Намісник, змірявши Абданка поглядом, поморщився і відступив на крок, а той, із батьківською просто-таки урочистістю в манерах і в голосі, продовжував:

– Погляньте-но. Не коштовністю цього персня, але іншими його достоїнствами обдаровую я вас. Іще замолоду, перебуваючи в бусурманській неволі, отримав я його від Богомольця, котрий зі Святої Землі повертався. В камінчику оному міститься прах Гробу Господнього. Від подарунка такого відмовлятися не годиться, хоча б навіть він із ославлених рук сподіявся. Ви, добродію, чоловік молодий і жовнір, а якщо вже й старість, могилі близька, не відає, що з нею перед кончиною статися може, що ж тоді говорити про молодощі? Маючи попереду вік довгий, їм із куди більшими злигоднями судилося зіткнутись! Перстень же сей убереже вас од лиха і охоронить, коли надійде година судна, а мушу я вам сказати, що година ця гряде в Дике Поле.

Настало мовчання; чутно було тільки попихкування вогнища та кінське форкання.

Із далеких очеретів долинуло тоскне вовче виття. Раптом Абданк сказав наче сам собі:

– Година судна гряде в Дике Поле, а коли нагряне, задивиться весь світ Божий…

Намісник, збентежений словами дивного мужа, машинально взяв перстень.

Абданк же спрямував погляд у степову темну далину, потім не кваплячись обернувся і сів на коня. Молодці чекали його під горою.

– В дорогу! В дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! – сказав він намісникові. – Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, через те ти й не знаєш, кого врятував; отож я імені свого тобі й не сказав.

– Ваша милість не Абданк, значить?

– Це мій герб…

– А ім’я?

– Богдан Зиновій Хмельницький.

Сказавши це, він з’їхав по схилу. За ним рушили й молодці.

Невдовзі сховала їх темрява й ніч. І лиш коли віддалилися вони щось на півверсти, вітер приніс до вогнища слова козацької пісні:

Голоси помалу стихали, а потім злилися з вітерцем, який шелестів ув очеретах.

Прибувши наступного ранку до Чигирина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Яреми, де мав доста часу дати людям і коням відпочити й віддихатися після тривалої з Криму подорожі, котру через високу та надзвичайно швидкої течії дніпровську воду довелося здійснити по суші, позаяк жоден байдак не міг тієї зими проплисти вгору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім вирушив до пана Зацвілиховського, колишнього комісара Речі Посполитої, старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, одначе, князевим повірником і другом. Намісник мав намір розізнати, чи не надходило з Лубен яких розпоряджень. Проте князь ніяких особливих розпоряджень не залишав, а просто звелів Скшетуському, на випадок, якщо ханська відповідь буде схвальною, не поспішати, щоб людям і коням без потреби не втомлюватися. До хана ж у князя справа була ось яка: він просив покарати кількох татарських мурз, які свавільно вчинили набіги на його задніпровську державу, що їм, до речі, він і сам добряче нам’яв боки. Хан, як і очікувалося, відповів схвально – пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати ослушників, а маючи надію заслужити собі прихильність такого уславленого войовника, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня й соболиний шлик. Пан Скшетуський, завершивши з чималим почтом посольство, що саме по собі слугувало доказом великого від князя фавору, дуже зрадів, що йому дозволяється в Чигирині пожити і що з поверненням не кваплять. Зате старий Зацвілиховський був куди як стурбований подіями, що відбувалися з певного часу в місті. Обидва вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті корчму та винарню, і там, хоча пора була ще рання, застали без ліку шляхти, тому що день був базарний, та до того ж на день цей припадав скотопрогінний привал, бо худобу до табору коронного війська проганяли через Чигирин; отож і люду наїхало чимало. Шляхта, як завжди, збиралася на базарному майдані в так званому Дзвонецькому Куті у Допула. Були тут і орендарі Конєцпольських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях; була шляхта осіла, ні від кого не залежна; ще – службовці економій, дехто з козацької верхівки і, зрештою, всіляка шляхетська дрібнота, що годувалась або на чужих хлібах, або по своїх хуторах.

Усі вони тіснилися по лавах, які стояли обабіч довгих дубових столів, і голосно розмовляли, та все про надзвичайну подію – втечу Хмельницького, що розбурхала місто. Скшетуський із Зацвілиховським сіли сам на сам у куточку, і намісник почав розпитувати, що за птиця така цей Хмельницький, про якого стільки розмов.

– Невже, добродію, не знаєте? – здивувався старий жовнір. – Це писар Запорізького Війська, суботівський пан і… – додав тихо, – мій кум. Ми з ним давно знаємось і в багатьох баталіях побували, в яких він себе добряче показав, особливо під Цецорою. Жовніра, такого в ратній справі досвідченого, в усій Речі Посполитій, мабуть, не знайдеш. Уголос цього зараз не скажи, та це гетьманська голова – чоловік великої хватки і великого розуму; козацтво до нього дужче, ніж до кошових і отаманів, прислухається. Він чоловік не без добрих якостей, одначе зарозумілий, непогамовний і, коли ненависть ним опанує, страшним зробитися може.

– Чому ж він із Чигирина втік?

– Гризлися вони зі старостою Чаплинським, але це пусте! Як водиться, шляхтич шляхтича зі світу зживав. Не він перший, не його першого. Ще подейкують, що він зі старостихою тягався; староста в нього коханку відбив і з нею одружився, а він потім знову баламутив її. І таке дуже навіть може бути; справа звичайна… молодичка бідова. Та це тільки так здається, за цим щось важливіше криється. Тут, добродію, справа стоїть ось як: у Черкасах живе полковник козацький, старий Барабаш, друг нам. У нього зберігалися привілеї та якісь королівські рескрипти, в яких козаків нібито чинити опір шляхті схиляли. Та позаяк старий – людина розумна й досвідчена, паперам він ходу не давав і обнародувати не поспішав. І ось Хмельницький, Барабаша сюди, в чигиринський дім свій, запросивши, послав людей на його хутір, аби сказані грамоти з привілеями у дружини його захопили, а потім з указами цими втік. Подумати страшно, що ними смута яка, на кшталт острянициної, скористатися може, бо, repeto[13] – чоловік він страшний, а щез невідомо куди.

Скшетуський здивовано промовив:

– Ну й лис! Навколо пальця мене обвів. Назвався козацьким полковником князя Домініка Заславського. Я ж його нинішньої ночі, в степу зустрівши, з петлі визволив!

Зацвілиховський навіть за голову схопився.

– Господи, що ви говорите, добродію? Такого бути не може!

– Іще й як може, позаяк було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що в Кодак до пана Гродзіцького від великого гетьмана посланий. Щоправда, я цьому не дуже-то й повірив, тому що не водою він ішов, а степом.

– Сей чоловік хитрий, мов Улісс! Та де ж ви його здибали, добродію?

– Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Мабуть, він на Січ їхав.

– А Кодак хотів оминути. Тепер intelligo.[14] Людей багато було при ньому?

– Душ сорок. Та тільки вони пізно під’їхали. Коли б не мої, старостина челядь його б задушила.

– Стривайте, добродію, стривайте. Це справа важлива. Старостина челядь, кажете?