– Дивіться, якого слугу матимете! – сказав князівні Заглоба. – Тільки свого хазяїна і визнає, а так хоч із самого чорта шкіру готовий здерти і на комір пристосувати.

– Дасть Бог, шановний добродію, пане Редзян, на мою невдячність тобі ремствувати не доведеться, – промовила Олена.

– Дякую уклінно, панянко! – відповів Редзян, цілуючи їй руку.

Весь цей час Володийовський помовчував, прикриваючи збентеження напускною суворістю, і тільки вино потягував із міха, поки невластива йому мовчазність не привернула уваги Заглоби.

– Що ж це в нас пан Міхал слова не скаже! – вигукнув він і звернувся до Олени: – Говорив я, врода ваша позбавила його розуму і дару мови?

– Лягали б ви краще спати, пане, попереду довгий день! – відповів, зніяковівши, лицар і вусиками почав ворушити швидко, немов заєць для куражу.

Але старий шляхтич мав рацію. Надзвичайна краса князівни мовби скувала невеличкого лицаря. Дивився він на неї, дивився і себе запитував у душі: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало йому довелось у житті побачити красунь: красиві були Ганна і Барбара Збаразькі, вельми гарна Ануся Борзобагата, і Жукувна, за якою увивався Розтворовський, чарівна, і Вершуллова Скоропадська, і панна Боговитянка, та жодна з них зрівнятися не могла з цією чудовою степовою квіткою. З ними бував Володийовський і дотепний, і говіркий, тепер же, дивлячись на оксамитні, лагідні та томливі очі, на шовковисту бахрому, що їх облямовувала й відкидала на лице глибоку тінь, на пасма, що розсипалися по плечах, як квіти гіацинта, на стрункий стан і високі груди, ледве погойдувані диханням, від яких виходило солодке тепло, на лілейну білизну і троянди, що квітнули на ланітах, на малинові вуста, лицар наш слова виговорити не міг, – гірше того! – самому собі здавався неспритним, дурним і, головне, невеличким, невеличким до смішного. «Вона князівна, а я хто?» – думав він не без гіркоти і мріяв, аби раптом наскочила яка-небудь напасть, аби з темряви виріс який-небудь грізний велетень – от коли б бідолашний пан Міхал показав, що не такий уже він і невеличкий, як здається! На додачу його дратувало, що Заглоба, задоволений, видно, що названа його дочка з легкістю розбиває серця, без кінця хмикає, і вже жарти відпускати почав, і підморгує відчайдушно.

А вона тим часом сиділа біля багаття, осяяна рожевим блиском вогню і білим місячним світлом, чарівна, спокійна, гарнішаючи з кожною хвилиною.

– Визнайте, пане Міхал, – сказав уранці Заглоба, коли друзі залишилися на короткий час удвох, – що другої такої діви не знайти в усій Речі Посполитій. Покажете ще одну, дозволю бовдуром себе назвати і imparitatem[192] стерплю мовчки.

– Заперечувати не буду, – відповів невеличкий лицар. – Диво це рідкісне, незвичайне; мені такого ще не траплялося бачити: згадайте статуї богинь, виліплені з мармуру, що, мовби живі, у палаці Казановських стоять, – і ті ні в яке порівняння з нею йти не можуть. Не дивно, що найдоблесніші мужі накласти головою за неї готові, – вона того варта.

– А я про що кажу? – вигукував Заглоба. – Їй-богу, навіть не знаю, коли вона краща: вранці чи ввечері? Як не глянеш, свіжа, начебто троянда. Я вам говорив, що і сам у минулі часи гарний був надзвичайно, але і тоді їй красою поступався, хоча дехто говорить, вона на мене як дві краплі води схожа.

– Ідіть ви к бісу, друже милий! – закричав невеличкий лицар.

– Не гнівайтеся, пане Міхал, і без того ви надто грізним здаватися хочете. Поглядаєте на неї, як козел на капусту, а з лиця похмурий; голову даю, що в самого слинка тече, так не про купця товарець, смію зауважити.

– Тьху! – плюнув Володийовський. – І не соромно вашій милості на старості літ дурниці верзти?

– А чого ви похмурі такі?

– Вам здається, всі напасті як дим розсіялись і небезпека минула, а я думаю, ще гарненько подумати треба, як одного уникнути, від іншого сховатися. Шлях попереду важкий, лише Богу відомо, що нас іще очікує, – у тих краях, куди ми їдемо, певно, вже вирує полум’я.

– Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, куди було гірше: попереду заколот, за спиною погоня; однак же я через усю Україну, як крізь вогненне кільце, пройшов і дістався самого Бара. А для чого, скажіть, ми голову на плечах носимо? У найгіршому разі підемо в Кам’янець, до нього вже близько.

– Ба! Туркам і татарам не далі.

– Розповідайте!

– Я діло говорю і ще раз повторюю: є про що подумати. Кам’янець краще стороною обійти і прямо на Бар рушити; козаки перначі поважають, із чорним людом ми порозуміємось, а от якщо нас хоч один татарин примітить – пиши пропало! Я їхнього брата давно знаю: попереду чамбулу з птахами та вовками летіти – ще сяк-так, але боронь Боже зійтися ніс до носа – отут і я нічого не зможу вдіяти.

– Добре, підемо до Бара або куди-небудь у ті краї, а кам’янецька татарва та черемиси нехай у караван-сараях своїх від чуми подохнуть! Вашій милості невтямки, що Редзян і в Бурляя взяв пернач. Тепер козаки нам не перешкода – хоч гуляй поміж ними з піснею. Сама глушина позаду залишилася, далі, слава Богові, живуть люди. Про ночівлю на хуторах треба подумати – дівиці воно і зручніше, і пристойніше. Вельми вже ви, здається мені, все в чорних кольорах бачите. Цо у дідька! Невже три чоловіки в розквіті сил, три хвацькі – без усяких лестощів скажу – молодці зі степу не вийдуть! З’єднаємо гостроту розуму нашого з вашою шаблею – і гайда! Більше нам з вами все одно нічого робити. У Редзяна Бурляїв пернач є, а це головне: нині Бурляй усьому Поділлю хазяїн; нам би тільки перемахнути за Бар, а там уже Ланцкоронський стоїть на чолі кварцяних корогов. Їдьмо, пане Міхал, не гаймо часу!

І понеслися вони, не гаючи часу, по степу на північний захід із швидкістю, на яку тільки здатні були їхні коні. Ближче до Могильова пішли місця більш заселені, так що ввечері неважко було відшукати хутір або село для нічлігу, але рум’яні ранкові зорі зазвичай заставали подорожан уже в сідлі. На щастя, літо стояло сухе, дні жаркі, ночі росисті, а на світанку степ від краю до краю сріблився, немов укритий інеєм. Вітер осушив води, що розлилися, ріки ввійшли в береги – переправлятися через них було неважко. Якийсь час їхали проти течії Лозової, трохи довше звичайного затримавшись на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк – один із тих, що були під командою Бурляя. Там їм зустрілися Бурляєві посланці, і серед них сотник Куна, що бенкетував із ними в старого отамана. Сотник трохи здивувався, чому вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, утім, у його душу не закралося й тіні підозри, та й Заглоба пояснив, що той шлях їм видався небезпечним через татар, яких із боку Дніпра очікують. Куна, у свою чергу, розповів, що посланий Бурляєм у полк оголосити про похід і що сам Бурляй із усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами з години на годину прибуде в Шаргород, відкіля негайно рушить далі.

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалась, і з наказом іти на Волинь із усіма полками. Сам Бурляй давно вже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення – під Баром заколотники останнім часом зазнавали невдачі за невдачею. Регіментарій Ланцкоронський, розгромивши чимале число ватаг, захопив місто і поставив у замку гарнізон. Там на полі битви полягла не одна тисяча козаків – за них і мріяв помститися старий полковник або хоча б назад відбити замок. Однак, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького йти на Волинь порушив Бурляєві плани, і облога Бара на певний час відкладається, хіба що дуже будуть наполягати татари.

– Ну що, пане Міхал? – говорив наступного дня Заглоба. – Шлях у Бар відкритий, хоч удруге там князівну ховай, так на чорта нам цей Бар здався! З тієї пори як у крамольників завелося гармат більше, ніж у коронного війська, я ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю. Інше мене тривожить: схоже, навколо нас густішають хмари.

– Добре б, тільки хмари! – відповів лицар. – Буря страшна насувається – Бурляй і татари. Уявляю, як старий здивується, коли нас наздожене і побачить, що ми не в Київ зовсім, а в протилежний бік поспішаємо.