Шляхтич, ніби тростинку, підняв меча і разів із п’ятнадцять змахнув ним із дивовижною легкістю, аж у корчмі повітря захурчало й вітер війнув по обличчях.

– Помагай вам Бог! – вигукнув Скшетуський. – Неодмінно отримаєте службу у князя!

– Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

– Зате мозок остаточно, – сказав пан Заглоба. – Бо не вмієте, добродію, так само і ним орудувати.

Зацвілиховський підвівся, і вони з намісником зібралися було йти, як раптом зайшов білий, мов голуб, чоловік і, побачивши Зацвілиховського, мовив:

– Вельмишановний пане хорунжий, а в мене саме до вас діло!

Це і був Барабаш, черкаський полковник.

– Ходімо тоді на мою квартиру, – відповів Зацвілиховський. – Тут уже такий галас, що жодного слова не розбереш.

Обидва вийшли, а з ними й пан Скшетуський. Зразу ж за порогом Барабаш запитав:

– Є відомості про Хмельницького?

– Є. Втік на Січ. Цей офіцер бачив його вчора у степу.

– Значить, не водою подався? А я гінця в Кодак учора відправив, аби перейняли, і, виходить, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив долонями лице й заходився повторювати:

– Гей, спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Чого ви, добродію, удаєтеся в тугу?

– А чи відомо вам, щу він у мене підступністю вирвав? Розумієте, що значить такі грамоти на Січі обнародувати? Спаси, Господи! Якщо король війни з бусурманами не почне, це ж іскра в порох…

– Смуту, ваша милість, пророкуєте?

– Не пророкую, а бачу її. А Хмельницький страшніший Наливайка й Лободи.

– Та хто ж за ними піде?

– Хто? Запоріжжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і ось – ці!

Полковник Барабаш вказав рукою на майдан і народ, який там снував. Уся площа була забита могутніми сивими волами, котрих переганяли в Корсунь для війська, а при волах перебував численний пастуший люд, так звані чабани, що все своє життя перебувають у степах і пустелях, – люди зовсім дикі й не сповідують ніякої релігії; religionis nullius, як частенько говорив воєвода Кисіль. Між них кидались у вічі постаті, скоріше схожі на душогубів, аніж на пастухів, звіроподібні, страшні, в дранті найрізноманітніших строїв. Більшість була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури хутром наверх, розхристані й, хоча пора була зимова, з оголеними грудьми, обвітреними степовими вітрами. Кожне було при найнеймовірнішій зброї: одні мали луки й сагайдаки, другі – самопали, що по-козацьки називалися «пищалями», треті – татарські шаблі, а дехто – коси або просто палиці із прив’язаною на кінці кінською щелепою. Тут же снували не менш дикі, хоча ліпше озброєні низові, що везли на продаж до табору тараню, дичину та бараняче сало; ще були чумаки із сіллю, степові та лісові пасічники й воскобої з медом, борові поселенці зі смолою та дьогтем; іще – селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари та один Бог знає хто ще, якісь волоцюги – сіромахи із краю світу. По всьому місту повно було п’яних; на Чигирин саме припадала ночівля, а значить, і гульня. По всьому майдану розводили вогнища, там і тут палали бочки зі смолою. Звідусіль доносилися гомін і лемент. Пронизливі голоси татарських дудок і бубнів змішувалися з ревом худоби й тихоголосим звучанням лір, під дзижчання яких сліпці співали улюблену тоді пісню:

Одночасно з цим лунало «ух-ха! ух-ха!» – дикі вигуки вимазаних у дьоготь і зовсім хмільних козаків, які танцюють на майдані тропака. Все разом мало жахливий і нестримний вигляд. Зацвілиховському достатньо було одного погляду, щоб переконатись у правоті Барабаша – будь-який привід міг розбудити ці неспинні стихії, прудкі до грабунку і звичні до сутичок, які без ліку траплялися по всій Україні. А за натовпами цими була ще Січ, було Запоріжжя, хай із деяких пір смиренне та після Маслового озера загнуздане, але таке, що в нетерпінні гризе вудила й не забуло давніх привілеїв, й ненавидить комісарів, і являє собою згуртовану силу. На її боці були симпатії незліченного селянства, менш терплячого, ніж в інших краях Речі Посполитої, позаяк під боком у нього був Чортомлик, а на Чортомлику – безвладдя, розбій і воля. Отож пан хорунжий, хоча сам був русином і вірним східного обряду прихильником, сумно задумався.

Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського; українську вольницю знав на Русі краще за когось іншого, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобод і Наливайків. Тому зрозумів він і всю небезпеку його на Січ втечі, особливо ж із королівськими грамотами, про котрі Барабаш розповідав, що в них містяться всілякі обіцянки козакам і заклик до опору.

– Пане черкаський полковник! – сказав він Барабашеві. – Вам би, добродію, належало на Січ їхати, впливу Хмельницького протистояти й умиротворяти, умиротворяти!

– Пане хорунжий! – відповів Барабаш. – Я вашій милості повідомлю ось що: всього лише дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей нинішньої ночі на Січ утекла. Мій час минув. Мені – могила, не булава!

І дійсно, Барабаш був воїн бувалий, але чоловік старий і впливу не мав.

За розмовою дісталися квартири Зацвілиховського. Старий хорунжий знайшов тим часом у думках спокій, властивий його душі, і, коли всі повсідалися за штофом меду, мовив веселіше:

– Усе це абищиця, коли війна, як подейкують, із бусурманом praeparatur,[22] а так воно ніби і є; бо, хоча Річ Посполита війни не бажає й чимало вже сейми королю крові попсували, король, одначе, на своєму наполягти не може. Отож увесь цей запал можна буде повернути на турка, і – в будь-якому разі – в нас є час. Я сам поїду викласти справу до краківського нашого пана й буду прохати, щоб якомога ближче підтягнувся до нас із військом. Чи доможуся чого, не знаю, бо хоча він повелитель доблесний, а воїн досвідчений, але занадто вже покладається і на свою думку, і на своє військо. Ви, ваша милість пане черкаський полковник, тримайте козаків у руках, а ви, ваша милість пане намісник, як прибудете до Лубен, просіть князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай би там і замислили що заварити – repeto: у нас є час. На Січі народу зараз мало: за рибою і за звіром усі розбрелись або по всій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато в Дніпрі води втече. Та й княже ім’я страх наводить; а як довідаються, що він на Чортомлик поглядає, може, й будуть сидіти тихо.

– Я із Чигирина можу хоч через два дні вирушити, – сказав намісник.

– От і добре. Два-три дні потерпіти можна. Ви, ваша милість правителю черкаський, пошліть гінців із викладом справи ще й до коронного хорунжого, і до князя Домініка. Та ви, добродію, вже заснули, я бачу!

І дійсно – Барабаш, склавши на животі руки, солодко спав, а через якийсь час і похропувати почав. Старий полковник якщо не їв і не пив, а обом цим заняттям він оддавав перевагу над іншими, – спав.

– Погляньте, мосьпане, – тихо сказав Зацвілиховський намісникові. – І з допомогою цього старця варшавські сановники розраховують козаків у руках тримати. Бог з ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли; канцлер навіть із ним переговори якісь вів, а він, схоже, за довір’я підступністю заплатить.

Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же, голосно захропівши, пробурмотів крізь сон:

– Спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Коли ж ви, добродію, збираєтеся з Чигирина вирушити? – запитав хорунжий.

– Мені б годилося днів два Чаплинського підождати. Він, певно, за завдану йому конфузію відшкодування отримати захоче.

– А це вже ні. Скоріше він людей своїх, якби ви не ходили в князівських строях, на вас наслав би, але з князем заводитися навіть для слуги Конєцпольських – справа ризикована.

– Я його повідомлю, що чекаю, а днів через два-три вирушу. Засідки я не боюся, при собі – шаблю, а з собою людей маючи.