Невдовзі вдалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав Володийовський. Побачивши Заглобу, невеличкий лицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього, вигукуючи здалеку:

– Невже це я вашу милість живим бачу?

– Мене власною персоною, – відповів Заглоба. – Нехай нагородить вас Бог, що з підмогою прибули.

– Дякуйте Богові, що вчасно, – сказав Володийовський, радісно потискуючи Заглобі руку.

– Але ж звідки ви, пане, про мою біду дізналися?

– Селяни з цього хутора знати дали.

– О, а я вже думав, вони мене зрадили.

– Що ви, це добрі люди. Парубок із дівкою ледве втекли, а з іншими що, вони й не знають.

– Якщо не зрадники, значить, усіх козаки порішили. Он господар лежить коло хати. Ну, гаразд, доволі про це. Говоріть скоріше, мосьпане: Богун живий? Утік?

– Невже це Богун був?

– Авжеж! Той, без шапки, в сорочці та шароварах, котрого ваша милість звалили з конем разом.

– Я його в руку поранив. От досада, що не впізнав… Але ви ж, ви що тут наробили, пане?

– Я що наробив? – перепитав Заглоба. – Ходімо зі мною – та дивіться добре!

Із цими словами він узяв пана Міхала за руку та повів до хліва.

– Дивіться, – повторив він на порозі.

Володийовський спершу зі світла нічого не міг уторопати, але, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що нерухомо лежали на купі гною.

– А цих хто перебив? – здивовано запитав він.

– Я, – відповів Заглоба. – Ви запитуєте, що я наробив? Дивіться!

– Одначе! – промовив молодий офіцер, похитавши головою. – А як це ви умудрилися?

– Я там, нагорі, оборонявся, а вони на мене і знизу лізли, і з даху. Не знаю, чи довго, – в бою часу не помічаєш. Так, це був Богун, сам Богун із чималою силою – козаки як на підбір. Згадає він тепер вас, мосьпане, та й мене не забуде! Іншим разом я розповім, як потрапив у полон, що витерпів і як Богуна вишпетив, – ми з ним іще декількома словами перекинутися встигли. А сьогодні я надзвичайно fatigatus, ледве на ногах стою.

– Одначе, – повторив іще раз Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ви, мосьпане, трималися. Одне лишень зауважу: рубака з вас ліпший, аніж полководець.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз заводити такі розмови. Краще подякуймо Богові, що нам з вами послав таку блискучу перемогу, котра нескоро з пам’яті людської зітреться.

Володийовський із здивуванням подивився на Заглобу. Йому дотепер здавалося, що він сам здобув цю перемогу, та старий шляхтич, видно, хотів поділити з ним лаври.

Одначе пан Міхал тільки подивився на приятеля, похитав головою і сказав:

– Нехай буде так, гаразд.

За годину обидва друга на чолі з’єднаних загонів рушили по дорозі, що вела в Ярмолинці.

Люди Заглоби майже всі були цілі, позаяк, заскочені зненацька сонними, не чинили опору; Богун же, котрому звелено було дістати язика, наказав жовнірів не вбивати, а брати живими.

Богунові, хоч яким безстрашним та обачним він був отаманом, Господь не дав удачі в тій експедиції, куди його відрядили стежити за вигаданою дивізією князя Яреми. Він лише утвердився в думці, що князь дійсно кинув усі сили проти Кривоноса: так говорили взяті в полон люди Заглоби, котрі самі свято вірили, буцім Вишневецький іде за ними слідом. Через те бідолашному отаманові нічого не лишалось іншого, окрім як повертатися хутчіш до Кривоноса, та й це завдання було не з легких. Лише на третій день зібралося біля нього дві з чимось сотні козаків, решта ж або полягли в бою, або лишилися, поранені, на місці битви, а дехто ще блукав по ярах та очеретах, не знаючи, що робити, куди тікати, в який бік податися. Та й од тієї ватаги, що зібралася навколо Богуна, небагато було користі: після погрому люди його, перелякані, розгублені, за першої ж тривоги намагалися кинутись навтікача. Але ж він козаків добирав один в один: ліпших у всій Січі знайти було важко. Та козаки не знали, що Володийовський ударив на них із такою малою силою і розгромив лише тому, що зненацька напав на сонних і неготових до відсічі, – вони аж ніяк не сумнівалися, що коли не з самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, переважаючим за чисельністю загоном. Богун дерся на стіну: поранений, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога випустив із рук, і славу свою заплямував, його ж козаки, що напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя готові були сліпо за ним іти, тепер зневірились у своєму отаманові, занепали духом і про те лише й думали, як би врятувати свою шкуру. А він же зробив усе, що йому зробити належало, нічого не випустив із уваги, вартою хутір обставив, а привал улаштував тільки тому, що коні, котрі з-під Кам’янця майже без перепочинку йшли, ніяк не могли рухатися далі. Та Володийовський, чия молодість минула в сутичках із татарами і набігах, як вовк підкрався вночі до вартових, зв’язав їх, переш ніж вони встигли вистрілити або крикнути, – і звалився на загін так, що він, Богун, у самих шароварах та в сорочці зумів утекти. Варто було про це подумати отаману, світ йому немилим ставав, голова йшла обертом і відчай, як скажений пес, рвав душу. Він, хто на Чорному морі турецькі галери топив, хто до самісінького Перекопа татар по п’ятах гнав і на очах у хана улуси палив, він, хто у князя під боком, під самими Лубнами, вирізав цілий регімент у Василівці, – змушений був тікати в самій сорочці, з непокритою головою та без шаблі, бо шаблю втратив у сутичці з невеличким лицарем. Тому на привалах і нічлігах, коли ніхто на нього не дививсь, отаман хапався за голову та кричав: «Де моя слава козацька, де моя подруга шабля?» І від власного крику в тихе божевілля впадав і напивався до втрати людської подоби, а тоді рвався йти на князя, проти всієї раті – й загинути, навіки розлучитись із життям.

Він-то рвався – та козаки не хотіли. «Хоч убийте, батьку, не підемо!» – похмуро відповідали вони на відчайдушні його заклики, і марно в нападах безумства замахувався він на них шаблею, стріляв із пістолів так, що їм порохом обпалювало обличчя, – не хотіли йти, і край.

Можна сказати, земля втікала з-під ніг отамана – і це ще був не кінець його бідам. Побоюючись можливої погоні, він не відважився йти просто на південь, а, вважаючи, що, можливо, Кривоніс уже зняв із Кам’янця облогу, повернув на схід і… натрапив на загін Підбийп’ятки. Сторожкий, мов журавель, пан Лонгинус не дав себе заскочити зненацька, першим ударив на отамана й розбив тим легше, що козаки не хотіли битись, а потому погнав назустріч Скшетуському, той же довершив розгром, так що Богун після довгих поневірянь у степах, без здобичі та без язиків, утративши майже всіх своїх козаків, із якимось десятком людей безславно прибув до Кривоноса.

Але несамовитий Кривоніс, що не знав поблажливості до тих із своїх підлеглих, яких спіткала невдача, цього разу не розгнівався зовсім. Він за власним досвідом знав, що значить мати справу з Яремою, й тому зустрів Богуна лагідно, втішав його та заспокоював, а коли отаман зліг у жорстокій гарячці, наказав доглядати за ним, і лікувати, і берегти мов зіницю ока.

Тим часом чотири княжі лицарі, посіявши повсюдно страх і сум’яття, благополучно повернулися до Ярмолинців, де затрималися на декілька днів, аби дати перепочинок людям і коням. Зупинились усі на одній квартирі й там по черзі звітували Скшетуському, що з ким сталось і яких хто досяг успіхів, а потому всілися за пляшкою доброго вина, щоб облегшити душу в дружній бесіді та взаємну вдовольнити цікавість.

Тут же Заглоба нікому не дав мовити слова. Не бажаючи слухати інших, він вимагав, аби слухали тільки його; виявилось, одначе, що йому й дійсно більше, ніж іншим, є про що розповісти.

– Шановні панове! – просторікував він. – Я потрапив у полон – що правда, то правда! Але фортуна, як відомо, зрадлива. Богун усе життя інших бив, а час прийшов – ми його побили. Авжеж, на війні так завжди буває! Сьогодні зі щитом, завтра на щиті – звичайна річ. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, які спали солодко сном праведних, напасти відважився й розбудив нахабно. Хо-хо! Він думав страху на мене нагнати мерзенними своїми речами, та я його, шановні панове, так одбрив, що він умить посмирнішав, зніяковів і виляпав більше, ніж самому хотілося. А втім, що тут довго розповідати?… Якби я не потрапив у полон, ми б із паном Міхалом так легко їх не подолали; я кажу «ми», бо в заварусі цій magna pars fui[153] – до смерті повторювати не втомлюся. Дай мені Бог здоров’я! Тепер слухайте далі: на мою думку, якби ми з паном Міхалом не наступили отаманові на п’яти, невідомо ще, як би довелося панові Підбийп’ятці, та й панові Скшетуському теж; коротше: якби ми не погромили його, він би нас погромив – а чому так не сталося, в кому, скажіть ви мені, причина?