Раптом кінь Заглоби спіткнувся, та так, що ледве не зарився храпом у землю.

– Господи помилуй, у мене кінь падає! – не своїм голосом заволав Заглоба.

– Спішуйтеся й у ліс! – заревів Володийовський.

Із цими словами він осадив і свого коня, сплигнув додолу, і за хвилину пітьма поглинула обох.

Але маневр цей не лишився непоміченим розкосими татарськими очима, і півсотні бусурманів, теж зіскочивши з коней, кинулися за втікачами навздогін.

Гілки зірвали шапку з Заглоби, хльоскали його по лиці, за жупан чіплялись, але шляхтич мчав стрімголов, наче скинув із пліч років тридцять. Кілька разів він падав, але, підвівшись, припускав іще швидше, сопучи, як ковальський міх, поки не скотився в глибоку яму від вирваного з коренем дерева і не відчув, що звідси йому вже не вибратися: сили залишили його зовсім.

– Ви де? – тихо запитав Володийовський.

– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.

Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.

– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.

Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.

Лицарі затаїли подих.

«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.

Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.

Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.

Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.

Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.

Заглоба залишився сам на дні ями.

Він спробував був вилізти, але не зміг. Усі кістки в нього боліли, ноги відмовлялися коритись.

– Ха, мерзотники! Втекли! – сказав він, вертячи навсібіч головою. – Хоч би один залишився – у приємній компанії веселіше було б стирчати в цій ямі. Шкода! Показав би я голубчику, де раки зимують! Ну, нехристи, виріжуть вас там, як худобу! Боже милосердний! Гамір-то все сильніший! Добре б, це був сам князь Ярема, він би вам усипав перцю. Кричите, кричите на своєму бусурманському наріччі, незабаром вовки над вашими тельбухами будуть славити Аллаха. А пан Міхал молодець – самого мене покинув! Утім, не диво! Молодий, от і жадібний до крові. Після нинішньої колотнечі я з ним піду хоч у пекло – він не з тих, хто друга в пригоді залишає. А цих трьох як ужалив! Оса, та й тільки! Ех, був би зараз міх під рукою… Його вже либонь чорти взяли… розтоптали коні. А раптом гадюка заповзе в це ямище та вкусить… Ой, що таке?

Крики та мушкетні залпи почали віддалятись у бік галявини і першого лісу.

– Ага! – сказав Заглоба. – Наші слідом полетіли! Слава Всевишньому! Втікаєте, собачі діти?!

Крики все більше віддалялися.

– Здорово вони їх! – не змовкаючи, бурмотів шляхтич. – Одначе, видно, доведеться мені посидіти в цій ямі. Не вистачає тільки вовкам дістатися на вечерю. Спершу Богун, потім татарва, а насамкінець вовки. Пошли, Господи, Богуну палю гостру, а вовкам сказ – про бусурманів наші подбають самі! Пане Міхал! Пане Міхал!

Тиша була відповіддю Заглобі, тільки бір шумів – вигуки й ті вдалині завмирали.

– Схоже, мені тут спати доведеться… Пропади все пропадом! Гей, пане Міхал!

Терпіння Заглоби, одначе, ще тривале очікувало випробування: небо вже почало сіріти, коли на битім шляху знову почувся кінський тупіт, а потім у лісових сутінках заблискали вогні.

– Пане Міхал! Я тут! – закричав шляхтич.

– Чого ж не вилазите?

– Ба! Коли б я міг вилізти.

Невеличкий лицар, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, простягнув Заглобі руку й мовив:

– Ну, з татарвою покінчено. За той ліс загнали триклятих.

– Кого ж нам Господь послав?

– Кушеля і Розтворовського з двома тисячами кінноти. І драгуни мої з ними.

– А нехристів багато було?

– Та ні! Тисячі дві-три, не більше.

– Ну і слава Богу! Дайте ж скоріше випити чого-небудь, ноги зовсім не тримають.

Через дві години Заглоба, чудово нагодований і добряче напідпитку, сидів у зручному сідлі в оточенні драгунів Володийовського, а невеличкий лицар, що їхав поряд із ним, говорив так:

– Не засмучуйтеся, ваша милість, хоч ми і не привеземо князівну в Збараж, усе ж краще, що вона не потрапила в руки до невірних.

– А може, Редзян іще поверне до Збаража? – припустив Заглоба.

– Ні, цього він робити не буде. Дорога зайнята буде: чамбул той, котрий ми відігнали, незабаром повернеться й полетить за нами слідом. Та й Бурляй, так і сподівайся, наскочить і раніше підступить до Збаража, ніж Редзян туди приспіє. А з іншого боку, від Старокостянтинова, Хмельницький іде з ханом.

– Господи помилуй! Так вони з князівною все одно що в пастку потраплять.

– Редзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханські чамбули їх не оточили. Я, зізнаюся вам, на нього дуже надіюсь.

– Дай-то Боже!

– Малий, наче лисиця, хитрий. Уже на що ви, пане, на вигадки мастак, а він вас перевершить, мабуть. Скільки ми ламали голови, як князівні допомогти, і зрештою опустили руки, а з’явився він – усе відразу пішло на лад. І тепер вужем проповзе – зі своєю шкурою либонь теж шкода розлучатися. Не будемо втрачати надії та покладемося на волю Господню: скільки вже разів Усевишній князівні посилав порятунок! Пригадайте, як самі мене підбадьорювали, коли Захар приїжджав у Збараж.

Заглобу ці слова невеличкого лицаря дещо втішили, і він поринув у роздуми, а потім знову звернувся до друга:

– Ви про Скшетуського в Кушеля не запитали?

– Скшетуський уже в Збаражі і здоровий, слава Богу. Разом із Зацвілиховським од князя Корецького прибув.

– А що ми йому скажемо?

– У тім-то й штука!

– Він, як колись, вважає, що князівну в Києві вбито?

– Так і вважає.

– А Кушелю або кому іншому ви говорили, де ми були?

– Нікому не говорив: спершу, вирішив, із вами треба порадитися.

– На мою думку, ліпше поки що мовчати про все, – сказав Заглоба. – Не дай Боже, потрапить дівчина до козаків або татар – Скшетуський удвічі більше страждати буде. Навіщо роз’ятрювати рани, що підгоїлися?

– Виведе її Редзян. Головою ручаюся!

– І я б своєю з охотою поручився, та тільки лихо нині по світу як чума гуляє. Не будемо нічого говорити і покладемося на волю Божу.

– Що ж, нехай буде так. А пан Підбийп’ятка Скшетуському не проговориться?

– Погано ж ви його, пане, знаєте! Він слово честі дав, а для литовської нашої жердини довготелесої нічого святішого немає.

Тут до друзів приєднався Кушель, і далі вони їхали разом, гріючись у перших променях сонця, що вставало, і розмовляючи про справи суспільні, про прибуття в Збараж регіментаріїв на настійну вимогу князя Яреми, про швидкий приїзд самого князя і неминучу вже, страшну війну з раттю Хмельницького.

У Збаражі Володийовський і Заглоба знайшли всі коронні війська зібраними в очікуванні ворога. Був там і коронний підчаший, що прибув із-під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам’янецький, що донедавна громив ворога під Баром, і третій регіментарій, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бєльський, і пан Анджей Сєраковський, коронний писар, і пан Конєцпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, особливо досвідчений стосовно штурму міст і спорудження укріплень. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не враховуючи декількох корогов князя Яреми, що колись іще в Збаражі квартирували.