У цю хвилину більше десятка офіцерів, серед яких були Зацвілиховський, Скшетуський, Барановський, Вурцель, Махницький і Поляновський, наблизилися до князя, і той їм оголосив:

– Вельмишановні панове, король помер!

Всі мов по команді зняли капелюхи. Обличчя посерйознішали. Така несподівана звістка в усіх відібрала мову. Тільки через якийсь час спільне горе виявило себе.

– Упокой Господи душу його! – сказав князь.

– І нехай світить йому світло віковічне на віки вічні.

Ксьондз Муховецький затягнув «Dies irae»,[108] і посеред лісів тих і димів тих невимовний смуток охопив серця й душі.

Здавалось, якась довгождана підмога не прийшла на виручку й перед лицем грізного ворога вони самі на цілому світі й не лишилося в них нікого більше, крім князя.

Тому всі погляди звернулися до нього, й нові узи виникли між ним і його воїнами.

Увечері того ж дня князь привселюдно сказав Зацвілиховському:

– Нам необхідно мати короля-войовника, і якщо Богові буде вгодно, щоби ми подали наш голос на елекції, то віддамо його ми на користь королевича Карла, в котрому ратного духу більше, ніж у Казимирі.

– Vivat Carolus rex![109] – вигукнули офіцери.

– Vivat! – вторили їм гусари, а за ними й усе військо.

І не знав, певно, князь-воєвода, що клики ці, що пролунали на Задніпров’ї серед глухих чернігівських лісів, донесуться до самої до Варшави і виб’ють у нього з рук велику коронну булаву.

Після десятиденного походу, що йому пан Маскевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну військо підійшло нарешті до Чернігова. Першим вступив у місто з волоськими пан Скшетуський, котрого князь спеціально відрядив, аби той скоріше міг довідатися про князівну та Заглобу. Але тут, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них нічого не чув. Обоє канули, наче камінь у воду, і лицар просто не знав, що думати. Де вони могли сховатися? Не на Москві ж, не в Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що Олена з Заглобою переправилися через Дніпро. Але тоді вони миттю опинилися б у самому серці бурі, а там же різанина, підпали, п’яний набрід, запоріжці й татари, від яких і переодягненій Олені не вберегтися, позаяк бусурманські нелюди охоче забирали в ясир підлітків через великий на них попит на стамбульських торгах. Спадала на думку Скшетуському і страшна підозра, що Заглоба, можливо, не без умислу, повів її в ті краї, бажаючи продати князівну Тугай-бею, котрий нагородив би його щедріше, ніж Богун, і думка ця доводила його просто-таки до божевілля, та пан Лонгинус Підбийп’ятка, що знав Заглобу ліпше, ніж Скшетуський, палко почав йому доводити помилковість його переконання.

– Братушко, пане наміснику, – говорив він, – викиньте це з головоньки. Нізащо у світі шляхтич цей такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, котре Богун би йому охоче віддав, отож, якби він захотів занапастити дівицю, й життям не треба було б ризикувати, і розбагатів би.

– Правда ваша, – відповів намісник. – Але чому ж тоді за Дніпро, а не в Лубни або до Чернігова пішов із нею він?

– Ви вже заспокойтеся, голубе мій. Я ж Заглобу знаю. Зі мною він пив і позичав у мене. Гроші ні свої, ні чужі його не обходять. Свої матиме – розтринькає, чужих – не віддасть. Але щоб на такі справи він був здатний, цього я й думати не можу.

– Легковажна він людина, легковажна, – сказав Скшетуський.

– Може, й легковажна, але ж і крутій, що кожного навколо пальця обведе і сухим із води вийде. Та оскільки ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Господь вам її поверне, – так тому й бути, адже справедливо, щоб усяку істинну сердечну схильність було винагороджено, і ви цим упованням утішайтесь, як от я теж утішаюся.

Тут пан Лонгинус заходився тяжко зітхати, а через хвилину додав:

– Порозпитуємо ж іще в замку, раптом вони тут проходили.

І вони знову почали розпитувати, але марно – ніяких слідів навіть тимчасового перебування втікачів не було. У замку зібралося без ліку шляхти з жінками й дітьми, що зачинилася тут од козаків. Князь умовляв усіх вирушити разом із ним і застерігав, що слідом ідуть козаки. На військо вони не насміляться напасти, та було дуже схоже, що, ледве князь піде, замахнуться на замок і місто. Одначе шляхта в замку була на диво недбала.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповіли вони князю. – Сюди до нас ніхто не добереться.

– Одначе я ці ліси пройшов, – сказав князь.

– Ваша княжа милість пройшли, та голота не пройде. Хо-хо! Не такі це ліси!

І піти не захотіли, сліпо упираючись, за що потім жорстоко поплатилися: тільки-но князь відбув, одразу ж підійшли козаки. Замок одчайдушно оборонявся цілих три тижні, після чого був захоплений, і всіх, хто в ньому перебував, було вирізано до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, розриваючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок, і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши на Дніпро під Любеч, дав перепочинок війську, а сам із княгинею, двором та поклажею поїхав у Брагин, який лежав серед непрохідних лісів та боліт. Через тиждень переправилося й військо. Потому рушили до Бабиці під Мозир, і там у свято Тіла Господнього настав час прощання, позаяк княгиня із двором вирушити мала в Туров до пані воєводихи віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, на Україну.

На прощальному обіді було присутнє княже подружжя, фрауціммер і найдобірніше товариство. Та ба, між дівиць і кавалерів не було звичайної веселості, позаяк не одне вояцьке серце розривалося від думки, що ось-ось доведеться залишити ту єдину, заради котрої варто жити, воювати й померти; не одні ясні чи темні очі дівочі застилалися гіркими слізьми через те, що милий іде на війну, під кулі та мечі, до козаків і диких татар… Іде, і хтозна чи повернеться…

Тому, заледве князь мовив своє слово, прощаючись із дружиною та двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, ніби кошенята, лицарі ж, як більш тверді духом, посхоплювалися зі своїх місць і, стиснувши руків’я шабель, разом крикнули:

– Переможемо й повернемось!

– Бог вам на поміч! – сказала княгиня.

Відповіддю на це був крик, од якого задрижали шибки і стіни:

– Хай живе княгиня-володарка! Хай живе матір наша й благодійниця!

– Хай живе! Хай живе!

Жовніри дуже її любили за прихильність до лицарського стану, за великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні сім’ї. Більше за все на світі любив її й князь Ярема, бо ці дві натури були створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби відлиті з бронзи та золота.

Всі почали підходити до княгині, і кожний із келихом у руці опускався на коліна перед кріслом її, а вона, стискаючи в долонях голову кожного, говорила кілька добрих слів. Скшетуському княгиня сказала:

– Не один тут, я сподіваюся, лицар ладанку чи стрічечку напутно отримає, а позаяк нема тут із нами тієї, від котрої вам, добродію, отримати подарунок було б усього бажаніше, тому прийміть його від мене, як від матері.

Сказавши це, зняла вона золотий хрестик, утиканий бірюзою, і наділа його лицарю на шию, а він їй руку шанобливо поцілував.

Князеві, як видно, була приємна прихильність княгині до Скшетуського; останнім часом він іще більше полюбив намісника, за те, що той гідності його, коли був із посольством на Січі, не принизив і послань од Хмельницького брати не захотів. Тим часом усі підвелися з-за столу. Слова княгині, Скшетуському сказані, дівиці зрозуміли на льоту і, вважаючи їх згодою та дозволом, одразу ж подіставали та образок, та шарф, та хрестик, що забачивши, лицарі шасть кожен до своєї якщо не обраниці, то наймилішої серцю. Кинувся Понятовський до Житинської, Биховець до Боговитянки, позаяк вона подобалася йому більше за всіх, Розторовський до Жукувни, рудий Вершулл до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і літній, до Завєйської, й лише Ануся Борзобагата-Красенська, найзвабливіша із усіх, стояла біля вікна самотня й покинута. Лице її зайнялося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, нібито гнівно, але в той же час і з благанням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав: