Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.

Назавтра, перш ніж сонце розсипало по небу золоті відблиски, навкруг польського табору вже височів новий оборонний вал. Колишній надто був довгий: і захищати його було важко, і на допомогу один одному приходити не з руки; тому князь із паном Пшиємським вирішили оточити військо більш тісним кільцем укріплень. Над виконанням цього завдання працювали не покладаючи рук усю ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Лиш о четвертій годині ранку стомлене воїнство стулило очі, і всі, крім дозорців, заснули кам’яним сном; ворог уночі теж не витрачав часу марно, а ранком довго не подавав ознак життя, видно, не оговтавшись після вчорашнього розгрому. З’явилася навіть надія, що штурму в той день не буде зовсім.

Скшетуський, пан Лонгинус і Заглоба, сидячи в наметі, куштували пивну юшку, щедро заправлену сиром, і з задоволенням згадували події минулої ночі – якому воякові не приємно поговорити про недавню перемогу!

– Я звик по-дідівському – з курми лягати, з півнями прокидатися, – просторікував Заглоба, – а на війні? Ану спробуй! Спиш, коли хвилину урвеш; прокидаєшся, коли розштовхають. Одне мене дратує: через такий набрід терпи незручності! Та що поробиш, такі часи настали! Але й ми їм учора з лишком відплатили. Ще разок-другий почастуємо так, у них усяке бажання пропаде порушувати нам сон.

– А не знаєте, пане, чи багато наших полягло? – запитав Підбийп’ятка.

– Е-е-е! Небагато; воно й завжди, до речі, обложників більше гине, ніж обложених. Повоюєте з моє, теж почнете в таких речах розбиратись, а нам, старим жовнірам, навіть трупи рахувати не треба: із самої битви судити можна.

– І я біля вас, друзі, дечому навчуся, – мрійливо мовив пан Лонгинус.

– Неодмінно, коли тільки розуму вистачить, на що в мене особливого сподівання немає.

– Облиште, пане, – втрутився Скшетуський. – У пана Підбийп’ятки вже не одна війна за плечима, і дай Боже, щоб кращі лицарі билися так, як він у вчорашньому бою.

– Як міг, старався, – відповів литвин, – та хотілося б зробити більше.

– Ну вже, не скромничайте, ви себе показали досить непогано, – поблажливо зауважив Заглоба, – а що інші вас перевершили, – тут він хоробро закрутив вус, – у тім вашої провини немає.

Литвин вислухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про три голови і про пращура свого Стовійка.

У цю хвилину відкинулася запона намету і з’явився Володийовський, веселий і бадьорий, мовби щиголь погожого ранку.

– От ми й зібралися! – вигукнув Заглоба. – Налийте йому пива!

Невеличкий лицар потиснув друзям руки і мовив:

– Знали б ви, скільки ядер валяється на майдані – уявити важко! Кроку не можна пройти, щоб не спіткнутися.

– Бачили, бачили, – відповів Заглоба, – я теж, уставши, по табору прогулявся. Курям у всім львівськім повіті за два роки яєць не нанести стільки. Ех, якби то яйця були – попоїли б ми яєчні досхочу! Я, зізнатися, за сковороду з яєчнею найвишуканішу віддам страву. Жовнірська натура в мене, як і у вас, до речі. Смачно попоїсти я завжди майстер, тільки підкладай! Тому й у бою за пояс заткну кожного з нинішніх зніжених молокососів, які й миски диких груш не з’їдять без того, щоб негайно животи не схопило.

– Одначе ви вчора відзначилися! – сказав невеличкий лицар. – Бурляя укласти з маху – хо-хо! Не чекав я від вас такого. На всій Україні й у Туреччині не було лицаря славнішого.

– Непогано, га?! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – І не вперше мені так, не вперше, пане Міхал. Довгенько ми один одного шукали, зате й підібрались, як волосок до волоска: четвірки такої не знайти в усій Речі Посполитій. Їй-богу, з вами та під рукою нашого князя я б уп’ятьох хоч на Стамбул рушив. Зауважте собі: пан Скшетуський Бурдабута вбив, а вчора Тугай-бея…

– Тугай-бей живий залишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, і відразу ж нас розділили.

– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивайте мене, любий друже. Пан Міхал Богуна у Варшаві посік, як ми вам говорили…

– Краще б не згадували, пане, – зауважив пан Лонгинус.

– Що вже тепер: сказаного не повернеш, – відповів Заглоба. – І радий би не згадувати, одначе продовжу; отже, пан Підбийп’ятка з Мишікишок горезвісного Полуяна порішив, а я Бурляя. Причому, не буду приховувати, ваших би я огулом за одного Бурляя віддав, отого мені й найтяжче дісталося. Диявол був, не козак, вірно? Були б у мене сини legitime natos,[199] добре б я їм залишив ім’я. Цікаво, що його величність король і сейм скажуть і як нас нагородити зволять, нас, що більш сіркою і селітрою годуються, ніж чим іншим?

– Був один лицар, який усіх нас доблестю перевершував, – сказав пан Лонгинус, – лиш імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

– Хто такий, цікаво? Либонь у давнину? – запитав, відчувши себе ураженим, Заглоба.

– Ні, братику, не в давнину – це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною з конем разом повалив на землю і полонив, – відповів йому Підбийп’ятка.

– А я чув, це під Пуцьком було, – втрутився невеличкий лицар.

– Король усе-таки вирвався й утік, – додав Скшетуський.

– Істинно так! Мені дещо на цей рахунок відомо, – сказав, примруживши здорове своє око, Заглоба, – я тоді саме в пана Конєцпольського, батька нашого хорунжого, служив. Знаємо, знаємо! Скромність не дозволяє цьому лицареві назвати своє ім’я, от воно невідомим і залишилося. Хоча, треба вам сказати, Густав Адольф був великий войовник, Конєцпольському мало чим поступавсь, але з Бурляєм у двобої тяжче довелося, ви вже мені повірте!

– Що ж, виходить, це ви, пане, здолали Густава Адольфа? – запитав Володийовський.

– Я коли-небудь вам похвалявся, скажіть чесно, пане Міхал?… Добре вже, нехай випадок цей залишається в забутті, мені й нині є чим похвастатися: навіщо згадувати колишнє!.. Страшно після цього пійла буркоче в череві – що більше сиру, то сильніше. Винна юшка куди краща – слава Богу, зрештою, хоч ця є, незабаром і того, можливо, не буде. Ксьондз Жабковський говорив, припасів у нас кіт наплакав, а йому як із його пузом: справжня сорокавідерна бочка! Мимоволі занепокоїшся… Але гарний, одначе, наш бернардинець! Подобається мені страшенно. Хто-хто, а вже він скоріше жовнір, аніж служитель Божий. Не доведи Господи, зацідить по пиці – хоч зараз біжи по труну.

– Так! – вигукнув невеличкий лицар. – Я вам іще не розповідав, як відзначився нині вночі ксьондз Яскульський. Захотілося йому подивитись на битву з бастіону, що праворуч од замку, – знаєте, величезна ця вежа. А треба вам сказати, що ксьондз чудово зі штуцера стріляє. Сидить, значить, він там із Жабковським і говорить: «У козаків стріляти не буду, як-не-як християни, хоч і в гріхах загрузли, але в татар, каже, ні, не можу втриматись!» – і давай смалити, за всю битву десятка три уклав начебто!

– Якби все духівництво таке було! – зітхнув Заглоба. – А то наш Муховецький тільки руки здіймає до небес та плаче, що стільки проливається християнської крові.

– Це ви, пане, даремно, – серйозно зауважив Скшетуський. – Ксьондз Муховецький – святої душі людина, і кращий тому доказ, що хоч він за інших двох не старший, вони перед чеснотою його благоговіють.

– А я в праведності його нітрохи не сумніваюся, – відповів Заглоба, – навпаки: думається мені, він і самого хана в істинну віру обернути здатен. Ой, шановні панове! Гнівається, треба гадати, його величність хан усемогутній: воші на ньому либонь розкашлялися з переляку! Коли до переговорів справа дійде, поїду, мабуть, і я з комісарами разом. Ми ж давні з ним знайомі, колись він вельми прихильно до мене ставився. Може, пригадає.

– На переговори, певно, Яницького пошлють, він по-їхньому, як по-польському, вміє, – сказав Скшетуський.

– І я не гірше, а вже з мурзами й зовсім запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, бажаючи мати гідне продовження роду, тільки я під ту пору був молодий і з невинністю своєю не укладав угод, як милий приятель наш, пан Підбийп’ятка з Мишікишок, тому й навитворяв у них там чимало.