Знову настала тиша, потому Вершулл вів далі:

– Загинемо totaliter,[157] хіба що Господь сотворить чудо, простить гріхи наші та незаслужену виявить милість. Часом я сам відмовляюся своїм очам вірити, і все, що бачив, мені видається страшним сном…

– Продовжуйте, пане, – перебив його Заглоба, – прийшли ви в Пилявці, і що далі?

– Прийшли і стали. Про що там регіментарії радилися, не знаю – на Страшному суді вони ще дадуть відповідь: якби зразу вдарили на Хмельницького, бачить Бог, було б його зломлено й розбито, незважаючи на безлад, розбрід, чвари й відсутність полководця. Вже паніка була серед черні, вже вона подумувала, як би Хмельницького й ватажків своїх видати, а він сам задумував утечу. Князь наш їздив од шатра до шатра, прохав, благав, погрожував: «Ударимо, поки не підійшли татари, ударимо!» – волосся на собі рвав, а вони один на одного кивали – й нічого, нічого! Сперечалися та пили… Пронеслася чутка, що йдуть татари – хан із двохсоттисячною кіннотою, – а вони все судили-рядили. Із князем ніхто не рахувався, він і з свого шатра виходити перестав. Пішла чутка, ніби канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться переговори: у війську ще більше почалося безладдя. А тут і татари нагрянули; щоправда, в перший день нас Бог не полишив, князь із паном Осинським їм відсіч дали, і пан Лащ себе показав якнайліпше: відігнали, пошарпавши добряче, ординців. А потім…

Голос Вершулла перервався.

– А потім? – запитав Заглоба.

– Настала ніч, страшна, непередбачувана… Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі й раптом чую, в козацькому стані салютна стрілянина здійнялася та крики. Мені й пригадалося, що вчора в таборі говорили, буцім іще не вся татарська рать підоспіла, тільки частина прийшла з Тугай-беєм. Я й подумав: коли вони там тріумфують, певно, й хан прибув власною персоною. А тут і в нас починається метушня. Взяв я кількох людей – і в табір. «Що трапилося?» А мені кричать: «Регіментарії втекли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – немає! Господи Ісусе! Жовніри бігають по майдану, головешками розмахують, крик, галас, волання: «Де регіментарії? Де регіментарії?» Хто кричить: «На коня! На коня!», а хто: «Рятуйтесь, братове, зрада!» Руки здіймають до неба, обличчя нестямні, очі витріщені, штовхаються, один одного топчуть, давлять, на коней сідають, а хто й пішки біжить куди очі дивляться. Кидають шоломи, кольчуги, рушниці, намети! Раптом з’являється зі своїми гусарами князь у срібних обладунках: попереду шість смолоскипів несуть, а він, у стременах підвівшись трохи, кричить: «Я тут, усі до мене, я лишився!» Куди там! Його й не чують, і не бачать, пруть просто на гусарів, лави зминають, людей, коней збивають із ніг – ми ледве вберегли самого князя, – і по затоптаних вогнищах, уві тьмі, наче повінь, усе військо в дикому сум’ятті вилітає з табору, мчить стрімголов, розсіюється, гине… Немає більше війська, немає вождів, немає Речі Посполитої, тільки ганьба незмивна та козацький зашморг на шиї…

Тут застогнав Вершулл і коневі в боки шпори встромив, до нестями доведений відчаєм; почуття це передалося решті – ніби в запамороченні їхали вони крізь дощ і ніч.

Довго так їхали. Першим заговорив Заглоба:

– Без бою! Ох, негідники! Побий їх грім! А пам’ятаєте, як куражилися в Збаражі? Як погрожували Хмельницького з’їсти без перцю та солі? Гунцвоти окаянні!

– Де там! – скрикнув Вершулл. – Тікали після першої ж битви, виграної в татар і черні, коли навіть ополченці бились, як леви.

– Бачиться мені в цьому перст Божий, – сказав Скшетуський, – але ще десь є прихована таїна, котра має з часом прояснитися…

– Хай би вже військо вдалося до втечі – таке на світі буває, – сказав Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби навмисно намірившись ворогові перемогу полегшити й людей своїх погубити.

– Істинна правда! – підхопив Вершулл. – Так і кажуть, буцім це з умислом зроблено було.

– З умислом? Боже праведний, не може такого бути!..

– Кажуть, з умислом. А чому?… Хто зрозуміє! Хто вгадає!

– Щоб їм на тому світі не знати спокою, щоби рід кожного зачах і тільки безславна пам’ять лишилася! – сказав Заглоба.

– Амінь! – сказав Скшетуський.

– Амінь! – мовив Володийовський.

– Амінь! – повторив Підбийп’ятка.

– Один є чоловік, який іще вітчизну врятувати може, якщо йому булаву та вцілілі сили Речі Посполитої довірити, один-єдиний – нікого іншого ні військо, ні шляхта знати не захоче.

– Князь! – сказав Скшетуський.

– Саме так.

– За ним підемо, під його рукою і смерть не страшна… Хай живе Ярема Вишневецький! – вигукнув Заглоба.

– Хай живе! – повторило півсотні невпевнених голосів, але вигуки хутко обірвалися: коли земля розступалася під ногами, а небо, здавалось, обрушувалося на голову, не час було для здравиць.

Тим часом почало світати, і віддалік показалися стіни Тарнополя.

Перші частини розбитого під Пилявцями війська дісталися Львова на світанку 26 вересня. Не встигли відчинитися міські ворота, як страшна звістка зі швидкістю блискавки облетіла місто, кидаючи одних у сум’яття, у других викликаючи недовір’я, у третіх – відчайдушне бажання захищатися. Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже було забите жовнірами – втікачами з поля бою, шляхтою та озброєними городянами. Вже складалися плани оборони, тому що татар чекали з хвилини на хвилину, та ще невідомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься за діло, тому скрізь були паніка й безладдя. Дехто втік із міста, прихопивши дітей і пожитки, навколишні ж селяни шукали захисту в міських стінах. Втікачі та прибульці скупчувалися на вулицях, галасливо сперечаючись, кому їхати першим. Проходу не стало від возів, тюків, вузлів, коней. Повсюди жовніри найрізноманітніших родів військ, на всіх обличчях невпевненість, напружене очікування, відчай або сумна покірність. Щохвилини, наче лісова пожежа, спалахувала паніка, лунали крики: «Їдуть! Їдуть!» – і натовп гойдався: збожеволівши від страху, люди кидалися куди очі бачать, поки не виявлялося, що це всього-на-всього черговий загін утікачів підходить. Загонів таких збиралося все більше – та яке жалюгідне видовище являли собою ті воїни, що недавно ще, в золоті й пір’ї, з піснею на вустах і гординею в поглядах, ішли громити заколотників! Зараз, обірвані, зголоднілі, виснажені, забризкані грязюкою, на загнаних конях, з тавром ганьби на обличчях, не на лицарів схожі, а на жебраків, могли б вони викликати лише співчуття, коли б воно було можливим у стінах міста, на котре ось-ось мав би обрушитися ворог усією своєю міццю.

І кожен із поганьблених цих лицарів єдино чим себе втішав, що не самотній у своїй ганьбі, що безчестя з ним поділяють тисячі… Спершу всі вони поховалися хто куди, а потому, оговтавшись трохи, заремствували голосно: посипалися скарги, погрози, прокляття, воїни вешталися по вулицях, пиячили в шинках, через що лише посилювалися тривога й безладдя.

Кожний твердив: «Татари близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші клялися й божилися, що їм уже довелося відбиватись од татарських передових загонів. Люди, що стовпилися біля жовнірів, затаївши подих, слухали їх розповіді. Дахи та дзвіниці всипані були тисячами цікавих, дзвони били Earum, а жінки та діти переповнювали костьоли, де в обрамленні мерехтливих свічок виблискували дарохранильниці.

Скшетуський зі своїм загоном важко пробирався від Галицьких воріт крізь щільні скупчення коней, жовнірів, підвід, крізь ряди ремісничих цехів, які вишикувалися під своїми прапорами, та юрби простолюду, що з подивом дивилися на корогву, яка входила до міста не врозсип, а в бойовому порядку. Зчинився галас, що підходить підкріплення, і збіговисько охопила безпричинна радість: люди обступили Скшетуського, хапали за стремена його коня. Збіглися й жовніри, горлаючи: «Це люди Вишневецького! Хай живе князь Ярема!» Товкотнеча зробилася така, що корогва ледве могла просуватися вперед.