– Завтра ж, не відкладаючи! – сказав Володийовський.

– Яке там завтра! Нині на світанку звелимо осідлати коней.

Радість опанувала всіма серцями, і понеслися до небес слова подяки; весело потираючи руки, лицарі закидали Редзяна новими запитаннями, на які той відповідав із властивою йому флегматичністю.

– Щоб тобі ні дна ні покришки! – викрикував Заглоба. – Ну і слугу Скшетуському послав Усевишній!

– Чим поганий слуга! – відповідав Редзян.

– Він тебе, слід гадати, озолотить.

– І я думаю, що без нагороди не обійдеться, хоча й без того вірою і правдою служу своєму хазяїнові.

– А що ж ти з Богуном зробив? – запитав Володийовський.

– Отож бо й лихо, мосьпане, що він мені знову хворим попався, – таж негоже пораненого ножем, хазяїн би за це теж не похвалив. Така вже, певно, моя доля! Що було, по-вашому, робити? Усе, що міг розповісти, він мені розповів, і все, що мав, віддав; отут-то мене і взяли сумніви. З якого побиту, кажу собі, цей лиходій буде гуляти по світу? Одним чортом менше стане, і слава Богові! І ще подумав я: ану, коли він оклигає й за нами слідом пуститься з козаками, тоді що? І пішов, недовго думаючи, до пана коменданта Реговського, що у Влодаві стоїть зі своєю корогвою, і доповів йому, що це не хто інший, як Богун, найнебезпечніший заколотник. Певно, за цей час його вже повісити встигли.

Сказавши так, Редзян розсміявся дурнувато й обвів поглядом присутніх, очікуючи, що сміх буде підхоплено; та, на великий його подив, відповіддю йому було мовчання. Лише трохи згодом Заглоба перший порушив тишу, буркнувши: «Гаразд, не будемо про це», – Володийовський же продовжував сидіти безмовно, а пан Лонгинус довго прицмокував язиком і похитував головою та нарешті промовив:

– Негарно ти, брате, вчинив, що називається, негарно!

– Як це, ваша милість? – здивовано запитав Редзян. – Невже краще було його прирізати?

– І так погано, й інакше кепсько. Сам не знаю, що краще: розбійником бути чи юдою?

– Та ви що, пане? Хіба Юда заколотника видав? Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог лютий.

– Воно вірно, а все-таки негарно ти вчинив. Як, кажеш, звали коменданта цього?

– Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

– Він і є! – пробурмотів литвин. – Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Утім, зауваження його не було почуте, тому що заговорив Заглоба.

– От що, друзі милі! – сказав старий шляхтич. – Не можна нам баритися! Господь – хвала йому! – так розпорядився, що завдяки цьому слузі нам багато легше князівну шукати буде. Завтра ж і вирушимо. Князь виїхав; поїдемо без його дозволу: часу нема! Утрьох поїдемо: Володийовський, я і Редзян, а вам, пане Підбийп’ятко, краще залишитися: зріст ваш і простодушність нас згубити можуть.

– Ні, братику, я з вами! – сказав Лонгинус.

– Заради її ж блага вашій милості, пане, слід залишитися. Хто вас один раз бачив, у житті не забуде. Щоправда, в нас пернач є, але вам і з перначем не повірять. Ви на очах усього Кривоносового наброду Полуяна душили; тільки-но вони побачать серед нас такого здорованя, миттєво обман відчують. Ні, ніяк не можна вашій милості з нами їхати. Трьох голів там не знайти вам, а від вашої однієї небагато пуття. Як усю справу зіпсувати, сидіть краще на місці.

– Шкода, – сказав литвин.

– Шкода не шкода, а доведеться залишитися. Поїдемо гнізда з дерев знімати, то й вас прихопимо, а зараз невідповідний випадок.

– Слухать гидко!

– Дайте ж вас поцілувати, друзяко, дуже вже в мене на душі прекрасно. Залишайтеся і не журіться. І ще одне, шановні панове, я хочу сказати. Головне, зберігайте все в таємниці: не дай Боже рознесеться по війську чутка, а там і мужви досягне. Нікому ні слова!

– Ба, а князеві?

– Князя немає.

– А Скшетуському, якщо повернеться?

– Йому ж бо й заїкатися не можна, а то відразу за нами кинеться слідом. Устигне ще нарадуватись, а якщо, не дай Боже, нова невдача трапиться, збожеволіти може. Заприсягніться, друзі милі, що нікому ні звуку.

– Слово честі! – сказав Підбийп’ятка.

– Слово, слово!

– А тепер подякуємо Господу нашому, владиці.

Сказавши так, Заглоба перший упав на коліна; приклад його наслідували інші й молилися гаряче і довго.

Князь декількома днями раніше дійсно виїхав у Замостя набирати війська і назад очікувався нескоро, тому Володийовський, Заглоба і Редзян вирушили в дорогу, нікому не повідомивши, у найсуворішій таємниці; з тих, що лишилися в Збаражі, посвячений у неї був сам тільки пан Лонгинус, і той, зв’язаний словом, мовчав як риба.

Вершулл та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд невеличкого лицаря і Заглоби якимось чином пов’язаний із нареченою злощасного Скшетуського, і скоріше схильні були вважати, що друзі вирушили до нього, тим більше що їх супроводжував Редзян, що, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали прямо в Хльобанівку і там почали готуватися у похід.

Насамперед Заглоба на позичені в Лонгина гроші купив п’ять рослих подільських коней, незамінних у тривалих переходах; їх охоче використовувала і польська кавалерія, і козацька верхівка: такий кінь міг цілий день гнатися за татарським бахматом, а прудкістю бігу перевершував навіть турецьких скакунів і краще, ніж вони, переносив зміни погоди, дощі та холодні ночі. П’ять таких бігунів і купив Заглоба; крім того, для себе і товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свитки. Редзян збирав в’юки. Нарешті, ретельно все передбачивши та підготувавши, друзі вирушили в дорогу, ввіривши себе опіці Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

По одежі трійцю нашу легко було прийняти за козачих отаманів; їх і дійсно частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих до самого Кам’янця вздовж усієї дороги, – але з цими легко домовлявся Заглоба. Тривалий час їхали по місцях безпечних, зайнятих корогвами регіментарія Ланцкоронського, що не поспішаючи посувався до Бара для догляду за ватагами козаків, які стягалися туди. Ні в кого вже не залишалося сумнівів, що від переговорів нічого чекати користі; над країною нависла загроза війни, хоча головні сили поки що в дію не вступали. Термін переяславського перемир’я минув до Трійці. Окремі сутички, що по-справжньому ніколи й не припинялися, тепер почастішали, й по обидва боки очікували тільки сигналу. Тим часом у степу буяла весна. Земля, потоптана копитами, одяглася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих воїнів. Над побоїщами у блакитній височіні літали жайворонки, у піднебесся з лементом тяглися різновидні пташині зграї, на поверхню вод, які широко розлилися, теплий вітерець наганяв блискотливі брижі, а вечорами жаби, блаженствуючи у воді, що нагрілася за день, допізна вели веселі розмови.

Здавалося, сама природа жадає загоїти рани, втішити біль, могили сховати під квітами. Світло було на небі й на землі, свіжо, весело, легко, а степ, граючи барвами, блискав, як парча, переливаючись, як веселка, як польський пояс, на якому вмілою рукодільницею мистецьки з’єднані всілякі кольори. Степи дзвеніли пташиними голосами, і вільний вітер гуляв по них, осушуючи води, змушуючи покриватися темним рум’янцем обличчя.

Як тут було не зрадіти серцям, не виповнитися безмежною надією! Надія окрилила і наших лицарів. Володийовський без угаву наспівував, а Заглоба, потягуючись у сідлі, з насолодою підставляв сонячним променям спину, а одного разу, зігрівшись гарненько, звернувся до невеличкого лицаря з такими словами:

– Яке блаженство! Правду сказати, після угорського і меду немає для старих кісток нічого кращого за сонце.

– Усім воно приємно, – відповів Володийовський, – усякі animalia,[190] зауважте, люблять лежати на осонні.

– Щастя, що в таку пору за князівною їдемо, – продовжував Заглоба, – зимою в мороз із дівчиною тікати ох як було б тяжко.