Тому спочатку їхав на чолі свого загону він у доволі кепському гуморі й, підозріливо роззираючись навсібіч, перебирав у пам’яті небезпечні ситуації, в котрі міг потрапити, бурмочучи при цьому:

– Звичайно, воно б веселіше було, коли б хоч один із них поблизу перебував. Господь усякого відповідно до задуманого призначення створив, а цим трьом слід було ґедзями народитися, тому що до крові вельми охочі. Їм на війні так, як іншим біля жбана меду, – наче риби у воді, їй-богу. Хліба не давай, а допусти в січу. В самих ніскільки ваги, зате рука важка. Скшетуського я в ділі бачив, знаю, наскільки він peritus.[150] Йому людину порішити, що ксьондзові молитву сказати. Улюблена справа! Нашому литвину, котрий своєї голови не має, а полює на три чужі, втрачати нічого. Найменше я невеличкого цього жевжика знаю, але теж, напевно, жалити преболяче вміє, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього розповідав Скшетуський, – оса, та й годі! На щастя, хоч він десь неподалік; з’єднаюся, мабуть, із ним: а то куди йти, хоч убий, не знаю.

До того Заглоба відчув себе самотнім, що серце від жалості до самого себе защеміло.

– Ось так-то! – бурчав тихенько він. – У кожного є до кого притулитись, а в мене що? Ні друга, ні матері, ні батька. Сирота – і край!

У цю хвилину до нього під’їхав вахмістр Космач:

– Куди ми йдемо, пане начальник?

– Куди йдемо? – перепитав Заглоба.

І раптом випростався в сідлі й вуса закрутив хвацько.

– Та хоч у Кам’янець, якщо буде на те моя воля! Розумієте, вахмістре шановний?

Вахмістр поклонився й мовчки повернувся в стрій, дивуючись, чому розсердився начальник. Заглоба ж, кинувши навколо декілька грізних поглядів, заспокоївся й продовжував бурмотіти:

– Так я й піду в Кам’янець – нехай мені сто київ по п’ятах всиплять турецьким манером, коли зроблю таку дурницю. Тьху! Хоча б один із цих був поряд, усе б на душі полегшало. Що можна із сотнею людей зробити? Вже ліпше самому йти – викрутитися простіше. Багато нас занадто, щоб удаватися до хитрощів, а щоб захищатися – мало. Ох, і недоречно придумав Скшетуський загін поділити. Куди, приміром, прямувати мені? Знаю тільки, що в мене за спиною, а що попереду, хто скаже? Хто поручиться, що дияволи ці пастки не приготували на дорозі? Кривоніс та Богун! Славна парочка, щоб їх чорти драли! Вбережи мене Всевишній од Богуна хоча б. Скшетуський прагне з ним зустрічі – почуй, Господи, його молитви! І я йому того зичу, тому що він друг мені, прости мене, Боже! Доберуся до Збруча й повернуся в Ярмолинці, а язиків їм приведу більше, ніж хотіли самі. Це діло просте.

Тут раптом до нього знову підскакав Космач.

– Пане начальник, верхові якісь за пагорком.

– Та ну їх до дідька… Де? Де?

– А он там, за горою. Я значки бачив.

– Військо?

– Схоже, військо.

– Пес їх за ногу! А багато людей?

– Хто їх знає, вони далеко поки що. Може, сховаємося за той валун та й нападемо зненацька – їм так і так минати нас. А дуже багато виявиться – пан Володийовський поряд: зачує постріли і прилетить на підмогу.

Заглобі відвага раптом ударила в голову, як вино. Можливо, з відчаю прокинулася в ньому жадоба діяти, а може, підстьобнула надія, що Володийовський не встиг далеко від’їхати; так чи інакше, він змахнув оголеною шаблею і крикнув, страшно заводивши очима:

– Сховатися за валун! Накинемося зненацька! Ми цим розбійникам покажемо…

Вишколені княжі жовніри з ходу повернули до валунів і миттю вишикувалися в бойовому порядку, готові вдарити раптово.

Минула година; нарешті почувся, наближаючись, шум голосів, відлуння донесло уривки веселих пісень, а незабаром у засідці розрізняли звуки скрипок, волинки й бубна. Вахмістр знову під’їхав до Заглоби і сказав:

– Не військо це, пане начальнику, не козаки – весілля.

– Весілля? – перепитав Заглоба. – Ну, постривайте, я вам заграю!

Із цими словами він пришпорив коня, слідом виїхали на дорогу й вишикувалися шеренгою жовніри.

– За мною! – грізно крикнув Заглоба.

Вершники пустилися риссю, потім галопом і, обігнувши валун, виросли раптом перед натовпом людей, ошелешивши їх і налякавши несподіваною своєю появою.

– Стій! Стій! – пролунали з обох боків крики.

Це і дійсно було весілля. Попереду їхали на конях волинщик, бандурист, два довбиші та скрипаль; вони були вже напідпитку і хвацько награвали запальних танців. За ними молода, пригожа дівка в темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Біля неї виводили пісень подруги, в кожної з яких на руку було нанизано по декілька вінків. Здалеку цих дівок, які по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбраних, прикрашених польовими квітами, і дійсно можна було сприйняти за хвацьких козаків. У другому ряду їхав на доброму коні молодий в оточенні дружок, які тримали вінки на довгих жердинах, схожих на піки; завершували ходу батьки молодих та гості, всі верхи. Тільки бочки з горілкою, медом і пивом котилися на легких, вистелених соломою підводах, смачно побулькуючи на вибоях кам’янистої дороги.

– Стій! Стій! – понеслося з обох боків, і весільний поїзд перемішався.

Дівчата, здійнявши від переляку галас, одступили назад, а парубки й чоловіки метнулися вперед, аби грудьми своїми затулити їх од несподіваного нападу.

Заглоба підскочив до них і, махаючи перед носом у переляканих селян шаблею, заволав:

– Гм! Голодранці, крамольники, охвістя собаче! Бунтувати надумали! Кривоносові служите, негідники? Шпигувати підрядилися? Війську шлях надумали перегородити? На шляхту підняли руку? Я вам покажу, негідники, собачі душі! В колодки звелю забити, на палю посадити, нехристи, шельми! Зараз ви в мене поплатитеся за всі злодійства!

Старий і сивий як лунь дружко сплигнув із коня, підійшов до шляхтича і, з покірністю вчепившись за його стремено, кланяючись у ноги, почав упрохувати:

– Змилуйтеся, хоробрий лицарю, не губіть бідолашних людей, бачить Бог: невинуваті ми, не до бунтарів ідемо, із Гусятина повертаємось, із церкви, родича нашого Дмитра, коваля, з бондаревою дочкою Ксенею повінчали. На весілля з короваєм їдемо.

– Це люди безвинні, – прошепотів вахмістр.

– Іди геть! Усі вони шельми! На весілля, та тільки від Кривоноса! – гаркнув Заглоба.

– Коли б його трясця мордувала! – вигукнув старий. – Ми його у вічі не бачили, ми люди сумирні. Змилуйтесь, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо й повинність свою відбуваємо.

– У Ярмолинці підете в путах!..

– Підемо, куди, пане, накажете! Вам повелівати, нам слухати! Одну тільки виявіть милість, хоробрий лицарю! Скажіть панам жовнірам, щоби наших не кривдили, а самі – простіть уже нас, темних, – не погребуйте з нами за щастя молодих випити… Чолом б’ємо: подаруйте радість простим людям, як Господь і Святе письмо вчать.

– Тільки не надійтеся, що я, коли вип’ю, вам дам попуск! – суворо мовив Заглоба.

– Що ви, пане! – з радістю вигукнув старий. – У нас і на думці нема такого! Гей, музики! – крикнув він. – Заграйте для ясного лицаря, він лицар добрий, а ви, хлопці, несіть ясному лицарю солодкого меду, він бідних людей не скривдить. Живо, хлопці, живо! Дякуємо, пане!

Хлопці кинулися наввипередки до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали весело скрипки, волинщик надув щоки і давай м’яти міх під пахвою, а дружки махати жердинами з нанизаними на них вінками. Бачачи таке, жовніри підступили ближче, закрутили вуса, почали посміюватися та через плечі мужиків поглядати на дівок. Ізнов молодиці завели пісень – страху ніби й не було, навіть подекуди почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Одначе Заглоба не зразу пом’якшав – навіть коли йому подали кварту меду, він іще продовжував бурчати собі під ніс: «Ох, мерзотники! Ох, шельми!» Навіть коли вуса вже вмочив у темну вологу, брови його залишалися похмуро насупленими. Задерши голову, мружачи очі та прицмокуючи, він одпив ковток – і лице його виявило спершу здивування, а потім обурення.