Витягти її на світло міг хіба що Хмельницький, аби показати, які йому безперервно чинять кривди. Одначе князь справедливо вважав, що королевич, відповідаючи гетьманові, згадає в листі або накаже передати від свого імені усно, за яких обставин загинув його посланець, Хмельницький же не посміє засумніватися в істинності монарших слів.

Князя турбувало тільки одне: як би через його людей не затіялося політичної чвари. З другого боку, він порадів навіть за Скшетуського, тому що тепер і дійсно куди імовірнішим став порятунок князівни Курцевич. Тепер можна було сподіватись її відшукати, відбити або викупити – а за витратами, якими б вони великими не виявилися, князь би, слід гадати, не постояв, бажаючи улюбленого свого лицаря позбавити страждань і повернути йому щастя.

Володийовський із чималим страхом ішов до князя: хоч і не з боягузів, він, одначе, як вогню боявся суворого погляду Яреми. Яким же було його здивування та радість, коли князь, вислухавши реляцію та поміркувавши над тим, що сталося, зняв із пальця коштовний перстень і мовив:

– Витримка ваша, шановні панове, всілякої похвали достойна: коли б напали ви на нього першими, на сеймі галас міг би зчинитися з усіма згубними наслідками. Якщо ж князівна відшукається, Скшетуський до скону буде вам вдячний. До мене дійшли чутки, шановний пане Володийовський, буцім, як деякі язика за зубами, так ваша милість шаблі в піхвах утримати не може, що само по собі заслуговує покарання. Та позаяк ви за свого друга билися й перед лицем справжнього рубаки не осоромили честі нашого мундира, прийміть на згадку про цей день оцього персня. Знав я, що ви хороший жовнір і відмінний фехтувальник, але, схоже, кращих майстрів переважаєте.

– Він? – вигукнув Заглоба. – Та він самому чортові з третього випаду роги відрубає. Якщо ваша ясновельможність коли-небудь голову мені зітнути накаже, прошу не доручати цього нікому іншому: від його руки принаймні навпростець на той світ вирушу. Він Богунові надвоє груди розрубав, а потім іще двічі по голові проїхався.

Князь був прихильним до вправних вояків і лицарські подвиги поціновував найвище, тому всміхнувся вдоволено й запитав:

– А зустрічався вам хто-небудь, у шабельному бою такий же вправний?

– Тільки Скшетуський одного разу мене подряпав, але і я в боргу не залишився – це коли ваша княжа милість нас обох під замок посадити зволили; а з інших, мабуть, мені б не поступився пан Підбийп’ятка, бо силу має надлюдську, і, можливо, ще Кушель, якби в нього зір був гостріший.

– Не вірте йому, ваша ясновельможність, – сказав Заглоба, – ніхто проти нього встояти не може.

– Авжеж, нелегко мені з ним прийшлося, – відповів Володийовський. – Він і лівою рукою вмів не гірше правої.

– Богун сам розповідав мені, – втрутився Заглоба, – що для спритності цілісінькі дні з Курцевичами рубався, та і я бачив у Чигирині, як він упорується з іншими козаками.

– Знаєте що, – з удаваною серйозністю звернувся до невеличкого лицаря князь, – паняйте-но, пане, в Замостя, викличте на поєдинок Хмельницького і одним махом звільніть Річ Посполиту від усіх лих і напастей.

– Тільки накажіть, ваша ясновельможність, одразу ж і поїду, тільки б Хмельницький не відмовився, – відповів Володийовський.

А князь тим часом продовжував:

– Ми жартуємо, а світ на очах гине! Та в Замостя, шановні панове, вам і дійсно доведеться поїхати. Я отримав повідомлення з козацького стану, буцім, ледве оголосять про обрання королем Казимира, Хмельницький зніме облогу й піде на Русь, і вчинить так з істинної або удаваної до його величності поваги, а можливо, тому, що під Замостям його силу нам легко зламати. Тому вирушайте й повідомте Скшетуського про те, що сталося, – хай на пошуки князівни їде. Скажіть йому, щоб із моїх корогов, залишених при старості валецькому, відібрав стільки людей, скільки для експедиції буде потрібно. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку й листа дам, бо від усього серця бажаю, щоби щастя нарешті йому всміхнулося.

– Ваша ясновельможність нам усім як батько рідний, – сказав Володийовський, – і ми вам до скону вірою і правдою служитимемо.

– Не знаю, чи не доведеться незабаром усім, хто мені служить, пояси затягнути, – зауважив князь, – якщо мої задніпровські маєтки пограбовані будуть. Але поки що все, що моє, – ваше.

– І наші статки, хоча й маломаєтні ми, завжди у вашому розпорядженні! – вигукнув пан Міхал.

– І мої в тім числі! – додав Заглоба.

– Поки що в цьому немає потреби, – лагідно відповів князь. – Сподіваюсь, якщо я останнє втрачу, Річ Посполита хоча б дітей моїх не залишить.

Князя, напевно, в ту хвилину осяяло прозріння. І дійсно, трохи більше ніж через десять років Річ Посполита віддала його єдиному синові ліпше, що мала, – корону, та поки що Яремі і справді загрожувала втрата всього величезного багатства.

– Вдало відбулися! – сказав Заглоба, коли вони з Володийовським вийшли від князя. – А ви ще й підвищення отримаєте, вже будьте певні. Ану, покажіть перстень. Ого! Та йому не менше ста червінців – дуже вже камінь гарний. Запитайте завтра на базарі в якого-небудь вірменина. При таких грошах їж-пий досхочу, та й інші радощі доступні. Що скажете, га, пане Міхал? Чули солдатську приказку: «Вчора жив, завтра згнив!» Зміст її ж бо який: живи сьогоднішнім днем, а вперед заглядати не старайся. Коротким є життя людське, ох, коротким, пане Міхал. Головне, ви тепер міцно князеві запали в душу. Він би дорого дав, аби Скшетуському голову Богунову презентувати, а ви взяли та й піднесли на блюді. Ждіть тепер великих милостей, уже повірте моєму нюхові. Хіба мало князь лицарям у довічне володіння сіл роздав, а то й подарував навічно? Що ваш перстень! І вам щось має перепасти, а там, так і дивіться, князь якусь свою родичку віддасть вам за дружину.

Володийовський так і підстрибнув.

– Звідкіля вам, пане, відомо…

– Що відомо?

– Я хотів сказати: що це вашій милості в голову збрело? Хіба таке можливо?

– А чому б і ні? Чи ви не шляхтич? Чи шляхтич шляхтичу не рівня? Хіба мало у магнатів рідні серед шляхти? А скількох панночок із своїх домів повіддавали вони за найдостойніших своїх придворних? Здається, і Суфчинський із Сенчі з далекою родичкою Вишневецького одружений. Всі ми брати, пане Міхал, так-так, брати, хоч і одні іншим служимо, бо всі нащадки Яфета, і відмінність лише в тому, в кого яка посада та статок, а це справа наживна, самі знаєте. Кажуть, в інших місцях більше робиться між шляхтичами розбіжностей, але там і шляхта доброго слова не варта! Я розумію, собаки поміж собою відрізняються: лягаві капловухі, хорти сухоребрі, гончаки голосом беруть, але ми як-не-як не собачого племені все-таки, шляхті таке не личить – порятуй Боже благородний наш стан від отакої ганьби!

– Воно вірно, – погодився Володийовський, – але ж Вишневецькі ледве не королівський рід.

– А вас хіба не можна королем обрати? Та здумайся мені, я б за вас перший підпис поставив: он пан Зигмунт Скаршевський клянеться, що за самого себе подасть голос, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, дякувати Богові, вирішується in liberis suffragiis,[174] і тільки бідність наша, а не походження нам на заваді.

– Отож бо й є! – зітхнув пан Міхал.

– Що поробиш! Хто винен, що нас пограбували зовсім? Того й дивись, витягнемо ноги; якщо Річ Посполита не придумає способу нас підтримати – загинемо всує! І не диво, що найпоміркованішу по натурі своїй людину в таких обставинах потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхал, по скляночці винця хильнути – може, на душі веселіше стане?

Так бесідуючи, вони дійшли до Старого Мяста й звернули до винарні, де біля входу товпилися десятка півтора челядинців, які охороняли хазяйські шуби та бурки. Там, усівшись за стіл і звелівши подати собі штоф, друзі почали радитися, що тепер, після загибелі Богуна, робити.

– Якщо Хмельницький і справді від Замостя відступить і настане мир, князівна, вважай, наша, – говорив Заглоба.