– Холопе, ти краще не випробовуй мене! – вигукнув Заглоба. – Досить базікати, це до справи стосунку не має…

– По-перше, нехай вибачить мені ваша милість, ніякий я не холоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вам, добродію, і пан поручик Володийовський, і пан Підбийп’ятка, як знайомці пана Скшетуського, підтвердити можуть, а по-друге, тяжба ця триває вже п’ятдесят років…

Заглоба стис зуби і дав собі слово, що більше не проронить ні звуку.

– Добре, рибонько, – лагідно мовив пан Лонгинус, – але все-таки краще ти нам не про грушу, а про Богуна розкажи.

– Про Богуна? – перепитав Редзян. – Добре, будь ласка. Отож пан мій, Богун, думає, що немає в нього вірнішого, ніж я, слуги і друга: хоч він мене в Чигирині й розрубав надвоє, та я, щоправда, за ним доглядав і рани перев’язував, ще коли йому від князів Курцевичів дісталось. Я йому тоді намолов сім міхів гречаної вовни, що, мовляв, набридло мені панам прислужувати – з козаками прибутковіше приятелювати, а він повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож страшенно він мене полюбив і винагородив, чесно кажучи, щедро, не відаючи про те, що я в душі помститися за чигиринську образу заприсягся, а не зарізав його лише тому, що не пристало шляхтичеві ворога, до постелі прикутого, ножем колоти, мовби свиню яку.

– Ну, добре, добре, це нам теж відомо, – сказав Володийовський. – Зараз-то ти його як знайшов?

– А діло було так, ваша милість. Притисли ми Яворських (їм тепер тільки з торбами йти, не інакше!), і я собі подумав: «Що ж, пора і мені Богуна пошукати, розплатитися за свою образу». Відкрився я батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, і говорить: «Раз клятву дав, іди собі, не ганьби роду нашого». Ну, я і пішов, тим більше що в думці ще прикинув інше: коли, думаю, відшукається Богун, то, можливо, і про панянку, коли вона жива, дещо дізнатись удасться, а як пристрілю його і з’явлюся до хазяїна з новинами, теж, того і дивись, нагороду дістану.

– Дістанеш, не сумнівайся! І за нами затримки не буде, – сказав Володийовський.

– Од мене, братику, вважай, маєш коня зі збруєю, – додав пан Лонгинус.

– Дякую уклінно, милостиві панове, – зрадів слуга, – за добру звістку всякому по справедливості належить могорич, а вже я не проп’ю, мені тільки дай у руки…

– Ох, я, здається, не витримаю довше, – буркнув Заглоба.

– Значить, виїхав ти з дому… – підказав Володийовський.

– Виїхав я, значить, з дому, – продовжував Редзян, – і думаю: куди тепер? Подамся, мабуть, у Збараж, відтіля й до Богуна палицею докинути, і про хазяїна скоріше дізнатися можна. Їду, значить, мосьпане, через Білу на Влодаву, й у Влодаві, позаяк мої конячки втомилися добряче, зупиняюся передихнути. А там точнісінько ярмарок, усі постоялі двори шляхтою забиті. Я до міщан: і там шляхта! Один тільки єврей найшовся. «Була, каже, у мене кімната, так її поранений шляхтич зайняв». – «Воно й добре, кажу, мені не вперше перев’язувати рани, а у вашого цирульника либонь із нагоди ярмарку рук не вистачає». Щось там іще єврей бурмотів, начебто шляхтич цей сам собі робить перев’язки і не бажає нікого бачити, але все-таки пішов запитати. А тому, видно, гірше стало, звелів він мене пустити. Я входжу. Зирк: Богун на постелі!

– Ого! – вигукнув Заглоба.

– Я страх як перелякався, хрестом себе осінив: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», – а він мене відразу ж упізнав, зрадів страшенно – я ж у нього в друзях числюся – і говорить: «Ти мені Богом посланий! Тепер уже я не помру». А я говорю: «Що ваша милість тут робить?» – а він палець до рота; потім тільки розповів про свої пригоди: як його Хмельницький до їхньої величності короля, тоді ще королевича, з-під Замостя відправив і як пан поручик Володийовський у Липкові його ледве не зарубав на смерть.

– Шанобливо мене згадував? – запитав невеличкий лицар.

– Нічого не можу сказати, мосьпане: шанобливо, дуже навіть. «Я, каже, думав, який вишкребок! Щеня, каже, думав, а він, каже, витязь чистої води, ледве мене не розполовинив». Зате коли пана Заглобу згадував, ух, і скреготів зубами: мовляв, ваша милість його на поєдинок підбив!..

– Диявол із ним! Він мені тепер не страшний! – відповів Заглоба.

– І знову ми з ним як два дружки стали, – продовжував Редзян. – Ба! Він іще більше до мене прихилився, все розповів: як був до смерті близький, як йому в Липкові дали притулок у панській садибі, за шляхтича порахувавши, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його виходжували, всіляку роблячи доброту, за що він благодійникам своїм у вічній подяці заприсягся.

– А що ж він у Влодаві робив?

– Почав на Волинь пробиратися, та в Парчові підвода разом із ним перевернулась і рани відкрилися, довелось залишитися, хоча страшно було, тому що там із ним простіше простого розправитися могли. Він мені сам сказав: «Мене, каже, з листами послали, а тепер доказів ніяких не залишилося, хіба що пернач; прознай шляхта, хто я такий, накладу головою, та що шляхта – перший би зустрічний жовнір повісив, ні в кого не спитавшись». Пам’ятаю, сказав він так, а я йому: «Воно і добре, говорю, знати, що перший зустрічний вас готовий повісити». А він мені: «Це ж чому?» – «А тому, кажу, що обережності треба дотримуватись і в розмови ні з ким не встрявати, а я вашій милості служити готовий». Він мені дякувати, нагороду пообіцяв: за мною, каже, не пропаде. «Зараз, каже, у мене грошей немає, та коштовності всі, що при мені, – твої, а потім, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну послугу».

– Ага, схоже, незабаром до князівни доберемося! – зауважив Володийовський.

– Воістину так, мосьпане, але вже, дозвольте, я все по порядку. Почув я, значить, що грошей у нього при собі нема, й негайно всяку втратив жалість. «Постривай, думаю, я тобі зроблю послугу!» А він каже: «Хворий я, останні сили залишили, а шлях попереду небезпечний і довгий. Мені б, каже, до Волині добратися, до своїх – добре що звідси недалеко, – а на Дністер їхати я ніяк не можу, не здужаю, каже, до того ж через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, – паняй замість мене ти краще». Я, звичайно, запитую: «А куди їхати?» А він мені: «За Рашків, там вона в сестри Донцевої, Горпини-чаклунки, схована». Я запитую: «Князівна, чи хто?» – «Так, каже, князівна. Я її від очей людських у цю глухомань сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на золотій парчі спочиває».

– Не тягни, Бога ради, говори скоріше! – закричав Заглоба.

– Поспішиш, людей насмішиш! – відповів Редзян. – Я ледве не підстрибнув од радості, таке почувши, та виду не показав і запитую: «Справді вона там? Ваша милість либонь давно вже її туди відправили?» Він став божитися, що Горпина, вірна його сука, і десять років її стерегти буде до його повернення і що князівна, як Бог святий, і понині там, позаяк туди ні ляхам не добратися, ні татарам, ні козакам, а Горпина наказу, хоч умри, не порушить.

Протягом розповіді Редзяна Заглоба тремтів, як у лихоманці, невеличкий лицар радісно кивав головою, а Підбийп’ятка раз у раз спрямовував очі до неба.

– Що вона там, сумніву немає, – продовжував слуга, – і кращий тому доказ, що він мене до неї відправив. Але я спочатку відмовлявся, щоб себе ненароком не видати. «А мені ж бо для чого, запитую, їхати?» А він на це: «Для того, що я сам не можу. Якщо, каже, доберуся на Волинь живий, накажу відвезти себе в Київ, там наші козаки верховодять, а ти, каже, паняй і звели Горпині туди ж її доставити, у монастир Святої Пречистої».

– Ага! Не до Миколи Доброго, значить! – заволав Заглоба. – Я відразу сказав, що Єрлич зі злості збрехав, поганець!

– До Святої Пречистої! – продовжував Редзян. – «Перстень, каже, тобі дам, і ніж, і пернач. Горпина зрозуміє, що це значить, у нас домовленість така була, а ти, каже, мені самим Богом посланий: вона й тебе знає і, що ти мій кращий друг, чула. Відтіля поїдете разом; козаків боятися нічого, татар же остерігайтеся: помітите де, стороною обходьте – вони ж на пернач дивитися не будуть. Гроші, каже, дукати, в яру закопані про всякий випадок, – ти їх, каже, викопай. По дорозі одне повторюй: «Богунова дружина їде!» – ні в чому вам не буде відмовлено. Утім, із відьмою не пропадете, тільки ти погодься їхати; кого ще, каже, мені, бідолашному, посилати, кому в чужому краї, коли самі вороги навкруги, довіритися можна?» Так він мене, шановні добродії, просив, тільки що сльозу не пустив, а наостанок ізвелів, бестія, заприсягтися, що я поїду, я і заприсягся, а в душі додав: «Зі своїм хазяїном!» Ох, і зрадів він! Негайно дав мені пернач, ніж, і перстень, і коштовності, що мав, а я всі взяв, про себе подумавши: нехай краще в мене, ніж у розбійника будуть. На прощання розтлумачив іще, що це яр над Валадинкою, як туди їхати та як відтіля, – все в подробицях пояснив, тепер я і з зав’язаними очима знайду дорогу, в чому ви й самі зможете переконатися, позаяк, думаю, ми поїдемо разом.