– Стривайте, ласкава панно. Знов у мені начебто дух міцніє. Ускакували ми в усяку халепу! Як-небудь розповім вам, панно, про пригоду, що сталася зі мною в Галаті, з чого ви зразу зробите висновок, що й тоді справа була кепська, а бач як, своїм розумом я тої небезпеки уникнув і вцілів, хоча борода моя, як можна бачити, посивіла. Одначе нам треба з’їхати зі шляху. Звертайте, панно… Ось так. А ви верхи, як умілий козачок, їздите! Трава висока, нічиє око зроду нас не помітить.
І дійсно, трава, в міру того, як вони заглиблювалися в степ, ставала все вищою, і врешті-решт вершники зовсім у ній потонули. Одначе коням у суцільній мішаниці тонких і товстих стебел, часом гострих і колючих, іти було нелегко. Тому вони швидко втомились і стали.
– Якщо ми хочемо, щоби ці конячки послужили нам і далі, – сказав пан Заглоба, – доведеться злізти й розсідлати їх. Нехай поваляються й попасуться, інакше діла не буде. Я так розумію, скоро до Кагамлика доберемося. Про мене, чим скоріше, тим миліше, – ліпше очерету нічого не знайти, якщо сховатися в ньому, диявол і той не знайде. Тільки б нам не заблукати.
Сказавши це, пан Заглоба спішився й допоміг спішитись Олені, потому почав знімати сідла й діставати їжу, котрою передбачливо в Розлогах запасся.
– Треба підкріпитися, – сказав він. – Дорога неблизька. Дайте ж, панно, яку-небудь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо подолати. А в Золотоноші є стара фортеця, можливо, і з гарнізоном. Плеснєвський сказав, що мужва й на Задніпров’ї піднімається. Гм! Воно не виключено, прудкий тут повсюди народ бунтувати, але на Задніпров’ї перебуває десниця князя-воєводи, а з біса важка ця десниця! Здорові в Богуна в’язи, та якщо ця десниця на них ляже, то до самої землі притисне; воно дай Боже, амінь. Їжте, панно.
Пан Заглоба дістав із-за халяви ножик з виделкою та подав їх Олені, потому розіклав перед нею на чапраку смажену яловичину та хліб.
– Призволяйтеся, панно, – сказав він. – У животі пусто – у голові горох-капуста… З’їв гов’яд – у голові лад. Дали ми з вами, звичайно, маху: правильніше було в Лубни тікати, та тут уже нічого не вдієш. Князь, мабуть, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. Страшних часів ми діждалися, бо громадянська війна з усього поганого – найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було в ксьондзи йти, до чого я покликання мав, бо людина спокійна і поміркована, та фортуна інакше розпорядилася. Господи, Господи! Був би я тепер краківським каноніком і виспівував би годинами на почесному кріслі у храмі, позаяк голос у мене вельми приємний. Та що з того! З молодих літ дуже мені жіноча стать до вподоби була. Хо-хо! Не повірите, панно, яким я був красунчиком. Бувало, погляну на котру, і вона як громом уражена. Мені б рочків двадцять скинути, кепські були б у пана Скшетуського справи. Дуже гарний із вас, ласкава панно, козачок. І не дивно, що хлопці коло вас упадають і один одного через вас за горлянку беруть. Пан Скшетуський теж забіяка, яких мало. Бачив я, як Чаплинський йому дав привід, а він хоч і напідпитку був трохи, та як схопить його за комір і – перепрошую – за штани, як двине ним у двері! Так, скажу я вам, панно, в того всі кістки із вертлюгів повискакували. Старий Зацвілиховський теж мені про судженого вашого говорив, що найперший він лицар, князю-воєводі дорогий, та й сам я з першого погляду втямив, що жовнір він достоїнства не останнього і не по літах досвідчений. Спекотно, одначе, стає. Хоч і приємна мені ваша, панно, компанія, та я б не знаю що віддав, аби тільки нам у Золотоноші опинитися. Як видно, доведеться вдень у травах одсиджуватись, а ночами їхати. Не знаю тільки, чи витримаєте ви тягар такий?
– Я здорова і все витримаю. Їдьмо хоч зараз.
– Зовсім не жіноча у вас, панно, вдача. Коні вже повалялися, так що я їх посідлаю зараз, аби готові про всяк випадок були. Поки кагамлицьких очеретів і заростей не побачу, себе в безпеці не відчую. Якби ми не з’їхали зі шляху, можна було б до Чигирина ближче на річку виїхати, але тут від шляху до води, мабуть, воно з милю буде. Зразу ж на той бік і переправимося. До того ж, одначе, мені спати хочеться. Вчора ніч цілу проколобродили ми в Чигирині, вчорашнього дня лиха година мене в Розлоги з козаком несла, а нинішньої ночі знову з Розлогів виносить. Спати хочеться так, що я навіть розмовляти втратив охоту, й хоча мовчати не в моєму звичаї, бо філософи стверджують, що кіт має бути ловним, а кавалер красномовним, одначе здається мені, що язик мій начебто обледачів. Тому даруйте, якщо здрімну.
– Нема за що! – сказала Олена.
Пан Заглоба, кажучи по совісті, даремно звинувачував язик свій в обледачінні, бо з самого ранку молов ним без утоми. Та спати йому і дійсно хотілося. Так що, ледве вони знову посідали на коней, як він одразу почав посопувати і носом покльовувати, а врешті-решт і зовсім заснув. Зморили його втома і шум трав, розсовуваних кінськими грудьми. Олена ж поринула в думки, що носилися в її голові, як зграйка птахів. До цієї хвилини події так швидко змінювалися, що дівчина навіть і не встигла усвідомити всього того, що з нею сталося. Напад, жахливі картини вбивства, відчай, несподіваний порятунок і втеча – все це вихором пронеслося за одну ніч. А при всьому тому скільки незрозумілого! Хто був її рятівником? Він, щоправда, назвав своє ім’я, та воно само по собі аж ніяк не пояснювало його вчинку. Звідки він узявся в Розлогах? Він сказав, що приїхав з Богуном, а значить, знався з ним, був його приятелем, його другом. Але навіщо тоді було її рятувати, наражаючи себе на величезну небезпеку і страшну помсту козака? Щоби зрозуміти це, слід було добре знати пана Заглобу з його безпутною головою та добрим серцем. Олена ж знала його всього-на-всього годин шість. І цей незнайомець з безсовісною пикою буяна та п’яниці зробився її рятівником. Якби вона зустріла його три дні тому, Заглоба викликав би в неї неприязнь і підозру, а зараз Олена дивиться на нього, як на свого доброго ангела, і навіть із ним тікає, – але куди? У Золотоношу чи кудись іще, сама навіть до пуття не знає. Яка переміна долі! Вчора ще Олена лягала спати під мирним рідним дахом, сьогодні – вона в степу верхи, в чоловічій одежі, без даху та притулку. Позаду страшний отаман, який зазіхає на її честь, на її любов, попереду полум’я селянського бунту, братовбивча війна з усією зрадливістю долі, тривогою та жахом. І вся надія на цю людину? Ні! Ще на когось, хто могутніший ґвалтівників, воєн, смертей, звірств і пожеж.
Тут дівчина здійняла очі до небес:
– Спаси ж мене, Боже великий і милосердний! Спаси сироту, спаси нещасну, спаси заблудлу! Нехай буде воля твоя, але ж нехай звершиться й милосердя твоє!
А милосердя ж бо вже звершилося, бо, вирвана з наймерзенніших рук, вона врятована незбагненним Божим дивом. Небезпека ще не минула, та визволення, можливо, близько. Хто знає, де тепер той, обранець її серця. Із Січі він, напевно, вже повернувся, можливо навіть, він зараз де-небудь у цьому ж самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радість прийде на зміну сльозам, веселощі – печалі, побоювання та тривоги припиняться раз і назавжди – настане заспокоєння і благодать. Відважне щире серце дівчини наповнилося надією, а степ навколо солодко шумів, а вітерець, який гойдав трави, навівав заразом і їй солодкі думки. Не така вже вона сирота на білому світі, якщо поряд якийсь дивний невідомий заступник, а другий – відомий і коханий, про неї подбає, не залишить, приголубить на все життя. А вже він-то людина залізна і куди сильніша та доблесніша за тих, хто зазіхає на неї зараз.
Степ тихо шумів, квіти видавали сильні дурманні запахи, червоні головки чортополоху, пурпурні китички заячої капусти, білі перлинки миколайчиків і пір’я полину схилялися до неї, нібито в рядженому цьому козачкові з довгими косами, з обличчям білішим од молока й червоними вустами впізнавали сестрицю-дівчину. Вони схилялися до неї й нібито хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми, як і ти, Божі!» Степ нібито вмиротворяв і заспокоював дівчину, картини вбивств і погоні кудись зникли, її охопила якась солодка слабкість, і сон почав стуляти їй повіки. Коні йшли неквапно, їзда заколисувала, і вона заснула.
