– А ваша милість істинно як лисиця, – зауважив пан Лонгинус. – Тут хвостом вильнете, там ухилитеся й завсігди сухим із води вийдете.

– Дурний той пес, який за своїм хвостом бігає: й наздогнати не наздожене, і путнього нічого не учує, а до того ж нюх втратить. Скажіть ліпше, пане, скільки ви людей втратили?

– Дванадцять усього-на-всього, та декілька поранено; козаки не дуже-то й відбивалися.

– А ваша милість, пане Міхал?

– Не більше тридцяти, ми їх зненацька заскочили.

– А ви, пане поручик?

– Стільки ж, скільки пан Лонгинус.

– А я двох. Будьте ласкаві тепер, скажіть: хто ліпший полководець? Ото ж бо й є! Ми сюди навіщо приїхали? За княжим велінням вісті збирати про Кривоноса; от я вам і доповім, шановні панове, що першим про нього довідався, причому з найправдивішого джерела – від самого Богуна, отак-то! Віднині мені відомо, що Кривоніс іще під Кам’янцем стоїть, але про облогу більше не думає – позаяк охоплений страхом. Це de publicis,[154] та я ще про дещо довідався, від чого серця ваші мусять звеселитися безмірно, а мовчав я досі, бо хотів із вами разом обговорити, як бути далі; до того ж іще недужим почувався, в цілковитому перебував виснаженні сил, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене в баранячий ріг скрутили. Думав, грець ухопить.

– Та кажіть же ви, пане, Богом прошу! – вигукнув Володийовський. – Невже про сердегу нашу що дізналися?

– Воістину так, нехай благословить її Всевишній, – промовив Заглоба.

Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але відразу ж знову сів – і така тиша настала, що чути було дзижчання комарів на віконці, поки нарешті Заглоба не заговорив знову:

– Вона жива, це я тепер достеменно знаю, і в Богуна в руках. Страшні це руки, шановні панове, одначе ж Господь урятував її від зла й ганьби. Богун сам признався мені, а вже він би неодмінно похвалився, коли б воно було інакше.

– Чи можливо? Чи можливо це? – гарячково допитувався Скшетуський.

– Побий мене грім, коли я брешу! – з усією серйозністю відповів Заглоба. – Для мене це святая святих. Послухайте, що Богун говорив, коли ще наді мною насміхатися намагався, поки я його не осадив добряче. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її в Бар привіз? Думав, я мужлан, силою хочу взяти дівку? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві обвінчатись у церкві, та щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене засвітилися – для мене, гетьмана та отамана!» – й ногами ну тупати, і ножем погрожувати – налякати здумав, та я йому сказав, нехай собак лякає.

Скшетуський уже опанував себе, та аскетичне його лице просвітліло, і знову на ньому з’явилися тривога, надія, сумнів і радість.

– Де ж вона тоді? Де? – випитував він квапливо. – Якщо ви, пане, і про це дізналися, значить, мені вас небеса послали.

– Цього він мені не сказав, але розумній голові й півслова досить. Не забудьте, шановні панове, що спершу він усіляко наді мною знущався, поки я його не приструнчив, а тут у нього й вирвалося мимохіть: «Уперед, каже, я тебе відведу до Кривоноса, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, нескоро ще весілля буде». Зауважте, панове: ще нескоро – виходить, у нас є час! Й інше зауважте: вперед до Кривоноса, а вже потім на весілля – значить, у Кривоноса князівни точно немає, куди-небудь він її від війни подалі сховав.

– Суще ви золото, пане! – вигукнув Володийовський.

– Я спершу подумав, – продовжував утішений Заглоба, – може, він її відіслав до Києва, та ні: навіщо тоді було говорити, що вони в Київ поїдуть вінчатись; якщо поїдуть, значить, не там наша сердега. У нього доволі розуму туди її не везти, бо, якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовське військо легко може захопити Київ.

– Вірно! Вірно! – вигукнув пан Лонгинус. – Богом клянуся, не одному б варто було з вашою милістю розумом помінятися.

– Тільки я не з усяким буду мінятися через небезпеку замість розуму мішок бадилля дістати, а вже особливо з литвином.

– Знову він за своє, – зітхнув пан Лонгинус.

– Дозвольте ж, пане, закінчити. Ні у Кривоноса, ні в Києві, виходить, нема – де ж вона в такому разі?

– У тім-то й притичина!

– Якщо ваша милість здогадується, говоріть швидше, а то я сиджу мов на голках! – скрикнув Скшетуський.

– За Ямполем вона! – сказав Заглоба і переможно обвів усіх здоровим своїм оком.

– Звідкіля це вам відомо? – запитав Володийовський.

– Звідкіля відомо? А ось звідкіля: сиджу я в хліві, – розбійник цей, щоб його свині зжерли, у хліві мене звелів замкнути! – а поряд козаки розмовляють поміж собою. Прикладаю вухо до стіни і що ж я чую?… Один каже: «Тепер либонь отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, коли молоде життя дороге…» Голову даю, що вона за Ямполем десь.

– О, це вже як Бог святий! – вигукнув Володийовський.

– У Дике ж Поле він її не повіз, значить, на мою думку, десь між Ямполем і Ягорликом сховав. Був я одного разу в тих краях, коли посередники туди з’їхалися від нашого короля й від хана: в Ягорлику, як вам відомо, вічно розбираються прикордонні суперечки про викрадення стад… Там уздовж усього Дністра самі ярюги та хащі, місця недоступні, і хуторяни нікому непідвладні – пустеля навколо, вони й одне з одним не зустрічаються. У таких диких відлюдників, напевно, він її й сховав, та й безпечніше місце важко придумати.

– Ба! Та як туди дістатися зараз, коли Кривоніс загородив дорогу? – каже пан Лонгинус. – І Ямпіль, як я чув, – справжнє розбійницьке лігвище.

На це Скшетуський:

– Я заради її порятунку хоч десять разів головою накласти готовий. Перевдягнуся й піду шукати – знайду, надіюсь: Бог мене не залишить.

– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.

– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.

– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.

– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.

– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!

– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.

– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.

– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.

– Ні, ні, туди належить устигнути раніше, – відповів Заглоба. – Та перше наше завдання – відвести корогву, щоби руки розв’язані були. Сподіваюсь, і князь нами contentus[155] буде.

– Особливо вами, пане.

– Певна річ! Хто йому найліпші везе вісті? Вже повірте мені, князь не поскупиться на нагороду.

– Отож, у путь?

– Не завадило б відпочити до завтра, – зауважив Володийовський. – А втім, нехай наказує Скшетуський – він у нас старший; одначе попереджаю: виступимо сьогодні – у мене всі коні здохнуть.

– Це діло серйозне, знаю, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо засипати їм добрячого корму, завтра сміливо виходити можна.

Назавтра й вирушили. Згідно із княжим наказом їм належало повернутися в Збараж і там очікувати подальших розпоряджень. Тому пішли на Кузьмин, аби, залишивши осторонь Фельштин, повернути до Волочиська, звідки через Хльобанівку вів старий битий шлях на Збараж. Іти було нелегко – дорога від дощів розкисла, – але зате спокійно, тільки пан Лонгинус, що ішов на сто коней попереду, розбив декілька банд, які безчинствували в тилу регіментарського війська. На нічліг зупинилися тільки у Волочиську.