Але де ж межа поривання цього? Де межа слави, сили, могутності? Хіба є вона?…

До замкової кімнати ллється ясне світло місяця, одначе годинник відбиває пізній час і вже горлають півні. Незабаром настане день, та чи буде цей день, у котрім поряд із сонцем небесним нове сонце на землі засяє?

…

Так! Отроком був би князь, не мужем, коли б не здійснив цього, коли б із якихось причин одступив перед покликами такого призначення. І відчуває він мовби заспокоєння якесь, подароване йому, напевно, Христом милостивим, – воздамо ж хвалу за це Господу! Князь уже мислить спокійніше, чіткіше й очима душі своєї стан вітчизни і всіх справ ясніш осягає розумом. Політика канцлера і цих вельмож із Варшави, так само як і воєводи брацлавського, кепською є і для вітчизни згубною. Спершу слід розтоптати Запоріжжя, ріки крові з нього виточити, зламати його, зруйнувати, зім’яти, знищити і тоді аж тільки вважати все переможеним, покласти край усяким зловживанням, усяким утискам, установити порядок, спокій; маючи можливість добити, повернути до життя – ось він, шлях, єдино достойний великої цієї та блискучої Речі Посполитої. Раніше, мабуть, колись і можливо було обрати інший, тепер же – ні! До чого приведуть переговори, коли віч-на-віч стоять озброєні тьми? А хоча б і укладено було угоду – яку може вона мати силу?! Ні! Ні! Це пуста мрія, міраж, це війна, котра на цілі століття розтягнеться, це море сліз і крові на майбутнє!.. Нехай же тримаються тієї єдиної стезі, тієї великої, достойної, могутньої, – він же нічого більше не буде ні бажати, ні вимагати. Сяде у своїх Лубнах і житиме тихо, доки дзвінкі сурми Градивуса знову прикличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас або регіментарії? Хто, крім нього, цю ідею велику розуміє? Хто може її в справу втілити? Якщо такий знайдеться – тоді хай і так!.. Але ж де ця людина? За ким сила? За князем, і ні за ким іншим! До нього йде шляхта, до нього збирається військо, в руці його меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли король на престолі, а паче того коли трон порожній, керує воля народу. Вона – suprema lex![142] А заявляє вона про себе не тільки на сеймах, не тільки через депутатів, сенат і канцлерів, не тільки через писані закони та маніфести, але найміцніше, найвагоміше, найчіткіше – безпосередніми справами. Хто править? Лицарський стан. І він, цей лицарський стан, збирається у Збаражі й говорить йому: «Ти – вождь наш». Вся Річ Посполита, без будь-яких там виборів, усім перебігом подій, владу йому вручає, повторюючи: «Ти – вождь наш». І йому слід відступитись? Якої ж іще потрібно йому номінації? Від кого може він її очікувати? Чи не від тих, хто Річ Посполиту погубити, а його принизити намагаються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьмани перетворилися на ясир, коли гинуло військо, коли шляхта ховалася по замках, а козак утвердив стопу на горлі Речі Посполитої, тільки він зіпхнув стопу цю і підвів із праху непритомну голову матері цієї, пожертвував заради неї всім: життям, майном; од ганьби врятував, од смерті – він, переможець?!

У кого тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона більше по праву, нехай у того в руках і зосередиться. Він охоче зречеться тягаря цього, охоче Господу й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо ось же він змучений дуже й сили втратив, а все одно знає: ні пам’ять про нього, ні могила його забутими не будуть.

Але якщо нікого підходящого немає, значить, він двічі й тричі не муж, але отрок, оскільки від влади цієї, од цієї світосяйної стезі, від прекрасного цього, нечуваного майбутнього, в якім для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має намір відректися.

В ім’я чого?

Князь ізнову гордо підвів голову, і палаючий погляд його звернувся до Христа, але Христос голову свою на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли…

В ім’я чого? Герой скроні розпалені пальцями стиснув… Здається, ось вона і є відповідь. Що означають голоси ці, котрі серед золотих і райдужних видінь слави, серед грому прийдешніх перемог, серед передчуттів величі та могутності так невідступно волають до нього: «О, стій, нещасний!» Що означає тривога ця, котра безстрашні груди його здриганням неспокою якогось охоплює? Що означає – тоді, як він найяснішим і найпереконливішим чином доводить собі, що зобов’язаний узяти владу, – чийсь шепіт, у безоднях совісті його чутний: «Тішиш себе! Гордість спонукає тебе, сатана гордині царства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба відбувається в душі князя, знову охоплює його стихія тривоги, непевності та сумніву.

Що робить шляхта, котра до нього, а не до регіментаріїв поспішає? Зневажає закон. Що робить армія? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, воїн, мусить очолити беззаконня? Мусить прикрити його своїм іменем? Мусить зробитися прикладом безкарності, сваволі, неповаги до законів, а все задля того лиш, аби владу на два місяці раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде посаджено на трон, влада ця й так його не обмине? Невже мусить він подавати такий жахливий приклад прийдешнім століттям? Що ж тоді буде? Сьогодні так вчинив Вишневецький, завтра – Конєцпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен без оглядання на закон і слухняність, власній амбіції лише догоджаючи, діяти почне, якщо діти підуть стежкою батьків і дідів, яке майбуття очікує сей край нещасний? Черв сваволі, безвладдя, користолюбства й без того вже сточив стовбур Речі Посполитої. Порохня сиплеться під сокирою усобиці громадянської, засохлі сучки падають. Що ж буде, коли ті, хто древо це має оберігати – як зіницю ока, – самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!

Хмельницький теж суспільним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що проти закону та влади повстає.

Здригання проходить по всьому тілу князя. Він заломив руки: «Чи то ж судилося мені бути другим Хмельницьким, Христе Боже?!»

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли.

Князь продовжував терзатись. Якщо він захопить владу, а канцлер, сенат і регіментарії оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна усобиця? А якщо на те пішло, хіба ж Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже звалювалися на неї куди страшніші напасті, адже, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на полки Ягеллові, коли під Хотином пів-Азії вийшло на побоїще, загибель куди неминучішою здавалась, а де вони, ці нищівні полчища? Ні! Річ Посполита війни не страшиться, і не війни її погублять. Але чого ж при таких перемогах, при такій силі прихованій, такій славі вона, що розгромила хрестоносців і турків, такою слабкою нині та безпомічною зробилася, що перед якимось козаком зігнула коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються над нею народи, що до голосу її ніхто не прислухається, гніву значення не надає, а тільки погибель її передбачають?

О! Це ж пихатість і амбіція магнатів, це ж самоправство, це сваволя тому причиною. Найнебезпечніший ворог – не Хмельницький, а внутрішній безлад, а сваволя шляхти, а нечисленність і розхлябаність війська, горлодерство сеймів, чвари, розбрат, плутанина, незграбність, користолюбство і непослух, непослух насамперед! Дерево гниє і трухлявіє з серцевини. Минає небагато часу, і перша буря валить його, та злочинним є той, хто до цього руку прикладе, проклятим є, хто приклад подасть, проклятим є він і діти його до десятого коліна!

Іди ж собі, переможцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою та Старокостянтиновом, іди ж, князю-воєводо, віднімай владу в регіментаріїв, розтопчи закон і повагу до можновладців, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро власної матері.

Страх, відчай і безумство спотворили обличчя князя… Він страшно крикнув і, вчепившись у власне волосся, упав у прах перед Христом.

І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу, а з грудей його виривався глухий голос: