– Прийми ж булаву, непереможний вождю! Прийми і спаси – й не тільки город сей, а всю нашу вітчизну. Її вустами я, старець, тебе благаю, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки та діти. Спаси! Спаси!

Тут стався випадок, який зворушив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобнім одязі й, кинувши до ніг князя золоті прикраси та ще якісь коштовності, впала перед ним на коліна й вигукнула, голосно ридаючи:

– Прийми ж, князю, надбання наше! Життя тобі довіряємо, спаси! Відверни загибель.

Дивлячись на неї, сенатори, воїни, а за ними і весь натовп розридались, і крик, який вирвався ніби з одних грудей, струсонув стіни костьолу:

– Спаси!

Князь затулив лице руками, а коли прибрав долоні, в очах у нього блищали сльози. І все ж Ярема вагався: якщо він прийме булаву, чи не применшить він гідності Речі Посполитої?!

Тут підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – сказав він, – і розчавлений соромом і горем. Я маю право від непосильного тягаря відмовитись і покласти його на більш надійні плечі. Тому перед цим розп’яттям, перед усім лицарством вам віддаю булаву – беріть її без вагань.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилину тиша настала така, що чути було, як пролетить муха. Нарешті пролунав голос Яреми. Він промовив урочисто:

– За гріхи мої – приймаю.

Шал охопив зібрання. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, щоби припасти до його колін, кинути під ноги коштовності та гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Воїнство, очманівши від радості, кричало, що бажає йти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про здачу думали, а про захист до останнього подиху. Вірмени добровільно понесли гроші в ратушу, коли до пожертвувань іще й справа не дійшла, євреї в синагозі галасливо дякували своєму богові, гармати з валів стріляниною повідомили радісну новину, на вулицях стріляли з пищалей, самопалів і пістолів. Вітальні крики не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає перемогу або велике свято.

А тим часом трьохсоттисячне вороже військо – більш численне, ніж армії, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і більш дике, ніж полчища Тамерлана, – з години на годину мало підступити до міських мурів.

Через тиждень, уранці 6 жовтня, Львовом рознеслася звістка, що настільки ж приголомшувала, наскільки й лякала: князь Ярема, забравши більшість війська, таємно покинув місто й зник у невідомому напрямку.

Перед палатами архієпископа зібралися натовпи. Спершу ніхто не хотів вірити своїм вухам. Жовніри стверджували, що коли князь і поїхав із великим загоном, то тільки для того, щоб оглянути околиці. Виявилося, казали, що перекинчики розпустили неправдиві чутки, буцім до міста підходить Хмельницький і татарське військо: адже з 26 вересня минуло вже десять днів, а ворог навіть не показався. Князь, видно, захотів на власні очі пересвідчитися, чи близька небезпека, і, перевіривши чутку, обов’язково повернеться. Втім, декілька полків він залишив і до оборони все готово.

Так воно й було насправді. Необхідні розпорядження зроблено, кожному визначено його місце, гармати стягнено на вали. Ввечері прибув із п’ятдесятьма драгунами ротмістр Чихоцький. Його відразу обступили цікаві, та він із натовпом говорити не захотів і вирушив просто до генерала Арцишевського; вони викликали Грозваєра і, порадившись, попрямували до ратуші. Там Чихоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

У радників у першу хвилину опустилися руки, а чиїсь уста наважилися навіть вимовити слово «зрадник». Але тоді підвівся Арцишевський, старий воєначальник, уславлений ратними подвигами на голландській службі, і звернувся до тих, які зібралися в ратуші, з такою промовою:

– Вух моїх блюзнірське слово торкнулось, яке не дай Бог нікому повторити: навіть відчай тут слугувати виправданням не може. Князь поїхав і не вернеться – це правда! Та яке ви маєте право вимагати від вождя, на чиї плечі покладено турботу про врятування всієї вітчизни, щоб він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли ворог оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових припасів, ні зброї для такого багатолюдного війська в місті нема, і тому скажу я вам, – а моєму досвіду ви можете вірити, – чим більші сили виявилися б замкненими в міських мурах, тим менше ми могли б протриматися, голод подолав би нас раніше за ворога. Хмельницькому не стільки ваше місто потрібне, скільки князь особисто; коли він дізнається, що князя тут немає, що той збирає нове військо і будь-якої хвилини може прийти на виручку, то скоріше вам дасть поблажку й погодиться на переговори. Ви ремствуєте, а я вам скажу, що князь, покинувши місто, загрожуючи Хмельницькому з тилу, врятував вас і дітей ваших. Будьте ж непохитними, захищайтеся, затримайте ворога хоч на короткий час – так ви й місто збережете, і велику Речі Посполитій зробите послугу, бо князь тим часом збере сили, інші фортеці зміцнить, розворушить заціпенілу нашу батьківщину й поспішить вам на допомогу. Єдино вірний шлях до порятунку ним обрано: якщо він загине тут од голоду разом із військом, ніхто інший ворога не стримає, і той рушить на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заповнить, ніде не зустрічаючи відсічі. Тому ж бо, ніж ремствувати, поспішайте хутчіше на вали захищати себе, своїх дітей, місто своє та вітчизну.

– На вали! На вали! – підхопили сміливіші.

Підвівся Грозваєр, людина смілива та енергійна:

– Відрадна мені рішучість ваша. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Всяк тепер знає, що робити. Сталося те, що мало статись. Оборона в моїх руках, і я обіцяю стояти на смерть.

Надія знову вселилася в серця, що здригнулися було, і Чихоцький, відчувши це, насамкінець додав:

– Ясновельможний князь просив передати вам, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом і розбив двохтисячний чамбул. За словами полонених, за ними велика йде сила.

Звістка ця справила велике враження. На короткий час запанувало мовчання, серця забилися сильніше.

– На вали! – сказав Грозваєр.

– На вали! На вали! – повторили офіцери й городяни.

Раптом за вікнами здійнявся галас; тисячоголосий крик змінився невиразним гулом, схожим на гул океанських хвиль. Несподівано з гуркотом розчинилися двері й до зали вбігли декілька городян. Не встигли присутні запитати, що сталося, пролунали вигуки:

– Заграва! Заграва!

– І слово стало ділом! – мовив Грозваєр. – На вали!

Зала спорожніла. Через хвилину гуркіт гармат струсонув міські мури, повідомляючи мешканцям міста, передмість і навколишніх сіл, що підходить ворог.

На сході небо червоніло, куди не глянь. Здавалося, море вогню підступає до мурів міста.

Князь тим часом поспішив у Замостя і, розбивши по дорозі татарський чамбул, про що повідомив городянам Чихоцький, зайнявся підготовкою до оборони цієї фортеці, й без того майже нездоланної, і за короткий час перетворив її в неприступну твердиню. Скшетуський із паном Лонгинусом і частиною корогви лишились у фортеці під началом Вейгера, старости валецького, а князь поїхав до Варшави просити в сейму коштів для набору нового війська; заразом він хотів узяти участь у наступних виборах: на виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої – якби престол дістався королевичу Карлу, тобто гору взяла воєнна партія, князя було б призначено верховним головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть була б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і в ратному ділі був вельми досвідченим, справедливо вважався прибічником політики канцлера Оссолінського, тобто політики переговорів та поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки, і кожний, як міг, намагався залучити симпатії на свій бік, а сили обох партій були рівні, й тому результат виборів передбачити було неможливо. Прибічники канцлера побоювались, як би Вишневецький завдяки зростаючій славі та популярності серед лицарства і шляхти не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих же причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він поспішив у Варшаву, пересвідчившись, що Замостя зможе довго протистояти натискові з’єднаних сил Хмельницького та кримського хана. Львів цілком імовірно можна було вважати врятованим: Хмельницькому ніякого не було резону витрачати час на облогу міста, коли попереду його чекало Замостя – справжня твердиня, що заступала шлях до серця Речі Посполитої. Такі міркування зміцнювали рішучість князя й наповнювали бадьорістю його душу, що настраждалася за долю батьківщини, котра зазнала стількох лих. Тепер він був твердо упевнений, що, навіть якщо Казимира буде обрано королем, війна є неминучою і страшний заколот має бути потоплений у крові. Князь розраховував, що Річ Посполита ще раз виставить сильне військо, – вступати в переговори мало сенс тільки за підтримки могутньої військової сили.