– Хлів спалимо!

– Я сам спалю, голодранці, разом із вами!

– Ану, давай по декілька, по декілька разом! – крикнув старий козак. – Тримати драбини, піками підпирати! Солому на голову і вперед!.. Взяти його треба!

Із цими словами він поліз нагору, а з ним іще двоє його товаришів; снози затріщали, ламаючись, драбини прогнулися ще дужче, та принаймні два десятки сильних рук схопилися за жердини, підперли драбину піками. Дехто просунув вістря в лаз, аби шляхтичу важче було розмахнутися шаблею.

Через декілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли під сінником.

Заглоба, розпалений успіхом, ревів як бугай і викрикував такі прокляття, що їх світ не чув, – у козаків од його слів душа б утекла в п’ятки, коли б не охопила їх у ту хвилину дика лють. Одні кололи піками настил, інші дерлися по драбині, хоча в темній дірі їх очікувала вірна погибель. Раптом біля дверей зчинився крик і до хліва вбіг сам Богун.

Був він без шапки, у самій сорочці та шароварах, у руці тримав оголену шаблю, очі блискали.

– На дах, собачі діти! – крикнув він. – Здерти солому і живим узяти.

А Заглоба, побачивши Богуна, заревів:

– Тільки підійди, хаме! Вмить вуха обріжу й ніс одрубаю, а голови твоєї мені й даром не треба, за нею сокира плаче. Що, підгинаєш хвоста, холопе, боїшся? Ану, хто зв’яже оцього гунцвота, того буде помилувано. Що, шибенику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Ну, де ж ти? Залазь, радий буду і пригощу добряче, зразу пригадаєш сатану-татуся та курву-маму!

Тим часом у Заглоби над головою затріщали крокви. Видно, козаки здерлися на дах і вже знімали солому.

Заглоба тріск почув, але страх не відібрав у нього сили. Він мовби сп’янів од битви й від крові.

«Заб’юся в куток і там загину», – подумав він.

Але в цю хвилину в усіх кінцях майдану раптом загриміли постріли, і зразу до хліва вдерлися з десяток козаків.

– Батьку! – несамовито кричали вони. – Сюди, батьку!

Заглоба спершу не зрозумів, що відбувається, і остовпів од здивування. Дивиться крізь діру в хлів – нікого. Крокви на даху не тріщать.

– У чому справа? Що сталося? – голосно вигукнув він. – Ага, зрозуміло! Вони вирішили хлів спалити і з пістолів гатять по даху.

Тим часом людське ревище за стіною ставало все страшнішим, почувся тупіт копит. Постріли змішувалися з виттям, бряжчало залізо. «Господи! Та це ж, либонь, битва!» – подумав Заглоба й кинувся до своєї діри у стрісі.

Подивився – й ноги під ним від радості підкосилися.

На майдані кипів бій, а вірніше, Заглоба побачив страшне побиття Богунових козаків. Заскочені зненацька, вони дозволили ворогові підійти дуже близько і падали, вбиті пострілами впритул; приперті до загорож, до стін хати і клуні, рубані мечами, тиснуті кінськими крупами, зім’яті копитами, гинули майже без опору. Жовніри в червоному налягали, несамовито рубаючись, не даючи козакам ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести подих, ні скочити на коня. Деякі тільки захищалися; хтось у диму і сум’ятті квапливо підтягував попруги й падав додолу, не встигнувши поставити ногу в стремено; інші, покидавши піки та шаблі, бігли до загорож, перестрибували через них або протискувалися між кілків, застряючи, горлаючи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ярема як орел налетів на них, накинувся несподівано з усією своєю раттю. Часу не лишалося ні отямитися, ні оглядітися: вигуки переможців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як ураганний вихор, гаряче кінське дихання пекло потилиці. «Люди, рятуйте!» – лунало звідусіль. «Бий, убивай!» – кричали жовніри.

І нарешті побачив Заглоба невеличкого Володийовського, котрий, стоячи з кількома жовнірами поблизу воріт, словами й перначем оддавав накази, а подеколи врізався на своєму гнідому жеребці в саму бучу: заледве приміряється, заледве повернеться, і людина вже падає, навіть не скрикнувши. О, Володийовський великим був у своїй справі майстром; природженим войовником, він пильно стежив за перебігом битви і, навівши де треба лад, знову повертався на місце, і спостерігав, і вказував, мовби керуючи оркестром: коли слід, сам візьме інструмент, коли слід – перестане грати, але очей ні на секунду ні з кого не спускає, щоб кожен своє виконав.

Забачивши таке, Заглоба затупав ногами по дошках настилу, так що пилюка навкруги знялася, заплескав у долоні й заревів на всю глотку:

– Бий проклятих! Бий, убивай, стинай голови! Рубай, коли, лупи, дави, ріж! Ану, натисніть! Шаблями їх, щоб жодному не втекти живим!

Так волав Заглоба, дзиґою вертячись на місці; очі його від натуги налилися кров’ю, навіть світло померкло на хвилину, але, коли зір йому повернувся, він побачив іще більш чудову картину – в оточенні півсотні козаків вихором летів на коні Богун, без шапки, в самій сорочці й шароварах, а за ним невеличкий Володийовський зі своїми людьми.

– Бий! Це Богун! – крикнув Заглоба, та не був почутий.

Тим часом Богун із козаками через тин, Володийовський через тин, деякі відстали, в декого коні на скаку перевернулися. Подивився Заглоба: Богун на рівнині, Володийовський на рівнині. Козаки врозсип і тікати, жовніри поодинці за ними. У Заглоби подих перехопило, очі ледве не вилізли з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: Володийовський, мов гончак за вепром, по п’ятах за Богуном несеться, отаман повертає голову, заносить шаблю!..

– Б’ються! – кричить Заглоба.

Іще мить, і Богун падає разом із конем додолу, кінь Володийовського топче його копитами, і невеличкий лицар кидається навздогін за іншими втікачами.

Та Богун іще живий, він підхоплюється і біжить до порослих чагарниками пагорбів.

– Тримай його! Тримай! – реве Заглоба. – Це Богун!

З’являється нова ватага козаків, яка дотепер за пагорбами переховувалась, а зараз, коли її помітили, шукає нового шляху до втечі. За нею, приблизно за півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують, підхоплюють і забирають із собою. І ось уже вся ватага зникає в заворотах яру, а за нею зникають із очей і переслідувачі.

На майдані зробилося тихо й порожньо: навіть жовніри Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали разом з іншими навздогін за втікачами.

Заглоба спустив драбину, зліз із сінника і, вийшовши із хліва на майдан, огледівся. На майдані лежали без ліку вбиті запоріжці та близько дюжини жовнірських трупів. Шляхтич поволі між ними пройшовся, уважно кожного лежачого обдивився й опустився біля одного на коліна.

Коли він за хвилину підвівся, у руці в нього була бляшана манірка.

– Повна, – пробурмотів Заглоба.

І, піднісши до вуст, задер голову.

– Нічогенька!

Потім знову оглядівся навколо і ще раз повторив, але вже голосом куди бадьорішим:

– Я вільний.

Після чого попрямував до хати, переступив через труп старого бондаря, вбитого козаками, і зник за дверима. Коли ж вийшов, навколо крижів його, поверх кунтуша, вимазаного гноєм, сяяв Богунів пояс, густо розшитий золотом, а за поясом ніж, оздоблений великим рубіном.

– Господь нагородив за відвагу, – бурмотів він, – ось і гаманець набитий вельми туго! Ну, розбійнику мерзенний! Тепер не втечеш, сподіваюсь! Але ж і невеличкий жевжик, бач, який! Щоб йому ні дна, ні покришки. Невеличка щучка, та гострий зубчик, біс би його забрав. Знав я, що він славний воїн, але щоб отак Богунові насісти на хвіст – такого я, по правді кажучи, не чекав. Подумати лишень: миршавий тілом, а скільки вогню та завзяття! Богун би його міг за пояс засунути, як ножик. Щоб йому пусто було! Ой, ні: поможи йому, Всевишній! Видно, він Богуна не впізнав, а то б порішив. Тьху, як порохом тхне, аж у носі засвербіло! Одначе я ж бо з якої халепи вибрався – в таку мені ще потрапляти не доводилося! Слава тобі, Господи!.. Та Богуна ж бо він як хвацько! Треба буде до цього Володийовського придивитися: диявол у ньому сидить, не інакше.

Так приказуючи, Заглоба сів на порозі хліва й почав чекати.