– Скшетуський, достойний кавалер! – відповів він.
– Я його знаю, – сказав Хмельницький. – Чого це він не захотів дивитись, як ви мені дарунки вручите?
– Такий йому було дано наказ: він не в почет до нас, а для охорони приставлений.
– А наказ хто дав?
– Я, – відповів Кисіль, – непристойно, здалося мені, щоб при врученні дарунків у нас із тобою над душею драгуни стояли.
– А я інше подумав, знаючи, якої гордої вдачі сей воїн.
Тут у розмову втрутивсь Яшевський.
– Ми тепер драгунів не боїмося, – сказав він. – Це за старих часів у них була лядська сила, та ми вже під Пилявцями розшолопали: не ті нині ляхи, що били колись турків, татар і німців…
– Не Замойські, Жолкєвські, Ходкевичі, Хмелецькі та Конєцпольські, – перебив його Хмельницький, – а самі Трусевичі та Зайцевські, діти, заковані в залізо. Ледь нас угледіли, наклали у штани зі страху і навтікача, хоч татар і було спершу тисячі три, не більше…
Комісари мовчали, тільки шматок нікому вже не ліз у горлянку.
– Їжте і пийте, прошу уклінно, – сказав Хмельницький, – а то я подумаю, що наша проста козацька їжа у ваших панських глотках застряє.
– Коли в них глотки тіснуваті, можна і ширшими зробити! – закричав Дедяла.
Полковники, що встигли вже міцно захмеліти, вибухнули реготом, але гетьман кинув на них грізний погляд, і знову стало тихо.
Кисіль, який не перший уже день хворів, зробився блідий як полотно, а Бжозовський почервонів так, що здавалося, його от-от ударить грець.
Зрештою він не витримав і рикнув:
– Ми що, обідати сюди прийшли чи вислуховувати кепкування?
На що Хмельницький відповів:
– Ви на переговори приїхали, а тим часом литовське військо міста наші палить. Мозир і Турів мої повирізали – якщо буде тому підтвердження, я чотирьом сотням бранців голови на ваших очах накажу постинати.
Бжозовський стримав лють, що закипала в крові. Воістину життя бранців залежало від настрою гетьмана – варто йому бровою повести, і їм кінець – виходить, треба зносити всі образи, та ще зм’якшувати вибухи гніву, щоб привести його ad mitiorem et saniorem mentem.[183]
У такому дусі й заговорив тихим голосом кармеліт Лентовський, за натурою своєю людина м’яка і боязка:
– Бог дасть, вісті з Литви щодо Мозиря і Турова виявляться невірними.
Але не встиг він договорити, Федір Вишняк, черкаський полковник, відкинувшись назад, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, оскільки їх розділяло четверо інших співтрапезників, а тільки крикнув:
– Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе пулковників запорізьких шанувати!
Його кинулися вгамовувати, але не зуміли, і полковника було викинуто за поріг.
– Коли ж ти, шановний гетьмане, комісію зібрати бажаєш? – запитав Кисіль, прагнучи дати інший напрям бесіді.
На лихо, і гетьман уже захмелів добряче, тому відповідь його була швидка та уїдлива.
– Завтра думати-гадати будемо, нині я п’яний! Зарядили про свою комісію, попоїсти не дадуть спокійно! Набридло, годі! Бути війні! – І гетьман грюкнув кулаком по столі, від чого підстрибнули глечики і блюда. – І чотирьох тижнів не мине, я вас усіх зігну в баранячий ріг, ногами стопчу, турецькому султанові продам. Король на те і король, аби рубати голови шляхті, князям та магнатам! Согріши князь, урізати йому шию; согріши козак, урізати шию! Ви мені шведами погрожуєте, тільки і шведи мене не здержуть. Тугай-бей – брат мій, друг сердечний, єдиний на світі сокіл – що захочу, все зразу ж робить, а його гніздо близько.
У цю хвилину з Хмельницьким, як це з п’яними буває, сталася стрімка зміна: гнів поступився місцем розчуленню, навіть голос затремтів від сліз при солодкій згадці про Тугай-бея.
– Ви хочете, щоб я на татар і турків шаблю підняв, – не дочекаєтеся! На вас я з добрими друзями своїми піду. Вже полки сповіщено, козакам звелено коней годувати та в дорогу збиратися без возів, без гармат – це добро в ляхів найдеться. Хто з козаків візьме віз, тому накажу шию урізати, і сам карети брати не буду, хіба що мішки прихоплю та торби – до самої Вісли дійду і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете з того берега голос подавати, і туди доберуся. Обридли ви зі своїми драгунами, досить на нашій шиї сидіти, кровопивці, що тільки неправдою живете!
Тут він підхопився з лави, почав волосся рвати і ногами тупотіти, горлаючи, що війна неодмінно буде, позаяк йому наперед уже гріхи відпущено, дано благословення, й нема для чого збирати комісію – він навіть на перемир’я не згоден.
Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши: якщо вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, тобто в таку пору, коли і не окопатись, а козаки зле б’ються у відкритому полі, охолов трохи і знову сів на лаву, похиливши голову на груди, упершись руками в коліна і хрипко дихаючи. Потім схопив повну чарку і крикнув:
– Здоров’я його величності короля!
– На славу і здоров’я! – повторили полковники.
– Не засмучуйся, Киселю, – сказав гетьман, – не приймай моїх слів близько до серця – п’яний я. Ворожки мені напророчили, що війни не минути, – але я перегоджу до першої трави, а там нехай буде комісія, тоді ж і бранців одпущу на волю. Я чув, ти хворий: давай за твоє здоров’я вип’ємо.
– Дякую, гетьмане запорізький, – сказав Кисіль.
– Ти мій гість, я про це пам’ятаю.
І знову Хмельницький на короткий час розчуливсь і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив до його блідих запалих щік своє широке багряне лице.
За ним і полковники почали підходити і по-приятельському потискувати комісарам руки, ляскати їх по плечах, повторюючи слідом за гетьманом: «До першої трави!» Комісари сиділи як на жаринах. Дихання мужиків, що пропахло горілкою, обдавало обличчя вельможних шляхтичів, для яких потиски спітнілих цих рук були нестерпними так само, як і образи. Вияви грубої дружелюбності перемежовувалися погрозами. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наша людина!», інші говорили: «Що, пани! Раніш били нас, а тепер милості запросили? Погибель вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що був мірошником у Нестерварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, – репетував, похитуючись, Яшевський, – і ми вас живими відпустимо!»
У кімнаті стало нестерпно жарко і задушливо, стіл, завалений недоїдками м’яса, хлібними шкуринками, залитий горілкою і медом, являв собою огидну картину. Нарешті ввійшли ворожки, тобто віщунки, з якими гетьман мав звичай пити до пізньої ночі, слухаючи пророкування: страшні, зморщені жовті баби і молодиці в соку – предивні створіння, що вміють ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні та водяній піні, на дні пляшки та людському жирі. Незабаром полковники почали пересміхатись і забавлятися з тими з них, які були молодші. Кисіль мало не знепритомнів.
– Спасибі тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, – мовив він слабким голосом.
– Завтра я до тебе приїду обідати, – відповів Хмельницький, – а тепер ідіть. Донець із козаками проведуть вас до будинку, щоби чернь якої штуки не утнула.
Комісари поклонились і вийшли. Донець із козаками і справді вже чекав їх перед палатами.
– Боже! Боже! Боже! – тихо прошепотів Кисіль, ховаючи лице в долоні.
Усі в мовчанні рушили до квартир комісарів.
Але виявилося, що розмістили їх один від одного неблизько. Хмельницький навмисне відвів їм житло в різних кінцях міста, щоб сутужніше було сходитися разом і радитись.
Воєвода Кисіль, утомлений, змучений, що ледь тримався на ногах, негайно ліг у постіль і до наступного дня нікого до себе не впускав, лише назавтра опівдні звелів покликати Скшетуського.
– Що ж ти накоїв, добродію! – сказав він йому. – Ач устругнув! Своє і наше життя в небезпеку поставив.
– Mea culpa,[184] ясновельможний воєводо! – відповів лицар. – Але мене божевілля охопило: краще, подумав, сто разів загинути, ніж дивитися на таке.
