– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!..
Шерех миттєво перемінився шумом багатьох голосів, що наростав подібно гулові хвилі, що набігає з моря. Воїни на валах упізнали в людині, що висить на ганебній вервечці, свого товариша у нещасті, чистого, бездоганного лицаря – усі впізнали пана Лонгинуса Підбийп’ятку, і від несамовитого гніву в жовнірів волосся на голові стало дибом.
Заглоба відірвав нарешті від очей долоні; на нього страшно було дивитися: на губах піна, очі вирячені, лице посиніло.
– Крові! Крові! – рикнув він голосом настільки жахливим, що тих, які стояли поруч із ним, пройняв дрож.
І сплигнув у рів. За ним кинулися всі – жодної живої душі не залишилося на валах. Ніяка сила, навіть наказ самого князя, не могла б стримати цього вибуху. Із рову дерлися, залазячи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а видершись, бігли, не розбираючи дороги, не дивлячись, чи біжать інші слідом. Облогові вежі задиміли, як смолокурні, і затряслися від грому пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба мчав першим із оголеною шаблею, страшний, розлютований, наче ошалілий бугай. Козаки з ціпами й косами кинулися назустріч нападникам: здавалося, дві стіни зіткнулися з пекельним гуркотом. Але чи можуть ситі ланцюгові пси устояти перед розлюченими голодними вовками? На козаків навалилися гуртом, їх сікли шаблями, рвали зубами, давили і били – не витримавши лютого натиску, вони знітились і кинулися назад до прорізу. Заглоба шаленів; як левиця, в якої відібрали левенят, він кидався в саму гущу, хрипів, ричав, кришив, рубав, убивав, топтав! Порожнеча робилася довкола нього, а пліч-о-пліч із ним – інший усепожираючий пломінь – бився, наче поранена рись, Володийовський.
Стрільців, схованих за стінами веж, вирізали всіх до єдиного, інших витиснули за проріз у валові й відігнали. Потім жовніри піднялися на белюарду і, знявши пана Лонгина з мотузки, дбайливо спустили на землю.
Заглоба припав до його тіла…
У Володийовського серце рвалося на частини, сльози ринули з очей, коли він дивився на мертвого друга. Неважко було визначити, якою смертю поліг пан Лонгинус: на всьому тілі його рясніли сліди від уколів залізних жал. Тільки лиця не зачепили стріли – лише одна залишила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель крові засохло на щоці, очі були закриті, й на блідім обличчі застигла спокійна усмішка – коли б не блакитнувата ця блідість та холод смерті, що скував риси, могло здатися, пан Лонгинус безтурботно спить. Нарешті товариші підняли його й понесли на своїх плечах до окопів, а відтіля в каплицю замку.
До вечора збили труну, ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося все духівництво Збаража, не було лише ксьондза Жабковського, що, діставши під час останнього штурму в крижі кулю, боровся тепер зі смертю. Прийшов князь, передавши командування старості красноставському, і регіментарії, й коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський із Заглобою, й товариство з корогви, в якій служив покійний. Труну поставили над свіжовикопаною могилою – й почалося прощання.
Ніч була тиха й зоряна; смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на свіжовистругані жовті дошки труни, на постать ксьондза й суворі обличчя лицарів, які стояли навколо.
Димки з кадильниць спокійно підіймалися догори, розносячи запах ялівця й мири: тишу порушували тільки стримувані ридання Заглоби, глибокі зітхання, що стрясали могутні груди лицарів, і далекий гуркіт перестрілки.
Але ось ксьондз Муховецький підвів руку, даючи знак, що хоче говорити, і лицарі затамували подих, він же, помовчавши ще з хвилину, спрямував погляд до зоряних висот і так почав свою мову:
– «Що за стукіт у небесні врата чую я серед ночі? – запитує сивоволосий ключник Христів, од солодкого сну пробуджуючись.
– Одчини, святий Петре! Це я, Підбийп’ятка.
– А які діяння, шановний пане Підбийп’ятка, які заслуги, яке високе звання дає тобі сміливість поважного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти ввійти в обитель, куди ні народження, навіть настільки знатне, як твоє, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі по собі ще не відкривають доступу? Куди не по широкому шляху в кареті, запряженій шестернею, з виїзними гайдуками в’їжджають, а крутим тернистим шляхом чесноти підніматися належить?
– Ох! Відчини, святий Петре, відчини скоріше – саме такою крутою стежкою йшов соратник наш і вірний товариш пан Підбийп’ятка, поки не прийшов до тебе, стомлений, немов голуб після довгого перельоту; нагий прийшов, яко Лазар, яко святий Себастьян, простромлений стрілами невірних, прийшов, як бідний Іов, як діва, що не пізнала мужа, чистий, як смиренний агнець, тихий і терплячий, не заплямований ніякими гріхами, що з радістю кров пролив на благо своєї земної вітчизни.
Упусти його, святий Петре; коли не перед ним – перед ким іще відкривати врата в нинішні часи загальної аморальності та безбожності?
Упусти ж його, святий ключнику! Упусти цього агнця; нехай пасеться на небесних лугах, нехай щипає траву, тому що голодним зі Збаража прийшов він…»
Так почав слово своє ксьондз Муховецький, а потім настільки виразно зобразив житіє пана Лонгина, що всяк усвідомив свою нікчемність біля цієї тихої труни, в якій спочивають останки лицаря, чистого, як сльоза, найскромнішого зі скромних, найдоброчеснішого з доброчесних. І кожний бив себе в груди, і все глибше в сум занурювався, й усе ясніше розумів, якого страшного батьківщині завдано удару, яка непоправна втрата в лавах захисників Збаража. А ксьондз усе більш запалювався і, коли нарешті дійшов у своїй розповіді до відходу і мученицької кончини пана Лонгина, зовсім забув про правила риторики і неодмінних цитат, коли ж почав прощатися з покійним від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався, як Заглоба, і далі продовжував, ридаючи:
– Прощай, брате, прощай, наш товаришу! Не земному владиці, а небесному, найвищому нашому заступникові, доручив ти стогони наші, голод, тяготи і негоди – у нього ти скоріше випросиш для нас спасіння, але сам ніколи вже не повернешся на землю, тому ми сумуємо, тому обливаємо твою труну слізьми – ми любили тебе, милий брате наш!
Разом із поважним ксьондзом плакали всі: і князь, і регіментарії, і воїнство, а безутішніше за всіх друзі покійного. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»[209] – ніхто вже не міг стримати ридань, хоча біля труни зібралися люди, що звиклися зі смертю за час довгого і повсякденного з нею спілкування.
Вже і мотузки просунули під труну, але Заглобу ніяк не можна було від неї відірвати, наче ховали його батька або брата. Нарешті Скшетуський з Володийовським його відтягнули. Князь, наблизившись, узяв жменю землі; ксьондз почав читати «Anima eius»,[210] шурхнули мотузки, і посипалася на віко труни земля – з рук, із шоломів; незабаром над тлінними останками пана Лонгинуса Підбийп’ятки виріс високий могильний пагорб, і місяць осяяв його блідим сумним світлом.
Троє друзів поверталися з міста на майдан, відкіля безперервно долинали відгомони перестрілки. Йшли в мовчанні – жодному не хотілося перше проронити слово; інші ж лицарі, навпаки, розмовляли між собою про покійного, суголосно складаючи йому хвалу.
– По честі влаштували похорон, – зауважив якийсь офіцер, що порівнявся зі Скшетуським, – у самого пана писаря Сєраковського не кращий був.
– Він цього заслужив, – відповів інший. – Хто б іще взявся до короля пробитися?
– А я чув, – додав третій, – що серед офіцерів Вишневецького ще декілька бажаючих було, так страшний цей приклад, певно, тепер в усіх відбив охоту.
– Неможлива це справа! Там і змія не проповзе.
– Воістину! Справжнє було б божевілля!
Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Раптом Володийовський сказав:
– Чули, Яне?
