Тут ішли скарги на норовливість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя взяти відмовився, чим гідність гетьманську та всього Війська Запорізького вельми не пошанував.

Цій саме гордині та нехтуванню, що їх постійно терпіли козаки від ляхів, приписував Хмельницький усе, що сталося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Завершувався лист запевненнями в жалкуванні, у вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися слухняним слугою, княжій волі покірним.

Слухаючи послання, самі посланці дивувалися, бо, що міститься в листі, не знали, вважаючи, що скоріше за все – образи та зухвалі випади, та не прохання. Їм було зрозуміло, що Хмельницький не бажав ставити все на карту, маючи противником такого уславленого войовника, і, замість того щоб піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, оскільки князя боявся; смиренням збивав із пантелику, очікуючи, як видно, що княжі сили в походах і численних сутичках із окремими ватагами порідіють. Посланці тому принишкли ще дужче і під час читання уважно стежили за лицем Яреми – чи не вгадають, часом, смерті своєї. І хоча, їдучи сюди, були до неї готові, зараз охопив їх страх. А князь слухав спокійно, лиш іноді повіки опускаючи на очі, немов бажаючи приховати громи, що таїлись у погляді, і було цілком зрозуміло, що стримує він у собі страшний гнів. Коли було дочитано листа, він не обмовився з посланцями жодним словом, а звелів Володийовському вивести їх і утримувати під вартою, сам же, звернувшись до полковників, сказав таке:

– Велика хитрість цього ворога, тому що або хоче він цим листом приспати мене, щоб на приспаного напасти, або ж у глиб Речі Посполитої задумав податися, де укладе договір, прощення від забарних станів і короля дістане, а сам таким чином опиниться в безпеці, адже, коли б я захотів його потім воювати, тоді б уже не він, а я чинив усупереч волі Речі Посполитої та визнаним був би бунтівником.

Вурцель просто за голову схопився.

– O vulpes astuta![99]

– Що ж у такому разі порадите робити, вельмишановні панове? – сказав князь. – Говоріть сміливо, а я вам потім свою волю оголошу.

Старий Зацвілиховський, який давно вже, залишивши Чигирин, приєднався до князя, сказав:

– Нехай же все станеться з волі вашої княжої ясновельможності, але якщо дозволено мені дати пораду, то скажу я, що з властивою вашій княжій ясновельможності прозірливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; тому вважаю я, що, не взявши цього листа до уваги, але убезпечивши спершу княгиню, слід іти за Дніпро й починати війну, перш ніж Хмельницький устигне хоч якісь договори укласти. Ганьба воно і безчестя для Речі Посполитої – такі insulta[100] залишати безкарними. При цьому, – тут він звернувся до полковників, – хочу знати й ваші міркування, своє безпомилковим не вважаючи.

Стражник обозний, пан Олександр Замойський, брязнув шаблею.

– Ваша милість хорунжий, senectus[101] вашими вустами говорить і sapientia.[102] Голову треба одірвати цій гідрі, поки вона не розрослася й нас перша не пожерла.

Решта полковників воліли не висловлюватись, але почали за прикладом пана стражника і брязкати шаблями, і сопіти, і зубами скреготіти, а Вурцель узяв слово і сказав таке:

– Ясновельможний князю! Образа воно навіть вашій княжій ясновельможності, що зазначений злодій писати до вашої княжої ясновельможності наважився, бо тільки кошовий отаман уповноважений уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, законну й визнану, і навіть курінні привласнити собі права на це не можуть. Але ж він є гетьман самозваний, який не інакше як тільки розбійником вважатися може, що пан Скшетуський похвально врахував, коли листів його до вашої княжої ясновельможності брати не захотів.

– Так я і думаю, – сказав князь. – А позаяк самого його я дістати не можу, тому він в особах своїх посланців покараний буде.

Сказавши це, князь звернувся до полковника татарської корогви:

– Ваша милість Вершулл, звеліть же своїм татарам козаків цих обезглавити, а для верховоди палю вистругати й без зволікання на палю цю його посадити.

Вершулл схилив свою руду як вогонь голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, що князя зазвичай стримував, склав, ніби для молитви, руки і у вічі йому благально втупився, намагаючись угледіти в них милосердя.

– Знаю я, ксьондзе, про що ви піклуєтеся, – сказав князь-воєвода, – але так воно має бути. Це необхідно з огляду на жорстокості, котрі вони там за Дніпром чинять, і заради гідності нашої, і заради блага Речі Посполитої. Треба, щоб доведено було, що є хтось, хто ще верховоду цього не страшиться і трактує його як розбійника, що хоч і пише смиренно, та діє зухвало, а на Украйні мовби удільний князь поводиться і таку біду Речі Посполитій приносить, якої вона давно вже не зазнавала.

– Ясновельможний князю, він Скшетуського, як пише, відпустив, – нерішуче сказав священик.

– Дякую ж вам од імені нашого офіцера, що його з зарізяками рівняєте. – Тут князь нахмурив брови. – Все! Досить про це. Бачу я, – продовжував він, звертаючись до полковників, – що ви, добродії мої, всі sufragia[103] на користь війні подаєте. Така й моя воля. Тому підемо на Чернігів, збираючи по дорозі шляхту, а біля Брагина переправимося, після чого нам доведеться на південь рушати. А тепер – у Лубни!

– Помагай Господи! – сказали полковники. У цю хвилину відчинилися двері, а в них з’явився Розтворовський, намісник волоської корогви, висланий два дні тому з трьомастами шаблями у розвідку.

– Ясновельможний князю! – вигукнув він. – Бунт поширюється! Розлоги спалено, у Василівці корогву поголовно перебито.

– Як? Що? Де? – почулося зусібіч.

Але князь кивнув рукою, всі змовкли, а він запитав:

– Хто це вчинив? Бандити чи військо яке?

– Кажуть, Богун.

– Богун?

– Так точно.

– Коли це сталося?

– Три дні тому.

– Чи пішли ви, ваша милість, услід? Чи наздогнали? Чи схопили язика?

– Я за ним пішов, але наздогнати не зміг, оскільки йшов із різницею три дні. Відомості дорогою збирав: вони ішли назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла до Черкас, половина – до Золотоноші та Прохорівки.

На це пан Кушель:

– Значить, я зустрів той загін, який ішов до Прохорівки, про що вашій княжій ясновельможності доповідав уже. Вони назвалися відрядженими Богуном утікачів-холопів за Дніпро не пускати, тому я їх безперешкодно й відпустив.

– Безглуздо, ваша милість, вчинили, та я вас не звинувачую. Неможливо не помилятися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, – сказав князь.

Раптом він ухопився за голову.

– Боже всемогутній! – вигукнув князь. – Я зовсім забув! Мені ж Скшетуський говорив, що Богун на панну Курцевич зазіхає. Ясно тепер, чому Розлоги спалено. Дівчину, цілком імовірно, викрадено. Гей, Володийовський, до мене! Візьмете, пане, п’ятсот шабель і до Черкас підете знову, Биховець із п’ятистами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб’є, Єремеївку у вічне володіння отримає. Вирушайте ж! Вирушайте!

Потому він звернувся до полковників:

– Вельмишановні панове, а ми – на Розлоги, до Лубен!

Полковники висипали з підстаростиного двору й кинулися до своїх корогов. Стременні кинулися сідати на коней, а князеві підвели гнідого аргамака, на котрому він зазвичай у походах їздив. Через якийсь час корогви виступили і розтяглися по филиповській дорозі довгою, строкатою і блискучою змією.

Біля рогатки криваве видовище постало перед жовнірськими поглядами. На тину, в кущах, стриміли п’ять відрубаних козацьких голів, які оглядали військо, що йшло повз них, мертвими білками витріщених очей, а неподалік, тут же за рогаткою, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Гостряк уже пройшов тіло наполовину, та довгі години муки ще чекали бідолашного отамана; він і до вечора міг так смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз він не тільки був іще живий, але й страшно поводив очима вслід кожній корогві, що проходили повз нього, й очі ці говорили: «Покарай Господь вас, і дітей ваших, і внуків до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб згинули і ви, і плем’я ваше! Щоб ні одне лихо не обминуло вас! Щоб ви безперестанно здихали, та ні померти, ні жити не могли!» І хоча простий це був козак, хоча конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупані, не в замкових покоях, а просто неба на палі, мука його, смерть, яка витала над його головою, такою осявали його значущістю, такої сили надавали погляду його, такого моря ненависті очам, що всім зробилось ясно, що він сказати хоче. І корогви в мовчанні проходили повз нього, а він у золотому блиску полудня підносився над ними і світочем на свіжообструганій палі здавався…