На руків’ї був хрестик, як зазвичай на таких шаблях. На нього ж бо Заглоба й покладав надію.

Знову заходився він розгойдуватися, та на цей раз із таким розрахунком, аби повернутися до стіни ногами. І повернувся, і почав просуватися вздовж стіни. Шабля ще залишалася під колінами й між ліктями, та руків’я увесь час зачіпало об виступи землі; нарешті хрестик міцніше зачепився – Заглоба гойднувся востаннє, і на мить радість прицвяхувала його до місця.

Шабля висковзнула повністю.

Тепер руки були вільні, і, хоча кисті лишалися зв’язаними, шляхтич зумів ухопити шаблю. Притримавши кінець ступнями, він витяг клинок із піхов.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Складніше було з руками. Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, тупим боком униз, гострим догори, й терти мотузки об лезо, поки вони не перетерлись і не лопнули.

Проробивши це, Заглоба став не тільки вільним од пут, але й озброєним.

Полегшено зітхнувши, він перехрестився й почав дякувати Богові.

Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.

«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що такому товстуну, як Заглоба.

«Видно, нікуди я вже не годжуся, – сказав він собі, – і кмітливістю моєю тільки чоботи змащувати, і то в мадярів на ярмарку знайдеться мазь ліпша. Якщо Господь мене зараз не напоумить, уже напевно дістануся воронню на вечерю, а виявить таку милість – дам обітницю цнотливості, як пан Лонгин».

Голоси за стіною залунали голосніше й перервали його подальші роздуми. Підскочивши до стіни, Заглоба припав вухом до щілини між колод.

Сухі соснові колоди підсилювали звуки не гірше коряка бандури; чути було кожне слово.

– А куди ми звідси поїдемо, отче Овсівію? – запитував один голос.

– Не знаю, певно, в Кам’янець, – відповідав інший.

– Ба, коні ледве ноги волочать: не дійдуть.

– Тому тут і стоїмо – до ранку відпочинуть трохи.

Настала нетривала мовчанка, потім перший голос заговорив тихіше, ніж до цього:

– А мені здається, отче, отаман із-під Кам’янця піде за Ямпіль.

Заглоба затаїв подих.

– Мовчи, коли дороге життя молоде! – пролунало у відповідь.

І знову стало тихо, тільки з-за інших стін шепотіння чулися.

– Всюди їх повно, кругом стережуть! – пробурмотів Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни хліва.

Тут він почув форкання коней, які з хрустом жували сіно. Видно, вони стояли біля самої стіни, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, тому що голоси доходили знизу.

– Ех, – говорив один, – їхали ми сюди без сну, без перепочинку, на негодованих конях, і все для того, щоб попастися в лапи Яремі.

– А правда, він тут?

– Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Жах що розповідають: зростом, кажуть, із сосну, в лобі дві головешки, а замість коня – змій.

– Господи помилуй!

– Треба б нам прихопити цього ляха з жовнірами та тікати чимдуж.

– Як тікати? Коні ледве живі.

– Погано, брати ріднії. Коли б я був отаманом, я б цьому ляхові шию звернув і в Кам’янець хоч пішки повернувся.

– Ми його з собою в Кам’янець повеземо. Там із ним наші отамани побавляться.

– Спершу з вами побавляться чорти, – пробурмотів Заглоба.

Незважаючи на весь свій перед Богуном страх, а може, саме з цієї причини Заглоба поклявся собі, що живим не дасться. Від пут він вільний, шабля в руці – можна оборонятися. Зарубають, так зарубають, але живим не візьмуть.

Тим часом форкання й покректування коней, видно, вкрай натомлених дорогою, заглушили продовження розмови, та зате підказали Заглобі таку собі ідею.

«А що, коли спробувати із хліва вибратися і скочити на коня! – подумалося йому. – Ніч темна: вони й озирнутися не встигнуть, як я з очей зникну. В цих байраках та розлогах і серед дня не всякого наздоженеш, а вже в темряві й поготів! Посприяй же мені, Господи, зроби милість!»

Але не так-то все було просто. Потрібно було принаймні проламати стіну – а для цього треба бути Підбийп’яткою – або прорити під нею, як лисиця, лаз, але й тоді б вартові, без сумніву, почули, помітили й спіймали втікача раніше, ніж він устигне поставити ногу в стремено.

У голові у Заглоби вертілися тисячі різних хитрих способів, але саме тому, що їх було так багато, жоден із них чітко не уявлявся.

«Нічого не поробиш, доведеться розплачуватися шкурою», – подумав шляхтич.

І пішов до третьої стіни.

Раптом він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів не для свиней, а для корів призначався, і над ним на половину довжини було влаштовано горище, де тримали солому й сіно. Заглоба, недовго думаючи, поліз нагору.

А залізши, сів, перевів подих і обережно втяг драбину за собою.

– Ну, от я і у фортеці! – пробурмотів він. – Швидко їм сюди не дістатися, хоч би й інша драбина знайшлася. Хай із мене окостів накоптять, якщо я першу ж голову, яка покажеться, геть не знесу. Ох чорт! – сказав він раптом. – А вони ж і справді не тільки що прокоптити, але і спекти, і на смалець перетопити можуть. А, гаразд! Захочуть хлів спалити – нехай, тим паче я їм живим не дістанусь, а сирим чи спеченим склює мене вороння – один біс. Тільки б не потрапити в розбійницькі лапи, а на решту плювати, либонь якось обійдеться.

Заглоба легко переходив од крайнього відчаю до надії. І зараз раптом у нього вселилася така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Яреми. Одначе становище його зробилося не набагато кращим.

Він сидів на сіннику і, поки тримав у руці шаблю, дійсно міг довго оборонятися. От і все! Від горища до волі шлях був іще страшенно довгим – до того ж унизу Заглобу чекали шаблі та піки вартових, які пильнували під стінами хліва.

– Якось обійдеться! – буркнув Заглоба та почав помалу розгрібати й висмикувати солому зі стріхи, щоб мати можливість виглянути назовні.

Справа пішла на лад: козаки за стінами, скрашуючи час у караулі, продовжували перемовлятися, до того ж знявся доволі сильний вітер і, шарпаючи гілки дерев, які росли поблизу, заглушав шарудіння соломи.

Невдовзі наскрізний отвір був готовий – Заглоба висунув голову назовні й роздивився.

Ніч уже добігала кінця, і східна сторона небозводу освітилася першими проблисками дня; у передранньому неяскравому світлі Заглоба розгледів майдан, суціль забитий кіньми, перед хатою довгі нерівні ряди сплячих козаків, далі колодязний журавель і колоду, в котрій поблискувала вода, а біля неї ще один ряд сплячих людей і десятка півтора козаків, які походжали з шаблями наголо вздовж цього ряду.

– Це ж мої люди зв’язані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Ой! – додав він за хвилину. – Якби мої, а то ж княжі!.. Лепський ватажок, нічого не скажеш! Завіз до чорта в зуби… Соромно буде їм у вічі дивитись, якщо, звичайно, Господь поверне свободу. А все через що? Через пиятику та амурів. Яке мені було діло, що в мужиків весілля? Не годиться старій кобилі хвостом вертіти! Більше в рот не візьму цього віроломця-меду, що не в голову – в ноги б’є. Все зло на землі від пиятики: коли б на нас тверезих напали, я б, їй-богу, вікторію здобув і Богуна в хліві замкнув.

Тут погляд Заглоби знову впав на хату, в котрій спочивав отаман, і затримався на дверях.

– Спи, спи, харцизяко, – пробурмотів він. – Либонь побачиш уві сні, як тебе чорти в пеклі лущать, чого, зрештою, і так не уникнеш. Вирішив із моєї шкури решето зробити? Що ж, спробуй! Залазь до мене нагору, а там побачимо: може, ще я твою продірявлю, та так, що й собакам узуття не викроїш. Тільки б мені вирватися звідси! Тільки б вирватися! Та як?

Завдання й дійсно видавалося нездійснимим. Майдан був забитий людьми й кіньми; навіть якби Заглоба зумів вибратись із хліва, навіть якби, зісковзнувши з даху, плигнув на одного з тих коней, що стояли біля самого хліва, йому б не вдалося навіть воріт дістатись, а вже тим паче поскакати за ворота!