Поки лікар і сестра обстежували полковника, він вів з ними нескінченні розмови: цікавився, чи є в ставку коло госпіталю риба і на що клює, як справа з постачанням, чи часто буває тут кіно. Коли лікар і сестра вийшли, Бєлов спитав з зусиллям:

— Вони росіяни?

— Сестра — ні, типова українка, а лікар — сибіряк. — І Баришев додав: — Він військовий службовець, вона вільнонаймана.

— РВА, — сказав Бєлов.

— Ну от! — вигукнув Баришев. — Звідки ж їм узятися тут, в радянському госпіталі? — Попросив ласкаво: — Ти, Сашко, заспокойся. Оціни обстановку об'єктивно, не поспішаючи, проаналізуй усі факти. — Поворочався в ліжку. — Не спиться. Тобі чого-небудь такого не дають, щоб з ходу в сон?

Бєлов прошепотів:

— Дають. Але я їх у руках перетираю, а потім здуваю, як пил, щоб не знайшли, не знали, що я не прийняв. — Звузив очі. — Приспати хочуть, я розумію.

— Це ти молодець, спритно придумав, — похвалив Баришев. — Однак позич одну від безсоння. І собі візьми за компанію. А то я спатиму, а ти ні — ніяково.

— Ні, — сказав Бєлов.

— Та ти що, мені не віриш? Ну за, компанію, як кажуть, по одній?.. — Баришев подав Бєлову таблетку і склянку з водою, простежив, щоб він проковтнув, погладив по плечу. — Ну от, розумник.

Знову ліг і незабаром побачив, що обличчя Бєлова набрало спокійного стомленого виразу. «Заснув, — подумав він. — Виходить, до всього ще й цим мучив себе». Ліг на спину, але сон не йшов до нього: занадто схвилювала його ця зустріч, велике було щастя побачити Олександра Бєлова — Сашу Бєлова, як Баришев звик називати його.

Він почував себе трохи винним…

Справа в тому, що співробітникові, який перебував у Берліні, було доручено негайно розшукати Бєлова. Але він ще перед тим, як одержав завдання, виявив в архівах гестапо матеріали про загибель Йоганна Вайса в автомобільній катастрофі, підтвердженій фотодокументами, а головне, намогильною плитою на. кладовищі, а це було найпереконливіше.

Однак у цього співробітника виникло природне підозріння: людина педантична, він, припускаючи деяку коварну махінацію СД, продовжив дальші розшуки в паперах секретних служб, а це потребувало часу.

Коли надійшов у Центр запит від професора про стан здоров'я Бєлова в супроводі не прийнятої в таких офіційних паперах просьбою передати йому привіт від Надії, тут стривожений Баришев негайно вилетів у Берлін і за два дні виїхав машиною туди, де ще не так давно відбувався бій парашутистів спільно з групою, приданою Бєлову.

У Берліні Баришев був змушений затриматися в дуже важливих справах. До них входила і зустріч із старим знайомим, колишнім портьє «Адлона», материм гестапівцем Францом.

Баришев відвідав Франца у тюремній камері. Там гестапівець, щедро постачений папером і письмовими приладдями, старанно працював, докладно й сумлінно викладаючи свої зізнання.

Нашвидку ознайомившись з ними, Баришев з радістю виявив ім'я Йоганна Вайса серед найбільш обдарованих, на думку Франца, співробітників шостого відділу СД, які користувались особливою ласкою Вальтера Шелленберга.

Франц, людина з феноменальною пам'яттю, пізнав Баришева, той теж не поступався перед ним у цьому і порадив пригадати в зізнаннях те, що Францові дуже хотілося забути в своїй особистій діяльності в гестапо, а про це Баришев був досить поінформований.

І зараз Баришев почував себе щасливим, як ніколи, виявивши Бєлова і переконавшись у тому, що його Саша Бєлов бездоганно міцно ввійшов у образ Йоганна Вайса, від нього навіть по просто і нелегко звільнитись.

Бєлов спав мало не добу. Прокинувшись, він із страхом розплющив очі, побоюючись, що знову все навколо розпливатиметься туманними силуетами. Але виявилось, що боятися нема чого: зір відновився майже повністю. І він побачив, що на стільці перед його ліжком дрімає в лікарняному халаті Баришев. І лежав нерухомо, щоб не збудити його. Але Баришев спав чутливо, почувши перший шерех, прокинувся, усміхаючись Бєлову, підійшов до вікна, розкрив занавіску. Схвалив погоду.

— Зараз добре було б по гриби! — Пояснив тоном знавця: — У таких гайках вони водяться, особливо на узліссі.

Крім розшуків Бєлова, Баришев мав тут й інші важливі службові завдання; ще вночі він вийшов босий у коридор, боячись човгати тапочками, з кабінету головного лікаря викликав по телефону Москву, пояснив, де він. І заявив, що це своє перебування в госпіталі вважає справою надзвичайно важливою. Професор-спеціаліст повинен був на його просьбу прилетіти в гарнізонний госпіталь ще сьогодні. Особливо довго говорив Баришев з батьками Бєлова.

— Найголовніше, — кричав він у грубку, — температура нормальна! А це все. Коли в температурі порядок, значить, і людина — також в порядку.

Коли вранці Бєлов раптом встав з ліжка і пройшов до раковини вмиватися, Баришев спитав трохи розгублено:

— Це що ж таке? Виходить, симулював?

Бєлов сказав:

— Уночі я вставав і вчився ходити сліпим, щоб не розучитися ходити взагалі. Я продумав усе: якби вдалося втекти, я б видав себе за осліплого солдата вермахту.

— Ну, тоді правильно, — погодився Баришев. Зітхнув: — Як уявлю собі тільки, що ти, сліпий, дибаєш по дорозі… А шофери у нас, знаєш, які лихачі? Женуть по автостраді на сто з гаком. Фасонять перед німецькими гретхенами. — Додав осудливо: — Стягати з них треба, от що!

Після сніданку Бєлов рішуче заявив:

— У Берлін мені треба!

— Ні, брате, поки що небезпечно.

— Бачили мій документ? А підписи ви бачили?

— Дивився. Мало не весь звіринець розписався.

— Ну от, — сказав Бєлов.

— Що от? — спитав Баришев. — Нічого не от! Перша-ліпша регулювальниця затримає, і все.

— Мене б тільки через лінію фронту перекинути, — попросив Бєлов.

— Ні, — одрубав Баришев. — Ні. І нічого взагалі немає: ні лінії, ні фронту, і твій документ — музейний експонат, і тільки. — Пробурмотів досадливо: — Може, це для тебе і подразник, як лікар казав, але нехай подразник, тільки війні — кінець. Наші на Ельбі загоряють. Отак от. І, якщо хочеш знати, позначки про прибуття й відбуття на моєму відрядженні офіційно повинен завірити печаткою комендант Берліна. І пістолет мені там потрібен не більше, ніж валянки у Сочі на пляжі. Зрозумів?

— Значить, усе?

— Саме так, — відповів Баришев. — Усе.

Бєлов довго мовчав. Мружився, усміхаючись якимсь своїм думкам. Спитав раптом:

— Машину ви маєте?

— Припустімо.

— Пошліть по Генріха Шварцкопфа, якщо він живий. Нехай привезуть.

— По-перше, він живий, — сказав Баришев. — А по-друге, що значить «нехай привезуть»? Товариш Шварцкопф тепер урядова особа, директор великого підприємства.

— Де?

— Тобто як це де? В нашій зоні. Поки що — зона, а потім німці самі знайдуть, як її називати. Наше діло просте: як їхня народна влада вирішить, так і буде.

— Але я хочу його бачити.

— А я, думаєш, не хочу? Пошлімо телеграму, це можна. А транспортом він забезпечений. Персональним, як і належить за посадою.

— Слухайте, а Гвіздок?

— Ну, який же він Гвіздок? Тепер шишка — голова колгоспу. Клацає протезом, але справи у нього непогані.

— А Ельза?

— Яка це Ельза? Ага, Орлова. У кадрах. Ну, тільки вона дуже, розумієш, підозріло цікавилась цивільною юриспруденцією: як шлюб Зубова з німкенею — законний чи незаконний. Оперативники вважають; любила вона Зубова. От що.

— А де Зубов?

Баришев нахмурився. Сказав, з зусиллям знаходячи слова:

— Розумієш, той літак, яким він відбув разом з уповноваженими СС, не прибув до місця призначення. Значить, виходить, при всіх варіантах Зубов — герой з усіма наслідками, що витікають звідси…

— Він… живий?

— Хотілося б. Ну, так хотілося б! Ну, дуже! — І зразу ж перевів розмову — Люся (здорова, пам'ятаєш її — ну та, з обпаленим обличчям, а красуня ж, коли другим боком обличчя повернеться, — вона тепер маманя, і така віддана! Прийшов у гості, в коридорі держить: зігрійтесь з холоду, бо інакше маленьку застудите. Заглянув у коляску — конверт з бантами, а в ньому — екземпляр лежить і соскою хлюпає. Ну, я їй за держання в коридорі помстився. Вийняв у дитини соску, викинув, сказав: сучасна медицина проти — негігієнічно. Туз і тепер туз — у райвиконкомі командує. — Спитав: — Може, вистачить, антракт? — Запропонував строго: — Давай так: спочатку на інформацію десять хвилин, а дальші дні — добавка кожен раз по стільки само. Щоб порядок був. Режим. Ми ж не десь, а в госпіталі. І я сам теж на становищі рядового хворого. Почують розмови, накладуть покарання: позачергову ін'єкцію вітаміну. А куди колють? У найбільш беззахисну територію. — Промовив жартівливо: — Цікаво, генералам і маршалам теж так чи куди-небудь у благородніше місце?