– Не гордую я, – із зростаючим запалом заперечив намісник, – але чималий цей фавор прагну заслужити тривалою і відданою службою і про те тільки прошу, щоб мила панна прийняти від мене службу цю зволила.

Князівна, чуючи такі слова, знову знітилася, зашарілася, потім раптом рум’янець зійшов із її щік, і, затуливши лице долонями, вона відповіла засмученим голосом:

– Самі нещастя принесе вашій милості служба ця.

А намісник нахилився до дверцят коляски і сказав тихо і зворушливо:

– Принесе, що Бог пошле. А хоч би і страждання! Все одно я до ніг ваших, ласкава панно, впасти готовий і її вимолювати.

– Чи можливо, ледве побачивши мене, таке величезне бажання до служіння відчути?

– Варто було мені вас побачити, як я про себе відразу думати забув і відчуваю, що вільному досі воїну в раба, здається, перетворитися доведеться; та на те, як видно, воля Божа. Сердечна жага, вона як стріла, що зненацька груди пронизує: і ось я сам удар її відчув, хоча ще вчора не повірив би, якби мені хто сказав, що таке може статися.

– Якщо ваша милість учора б іще не повірив, як же я сьогодні повірити можу?

– Час, ласкава панно, переконає вас у тому. А щирість хоч зараз не лиш у словах моїх, але й на обличчі побачити можете.

І знову шовкові запинала дівочих очей розкрилися, і зору князівни показалося благородне й мужнє обличчя молодого воїна.

Погляд його пройнятий був таким захватом, що лице її вкрилося густим рум’янцем. Але тепер очей вона не опускала, і він якийсь час убирав насолоду дивного цього погляду. І дивилися вони так одне на одного, наче дві істоти, котрі хоч і стрілися на шляху в степу, та знають, що обрали одне одного раз і назавжди і душі їхні, мовби двоє голубів, починають свій політ одна до одної.

Хвилину насолоди цієї було перервано різким голосом Курцевичихи, що гукала князівну. Під’їхали вози. Каралаші почали переносити на них поклажу з ридвана, і скоро все було готово.

Поштивий боярин пан Розван Урсу поступився дамам власною каретою, намісник сів у сідло, і всі рушили.

День уже збирався готуватися на спочинок. Води Кагамлика, що вийшли з берегів, сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром небокраю. Високо в небі зібралися зграйки легких хмарин; вони, поступово червоніючи, тихо рухалися до обрію, ніби втомившись ширянням у піднебессі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску. Скшетуський їхав поряд із князівною, та бесідою її не займав, тому що говорити, як вони щойно розмовляли, при сторонніх не міг, а слова, котрі нічого не значили, на язик не йшли. І тільки відчував він у своєму серці насолоду, а в голові його шуміло щось, наче вино.

Уся процесія бадьоро рухалася вперед, і тишу порушувало хіба що форкання коней та брязкіт стремена об стремено. Потім на задніх возах каралаші затягли тужливу волоську пісню, одначе невдовзі замовкли, й тоді став чутним гугнявий голос пана Лонгина, що благоліпно виспівував: «Я причина на небесі світлу немеркнучому і, яко мла, покрила твердь усіляку». Тим часом стемніло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, схожі на моря безмежні, тумани.

Дорога привела в ліс, але не проїхали й декількох верст, як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників постали попереду. Це були княжичі, що дізналися від візника про лихо, яке спіткало їхню матір, і поспішили на допомогу, ведучи з собою воза, запряженого четвернею.

– Це ви, синочки? – гукнула стара княгиня.

Вершники під’їхали до гурту.

– Ми, мамо!

– Ну, здрастуйте! Завдяки оцим добродіям уже мені допомога й не потрібна. А це синки мої, котрих я вашому заступництву, вельмишановні панове, припоручаю: Симеон, Юр, Андрій і Миколай. А хто ж там п’ятий? – сказала вона, вдивляючись уважніше. – Гей! Якщо поночі старі очі не обізналися, це, либонь, Богун, га?

Князівна зненацька відкинулася в глиб карети.

– Уклін вам, княгине, і вам, князівно Олено! – промовив п’ятий вершник.

– Богун! – сказала стара. – Із полку, соколику, прибув? А чи з торбаном? Ну здрастуй, здрастуй! Гей, синки! Я вже запросила їх милостей панів на нічліг у Розлоги, а тепер ви їм поклоніться! Гість до хати – Бог до хати! Не погребуйте, добродії, притулком нашим.

Булиги познімали шапки.

– Уклінно просимо ваші милості в недостойні пороги.

– Вони вже погодились – і його світлість пан посол, і його милість пан намісник. Знатних кавалерів прийматимемо: тільки от не знаю, чи припаде їм до смаку до делікатесів придворних звиклим наша убога юшка.

– Жовнірським ми хлібом, не двірським вигодувані, – сказав Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

– Куштував я вже гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірському до нього далеко.

Вози рушили, і стара княгиня заговорила знову:

– Давно, ой давно минули добрі для нас часи. На Волині та на Литві є ще Курцевичі, котрі й жовнірів найманих тримають, і в усьому по-панськи живуть, тільки вони кревних своїх, які бідніші, знати не хочуть, за що Господь їх і покарає. У нас же просто-таки злидні козацькі, і ви, добродії, мусите нам їх простити, а що від усієї душі запропоновано буде, прийняти з відкритим серцем. Я з п’ятьма синами сиджу на одному сільці та на десяти з гаком слобідках, а до того ж іще оною панною опікуємось.

Слова ці намісника здивували, бо в Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали колись князеві Василю, батькові Олени. Одначе поцікавитись, яким чином перейшли вони до рук Костянтина та його вдови, він вважав недоречним.

– У вас, значить, ласкава пані, п’ятеро синів? – включився в розмову Розван Урсу.

– Було п’ятеро, один в одного, – відповіла княгиня. – Та тільки старшому, Василеві, нехристи в Білгороді очі смолоскипами випекли, через що він розум стеряв. Коли молоді в похід вирушають, я лишаюся тільки з ним та з панною, з котрою самі клопоти, радості ж ніякої.

Зарозумілий тон, із яким стара княгиня говорила про племінницю, був таким явним, що це не випало з-під уваги Скшетуського. У грудях у нього закипіла лють, і він ледве не сказав брутальне слово, та лайка завмерла на вустах, коли, глянувши на князівну, поручик при світлі місяця побачив ув очах її сльози…

– Що з вами, ласкава панно? Чому плачете? – тихо запитав він.

Князівна не відповіла.

– Я не можу бачити ваших сліз, – сказав Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня бесідує з паном Розваном Урсу і не дивиться в їх бік, продовжував допитуватися:

– Заради Бога, скажіть хоч слово, бо, клянуся небом, я кров і здоров’я віддам, аби вас утішити.

Несподівано поручик відчув: хтось із вершників так сильно тіснить його, що коні ледве не боками труться.

Розмова з князівною перервалась, а Скшетуський, здивований і розлючений, обернувся до нечеми.

При світлі місяця він побачив очі, що дивилися зухвало, задирливо і разом з тим насмішкувато.

Страшні очі ці світилися, ніби вовчі очиська в темному бору.

«Що це ще таке? – подумав намісник. – Біс чи хто?» – і, дивлячись упритул у палаючі зіниці, запитав:

– А чого це ви, добродію, конем напираєте і очима мене буравите?

Вершник нічого не відповів, одначе дивитися продовжував так само уперто й нахабно.

– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо вузька дорога, нумо в степ! – сказав намісник, підвищуючи голос.

– А ти одлітай, ляшку, од коляски, коли степ бачиш, – відповів вершник.

Намісник як людина в рішеннях скора без зайвих слів так сильно стусонув коня нахаби в черево, що той схропнув і одним стрибком опинився біля самого узбіччя.

Вершник його осадив, і якусь мить здавалося, що він збирається кинутися на Скшетуського, але тут пролунав різкий владний голос старої княгині:

– Богуне, що з тобою?

Ці слова негайно подіяли. Вершник повернув коня на місці й переїхав по другий бік карети до княгині, та ж продовжувала:

– Що з тобою? Гей! Ти не в Переяславі і не в Криму, а в Розлогах, не забувай. А тепер паняй уперед та проведи вози, а то яр буде зараз, а в яру темно. Годі, сіромахо!