Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.

Над містом од вогнищ, розведених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати – цілий Чигирин горить; гомін же та крики з настанням ночі ще дужче посилились. Євреї, ті зі своїх жител навіть носа показати не сміли. В одному кутку майдану юрби чабанів завивали степових журливих пісень. Дикі запоріжці танцювали біля вогнищ, підкидаючи вгору шапки, гатячи із пищалей і четвертями поглинаючи горілку. То там, то тут затівалися бійки, що їх утихомирювали люди підстарости. Намісник змушений був розчищати дорогу руків’ям шаблі, а невщухаючі козацькі волання та гамір якоїсь миті здалися йому вже голосом бунту. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди й чує тиху, звернену до нього лайку. У вухах намісника ще лунали слова Барабаша: «Спаси, Христе! Спаси, Христе!», і серце у грудях гупало сильніше.

У місті тим часом чабанські хори заходилися все голосніше, а запоріжці стріляли із самопалів і наливалися горілкою.

Стрілянина й дике «ух-ха! ух-ха!» долітали до намісникових вух навіть і тоді, коли на своїй квартирі він уклався вже спати.

Через декілька днів загін нашого намісника швидко рухався в бік Лубен. Переправившись через Дніпро, пішли широким степовим шляхом, який сполучав Чигирин через Жуки, Семи-Могили і Хорол із Лубнами. Такий же вів із княжої столиці до Києва. У давні часи, до розправи гетьмана Жолкєвського біля Солониці, шляхів цих не існувало зовсім. До Києва з Лубен їздили степом і пущею, до Чигирина був шлях водний, а назад – через Хорол. Узагалі ж придніпровський цей край – давня половецька земля – зовсім безлюдний, татарами часто навідуваний, козакам доступний, заселено було хіба що до Дикого Поля.

Уздовж Сули шуміли велетенські неходжені й неброджені ліси: місцями по низькому берегу її та по низовинних заплавах Рудої, Сліпороду, Короваю, Іржавця, Псла, а також інших річок, річечок і приток утворилися багнисті простори, порослі або непрохідними чагарниками і лісом, або травою – у вигляді відкритих лужків. У хащах тих і трясовинах знаходив надійний притулок різний звір; у дрімучих лісових сутінках водилося сила-силенна бородатих турів, диких кабанів і ведмедів, із ними сусідила незліченна сіра братія вовків, рисей, куниць, стада серн і червоний звір сайгак; у болотах і річкових рукавах бобри влаштовували свої гони, а про бобрів на Запоріжжі розповідали, що між ними трапляються столітні старці, білі від старості, як сніг.

Високими сухими степами носилися дикі табуни буйногривих і кривавооких коней. Річки кишіли рибою і водоплавною птицею.

Дивовижною була ця земля: напівсонною, але такою, що зберегла на собі сліди давнього людського перебування – повсюди у великій кількості траплялися рештки якихось давніх сельбищ, та й Лубни з Хоролом були на таких попелищах поставлені; повсюди не злічити курганів, і не так давно насипаних, і стародавніх, порослих уже лісом. Тут теж, як і на Дикому Полі, являлися ночами духи і привиди, а біля вогнищ старі запоріжці розповідали один одному небилиці про те, що час від часу коїться в лісових нетрях, звідки долітає виття невідомих істот, напівлюдські, напівзвірині крики і грізний шум чи то побоїщ, чи то ловитв. Під водою гули дзвони міст, які пішли на дно. Земля була негостинною і неприступною; тут, дивись, занадто сира, тут – майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна; насельників до того ж – варто їм скільки-небудь обжитись і завести господарство – розоряли татарські набіги. Зазвичай заглядали сюди тільки запоріжці заради бобрових хвостів або звіра та риби, тому що в мирний час більшість низових розбрідалась із Січі по всіх річках, ярах, лісах і заростях на полювання чи, як називали це, «на промисел», шастаючи в місцях, про існування яких мало кому було відомо.

Однак і осіле життя намагалося вкоренитися на землях цих, – так рослина, яка, де може, намагається вчепитися корінцями в ґрунт і, хоч її виривають раз у раз, де може, продовжує рости.

На пустищах виникали острожки, поселення, колонії та хутори. Земля була місцями родюча, та й воля приваблювала. Але тільки тоді забуяло життя, коли край цей перейшов у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, ретельніше заходився обживати свій задніпровський уділ; залучав людей, заселяв пустища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, будував обителі та вводив своє князівське право. Навіть поселенець, що бозна-звідки прийшов на ці землі і вважав, що господарює на власному наділі, охоче перетворювався на княжого оброчника, бо за подать свою отримував могутню княжу опіку, що захищала його від татар і від гірших часом, ніж татари, низових.

І все ж таки справжнє життя процвіло тільки під залізною рукою молодого князя Яреми. Починалася його держава зразу за Чигирином, а закінчувалася – гей! – аж біля Конотопа і Ромен. Та не лише воно становило княжі багатства, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землею у воєводствах Волинському, Руському та Київському; одначе придніпровська вотчина була наймиліша путивльському звитяжцю.

Татарин довго вичікував біля Орла, біля Ворскли, принюхуючись, наче вовк, перш ніж одважитися погнати коня на північ; низові в сварку не заходили, місцеві лихі ватаги вступили на княжу службу. Дикий і розбійний люд, який споконвіку годувався насильством і грабунком, опинившись у шорах, займав тепер порубіжні «паланки» і, залігши по рубежах краю, мов сторожовий пес, показував ворогам зуби.

І все розквітло, і забуяло життя. Слідами давніх шляхів було прокладено дороги; річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, спійманим на розбійній справі. Там, де колись вітер дико гуляв ночами у заростях очерету та вили вовки і втопленики, тепер погуркували млини. Понад чотириста водяних, не беручи до уваги всюди, де можна, поставлених вітряків, змелювали хліб тільки в самому Задніпров’ї. Сорок тисяч оброчних вносили оброк до княжої казни, у лісах з’явилися пасіки, по рубежах виникали все нові села, хутори, слободи. У степах бік у бік з дикими табунами паслися величезні стада домашньої худоби і коней. Неозорий одноманітний вигляд степів і лісів олюднився димами хат, золотими верхами церков і костьолів – пустеля перетворилася на край, цілком заселений.

Отож пан Скшетуський, маючи по дорозі надійні привали, весело й непоспіхом ніби по своїй землі їхав. Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна рідкісна зима зовсім нічим себе не виявляла. У повітрі пахло весною, земля світилася калюжами талої води, поля вкриті були врунами, а сонце опівдні припікало так, що по дорозі кожухи парили спину, мовби влітку.

Загін намісника числом збільшився, бо в Чигирині приєдналося до нього волоське посольство, що в особі пана Розвана Урсу господар направляв у Лубни. Посольство супроводжував ескорт – більше десятка каралашів і челядь на возах. Іще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгинус Підбийп’ятка герба Зірвиглавець, який при боці мав довгого свого меча, а для слугування – декілька душ двірні.

Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю; намісник же перебував у доброму гуморі ще й тому, що повертався з тривалої подорожі під княжий дах, який був і його дахом, повертався, успішно впоравшись із справою, а значить, і впевнений у лагідному прийомі.

Але для радощів були у нього й інші причини.

Окрім милості князя, котрого намісник любив усією душею, чекали його в Лубнах якісь солодкі наче мед очі.

Належали очі Анусі Борзобагатій-Красенській, придворній дівиці княгині Гризельди, найзнадливішій дівчині в усьому фрауциммері, страшенній кокетці, по якій у Лубнах сохли всі, а вона ні по кому. У княгині Гризельди був суворий порядок, а вимоги до вихованості нечувані, та це, одначе, не завадило молоді обмінюватися палкими поглядами і зітхати. Ось і пан Скшетуський, як і решта, посилав зітхання цим чорним очам, а коли випадало залишатися самому на своїй квартирі, брався за лютню і наспівував: