Голосом декламатора Гаген заявляв пишномовно:

— Бути всевідаючим — це означає бути всемогутнім. Знати противника — це бути всемогутнім. Знання противника — це наполовину здобута перемога. Ця істина така ж сама беззастережна й загальна, як те, що для підкорення нижчих істот вищій — людині — неминуче застосування такого регулятора придушення інстинктів, як голод, неминуче також застосування динамічних засобів, що викликають больові відчуття. Тільки надійна система секретних служб може забезпечити правлячих осіб відомостями про таємні слабості керованого ними суспільства й надані цим особам династичної стійкості.

Вайс запитав з удаваною наївністю:

— Але у фюрера, на жаль, нема спадкоємців?

— Так, — згодився Гаген. — У фюрера величезний політичний темперамент, і все інше він приносить йому в жертву.

Вайс зазначив з підкресленою серйозністю:

— Ваша праця відкриває в нашій діяльності такі глибини, показує її в такому несподіваному аспекті, що я просто вражений. — І скромно додав: — На жаль, я не маю достатніх знань, щоб оцінити все значення ваших слів.

Гаген, зворушений цією підступною похвальбою простодушного співрозмовника, пообіцяв:

— Я вам дечим допоможу: моя бібліотека у вашому розпорядженні.

Бесіди про книжки, взяті в Гагеиа, давали змогу Йоганнові поповнити знання про стилістичні засоби, що їх застосовували фашистські розвідники.

Створюючи розвідшколи для підготовки агентів з радянських військовополонених, керівництво гітлерівської розвідки видало спеціальну директиву, в якій вказувалося, що керівники шкіл, викладацький та інструкторський склад повинні будувати свою роботу на повному довір'ї курсантів. З цією метою наказувалося в спілкуванні з ними бути люб'язними, вимогливими, але справедливими, щоб створити враження гуманності й високої культури. Переконувати курсантів, що німці виконують лише роль посередників, які сприяють антирадянським зарубіжним центрам у звільненні СРСР від більшовиків. Вселяти думку про те, що курсанти — сини своєї країни, тільки країни нового порядку, і діють добровільно, за власним бажанням, і німці не втручаються в їхнє внутрішнє життя, а лише подають їм посильну допомогу.

Ця двоєдина тактика бича і пряника, покруч ката з кондитером, гібрид гієни з лисицею була добре відома Йоганнові. За книжковими джерелами спеціального фонду, складеного з покаянних свідчень шпигунів, що зазнали невдачі, він вивчав школу підлоти імперіалістичних розвідок, добре ознайомився з тими методичними хитрощами, які вони застосовували по відношенню до своєї агентури.

І бачити, як ловці загнаних душ з бездоказовою знущальною майстерністю підступного лицемірства здійснюють свою тактику, було для Йоганна однаково, як щоденно, щогодинно спостерігати катів, що змагаються один з одним у вишуканій люб'язності до своїх жертв перед самою стратою.

Які потрібні слова, щоб передати «задушевну» розмову Гагена з людиною з мертвими, застиглими очима на синюшному, забрезклому обличчі, на кличку Гога!

У таборі цей Гога відмовився вибити табуретку з-під ніг засудженого до повішення. Йому пригрозили такою самою стратою, але він знову відмовився. Тоді той, у кого вже був зашморг на шиї, суворо наказав:

— Не лізь мені в напарники! Добровільна смерть — значить на них працювати. — І попросив: — Не розгублюйся, товаришу!

Гога зробив те, що здавалося засудженому необхідним для боротьби з фашистами і тому виправданим. Але в'язні не простили Гозі. Він підупав, опустився до посади капо. І тепер він тут, курсант.

І цій людині з погаслим поглядом Гаген лагідно пояснює, що коли б комуністи не створювали серед військовополонених підпільних організацій і військовополонені корилися б усім встановленим правилам, то не було б ніякої потреби у військовій охороні таборів і системи покарань, що суперечать властивій німцям чутливості й викликають душевні страждання у виконавців, нестерпніші, ніж ті фізичні, що їх зазнають покарані люди.

Що ж до обмеженого раціону харчування в'язнів, то пояснюється це ще простіше. Німеччина взяла на себе місію утримувати радянських військовополонених, але саботаж радянських громадян на окупованих територіях не дає їй змоги одержувати звідти таку кількість продовольства, яка могла б забезпечити і військовополонених. От і виходить, що радянські люди на окупованих територіях винні в тому, що радянські військовополонені вмирають у таборах від голоду.

Усе це Гаген казав воркуючим тоном, співчутливо дивлячись у мертві Гогині очі.

Гога сидів перед Гагеном на табуретці, витягнувшись, мов по команді «струнко!». Його руки покірно лежали на колінах, недокурок сигарети припікся до губи, але він наче її не помічав цього. Обличчя тупе, непорушне, і тільки права нога — та, якою він вибив табуретку з-під ніг засудженого на смерть товариша, безперервно тремтіла.

Нахилившись до Гоги, Гаген казав із вкрадливою усмішкою:

— Російський народ — чудовий народ, у нього добра, проста душа і є дуже гарні пісні. Він прекрасний, працьовитий хлібороб. Ми дуже любимо російський народ. І ми допоможемо вашим цілям, щоб Росія знову стала для вас затишною, як рідна хата. — Нагадав вкрадливо — У вас були дуже добрі імператриці — Катерина Перша, а також Друга. Німкені. О! Як вони дбали про російський народ! А народ називав їх «матінка», тобто мама. Як це чудово! — Гаген закотив очі, потім промовив суворо, осудливо: — Звичайно, ми, німці, винні перед вами, що не змогли своєчасно викрити перед усім світом злочинність ідей Маркса. Ви стали їхніми жертвами, і тепер ми несемо відповідальність за те, що Маркс народився на нашій землі, і змушені рятувати інші народи від його шкідливих ідей. Нам допомагають у цьому наші доблесні солдати. — Спитав турботливо: — Ти все зрозумів?

Гога схопився, виструнчився:

— Так точно! — Але його мертві очі, — Йоганн помітив це, — на якусь мить блиснули злісно й насмішкувато, а потім знову потьмяніли, вмерли.

Коли Гога пішов, Гаген попросив Йоганна відчинити в канцелярії кватирку:

— Від цих скотин смердить псиною. — Спитав жваво, з хвальковитою ноткою в голосі: — Ви помітили, як ця істота розчулилась, коли я сказав приємне про його плем'я? — Заявив: — Ми повинні дуже добре знати їхню історію, звичаї. Їм це лестить і пробуджує здорові інстинкти хліборобів.

Кожен з керівників, викладачів, інструкторів відточував свої здібності, намагаючись якнайкраще виконати секретну директиву про те, щоб старанно добиватися довір'я курсантів.

Довгими безмовними ночами, коли все, знесилене тишею, здавалося тут мертвим, пекучі думки обпалювали мозок Йоганна, не даючи йому заснути.

В нього було таке відчуття, ніби він сам попався в пастку цієї підступної директиви, яка позбавила його можливості знайти шлях до зближення з курсантами. Якщо керівники, викладачі, інструктори, виконуючи цю директиву, добиватимуться довір'я курсантів з допомогою лицемірної доброзичливості, то, природно, у тих, хто потрібен Йоганну, рано чи пізно виникне гостре недовір'я до німців, які шукають зближення з ними таким шляхом, і цей шлях станс для Йоганна неприйнятним. Усе, що він спробує зробити, здаватиметься пасткою тим, хто ще має надію вирватися на волю.

Дати зрозуміти людям, яких він намітить, що вся ця німецька дружня прихильність по що інше як пастка? Але як? Для цього він повинен спершу здобути їхнє довір'я. Та коли всі німці тут прагнуть того самого, як зможуть вибрані ним люди відрізнити його щире прагнення від прагнень його колег?

І ще одне, дуже важливе. Йоганн, пройшовши попередню підготовку, змусив себе перевтілитися в німця, стати німцем, незмінно лишаючись при цьому самим собою. Граючи цю роль, він весь час удосконалював її, вдало переймаючи в навколишніх потрібні йому найдрібніші рисочки, які він невтомно підмічав і старанно збирав. Вірно вгадуючи психологію тих, з ким йому доводилося спілкуватися, він з механічною точністю відтворював їхні ідеологічні канонізовані фрази: вони були йому захисним засобом, таким собі офіціозним мундиром думки. Усе це виходило в нього досить вірогідно. Та проникнути в душу людини, яка зрадила Батьківщину, поставити себе на її місце, щоб старанно дослідити, що ж людське залишилось у ній в таких обставинах, а що загинуло намертво, — цього Йоганнові не вдавалося.