.

— Але ж Гіммлер уже давно казав про можливість воєнної поразки…

— Так, я знаю про це. Але, якщо вдасться зберегти нас, старих наці, ми зробимо все, щоб імперія знову відродилася з попелу. Адже навіть сам Даллес наполягав, щоб у новому складі німецького уряду пост імперського комісара на правах міністра по боротьбі з хаосом і безладдям одержав його агент Гізевіус, бо він має досвід роботи в гестапо.

— Виходить, ще не всі надії втрачено?

— Ні, — сказав Хакке. — Але тільки мені дуже прикро, що десятки тисяч наших переходять на нелегальне становище у сприятливіших умовах, ніж я. Мене хочуть тикнути до комуністів. І знаєте навіщо? Щоб згодом я, як учасник Опору, міг дезорієнтувати окупаційну владу, спровокувати її на арешти тих, хто справді брав участь у русі Опору. А мені вже за п'ятдесят. Я не хлопчак. Не та голова. Не та уява.

— Послухайте, — спитав Вайс, — чому ви спочатку удавали, начебто вам невідомі шляхи, якими ми переходимо на особливе становище?

— Чому? — буркнув Хакке. — Та тому, що я все-таки сподіваюсь зайняти посаду одного з тих, хто зараз іде в підпілля. Хочу, щоб остання моя посада в гестапо була вища за ту, яка в мене зараз. Думаю, що на це у мене вистачить часу, перш ніж і мене кинуті, у підпілля. І цікаво було перевірити на вас, скільки мені ще слід продержатися на поверхні. Я дуже поважаю вас і ціную паш розум, капітане Вайс.

— Однак ви облудник, — покартав Вайс.

— Ви також. — І Хакке посварився на Йоганна пальцем. — Ставили всякі навідні запитання, хоч обізнані далеко краще за мене.

— Звичка, — не розгубився Вайс.

— Мабуть, так. — Хакке заклопотано наморщив лоба. — Ви знаєте, на нашій службі людина може раптом зникнути. Особливо в тому випадку, коли вона знає що-небудь зайве.

Вайс кивнув.

— Але в мене є гарантії. Вони тут, — Хакке одгорнув килим і постукав кісточками пальців по металевому днищу вогнетривкої шафи. Помовчав, звів очі на Вайса. — Ви єдина людина, якій я можу довірити своє життя. Завтра мене має прийняти Мюллер. Я знаю, на що йду, але все ж рискну. Потім пізно буде. Якщо він дасть мені те, що я хочу, — а я буду вимагати звання штурмбанфюрера, — тоді все гаразд. А якщо ні, вважайте: старого Хакке більше немає. Ось вам ключ. Не раніше ніж за два дні заберете все з цієї шафи і передасте Шелленбергу. — Нахилився, прошепотів — Тут папери Гейдріха, і серед них копії досьє на самого фюрера, а також на ряд інших високопоставлених людей імперії. ІІІелленберг доповість про все фюрерові, ну, і полетять голови, зокрема і Мюллерова голова.

— Ви поцупили ці папери в гестапо під час бомбування?

— Я тільки зберігав їх, — гордо поправив Хакке, — зберігав, щоб вони не потрапили до рук якому-небудь пройдисвітові.

— І, крім цих досьє, у шафі нічого немає?

— Звичайно, є, — сказав Хакке. — Тут спресовано всі нечистоти. Ви розумієте, як з їхньою допомогою можна держати за горло керівників імперії?

Вайс відсторонив од себе руку Хакке, що стискала ключ.

— Даремно ви тривожитесь. Я впевнений: завтра ви одержите звання штурмбанфюрера.

І хоч як Хакке благав, Вайс не погодився взяти в нього ключа. І на прощання Хакке змушений був визнати:

— А ви, Вайсе, справді кришталево чиста людина. Тільки не розумію: на якого біса вам це потрібно?

Коли на другий вечір Йоганн подзвонив йому по. телефону, він почув владний голос:

— Штурмбанфюрер Хакке слухає!

Новоспечений штурмбанфюрер упросив Вайса знову прийти до нього: хотів показатись йому у щойно одержаному мундирі. І, бажаючи продемонструвати перед Вайсом, які перспективи безмежної влади відкрились перед ним, привіз його до своєї канцелярії і там вислухував при ньому доповіді підлеглих. Це дало Йоганнові можливість одержати чіткіше уявлення про велетенський розмах підготовки визначних гестапівців до переходу в підпілля.

А за кілька днів у всіх берлінських газетах було опубліковано некролог з приводу передчасної смерті штурмбанфюрера Хакке. На похорони прибули видатні чини секретних служб імперії. І старі націсти, серед яких було чимало нагороджених золотими партійними значками, на своїх плечах винесли труну, і поставили її на катафалк, і накрили прапором із свастикою.