І дві сльози поволі скотилися по його щоках.

Були це останні сльози, тепер лишилися в очах воєводи тільки блискавки.

Княжий кінь витягнув шию й заіржав, іржанню його відразу відповіли коні в корогвах. Голоси їхні відвернули князя від печальних думок і вселили в нього надію. Адже лишилося в нього шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, завдяки яким весь світ перед ним розкритий і котрих, як єдиного порятунку, очікує скривджена Річ Посполита. Задніпровська ідилія завершилась, але там, де стріляють гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими криками зливається плач невільників, стогони чоловіків, жінок і дітей, – там можна діяти, там слава визволителя і батька вітчизни досяжна… Хто ж до вінця того руку простягне, хто ж кинеться рятувати таку зганьблену, мужицькими ногами сплюндровану, принижену, гинучу вітчизну, якщо не він – князь, якщо не це військо, що там, унизу, зброєю на сонці блищить і сяє?

Загони саме проходили біля підніжжя, і, бачачи його на вершині коло хреста з булавою в руці, вояки із своїх грудей разом видобули клич:

– Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Вишневецький!

І сотні знамен схилилися перед ним, гусари грізно брязнули нараменниками, гримнули, вторячи вигукам, литаври.

Тоді князь вихопив шаблю і, здійнявши її та погляд свій до неба, сказав таке:

– Я, Ярема Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, клянуся тобі, Боже, Єдиний у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Матір, що, піднявши шаблю цю проти заколотництва, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не складу, поки вистачить мені сил і життя, поки ганьби не змию, всякого ворога до підніжжя Речі Посполитої не повергну, Украйни не заспокою та бунтів холопських у крові не втоплю. І як обітницю свою покладаю від чистого серця, так і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь!

Сказавши це, він постояв іще якийсь час, утупившись у небеса, після чого поволі з’їхав із вершини до корогов. Військо прийшло на ніч у Басань, сільце пані Криницької, що стріла князя навколішки біля воріт, бо холопи, від яких вона за допомогою найвірнішої челяді відбивалась, обложили її вже в маєтку, та раптовий прихід війська врятував і її, і дев’ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панночок було чотирнадцять. Князь, давши розпорядження бунтівників схопити, послав Понятовського, ротмістра козацької корогви, до Канева й той цієї ж ночі привів п’ятьох запоріжців васюринського куреня. Всі вони брали участь у корсунській битві та, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Божилися вони також, що Хмельницький досі ще в Корсуні. Тугай-бей же з ясиром, здобиччю і з обома гетьманами подався в Чигирин, звідки збирався піти в Крим. Чули вони, що Хмельницький просив його Війська Запорізького не полишати, а разом іти проти князя, одначе мурза на це не погодився, відговорюючись, що після розгрому польського війська та захоплення в полон гетьманів козаки можуть упоратись і самі, а йому ждати, мовляв, більше не можна, позаяк у нього весь ясир перемре. Допитані про сили Хмельницького, схоплені козаки називали їх число тисяч із двісті, але всякого наброду, добрих же – себто запоріжців і козаків панських та городових, які пристали до бунту, – лише п’ятдесят тисяч.

Дізнавшись про це, князь піднісся духом, думаючи до того ж значно за Дніпром посилитися за рахунок шляхти, вцілілих жовнірів коронного війська і, нарешті, панських дружин. Отож на ранок наступного дня він вирушив далі.

За Переяславом військо ввійшло у величезні глухі ліси, що тяглися вздовж по Трубежу до самого Козельця і далі вже до Чернігова. Був кінець травня – спека стояла страшенна. У лісах замість очікуваної прохолоди виявилося так парко, що людям і коням нічим було дихати. Худоба, що її вели за табором, падала на кожному кроці або, почувши воду, мчала до неї, мов скажена, перекидаючи вози і чинячи давку. Почали падати й коні, особливо у важкій кавалерії. Ночі були нестерпними через страшенну кількість комах і надто сильний запах живиці, котру з причини спекотних днів дерева губили більше, ніж зазвичай.

Так пропленталися вони чотири дні, а надвечір п’ятого спека зробилася неймовірною. З настанням ночі коні почали хропти, а худоба жалібно ревіти, ніби в передчутті якоїсь небезпеки, що її люди не могли поки що вгадати.

– Кров почули! – точилися балачки в натовпах біженських шляхетських сімей.

– Козаки за нами йдуть! Битва буде!

Од розмов цих жінки заголосили, чутки дійшли до челяді, зчинився переполох, почалася тиснява, вози обганяли один одного або з’їжджали з битого шляху просто в ліс, де і застрягали між деревами.

Відряджені князем люди швидко відновили порядок, а вусібіч вислано було загони, розвідати, чи дійсно виникла якась небезпека.

Скшетуський, що добровільно пішов із волохами, повернувся вдосвіта першим, а повернувшись, одразу вирушив до князя.

– Що у вас? – запитав Ярема.

– Ваша ясновельможність, ліси горять.

– Підпалені?

– Так точно. Я схопив кількох людей, і вони зізналися, що Хмельницький охочих послав услід вашій ясновельможності. Вогонь, якщо вітер буде сприятливий, підкладати.

– Живцем захотілося йому нас підсмажити, в битву не вступаючи. Давайте-но сюди людей тих.

За хвилину привели трьох чабанів, диких, тупих, переляканих; вони зразу ж зізналися, що їм і справді велено було ліси підпалювати.

Розповіли вони ще, що вслід князеві послано військо, та воно йде на Чернігів іншою дорогою, ближчою до Дніпра.

Тим часом повернулися решта роз’їздів, і всі з тим же:

– Ліси горять!

Князь, здавалося, цим не стривожився.

– Варварський спосіб, – сказав він, – та тільки нічого з цього не вийде! Вогонь через річки, що течуть у Трубіж, не перекинеться.

І дійсно, у Трубіж, уздовж якого просувався на північ табір, впадало стільки річок, які утворили повсюди численні болота, що можна було не побоюватися, щоб через них перекинулася пожежа. Хіба що кожного разу ліс довелося б підпалювати заново.

Невдовзі роз’їзди доповіли, що так воно й відбувається. Щодня приводили вони й паліїв, якими потім прикрашалися придорожні сосни.

Вогонь розповсюджувався миттєво, та не на північ, а вздовж річок на схід і захід. Небо вночі було червоним. Жінки з вечора до рання співали псалми. Наляканий дикий звір вибігав із палаючих борів на битий шлях і тягся за табором, змішуючись із стадами свійської худоби. Вітер нагнав диму, що застелив увесь обрій. Військо та обоз ішли немовби у густому тумані, крізь який нічого не було видно. Дихати було нічим, дим виїдав очі, а вітер усе наганяв і наганяв його. Сонячне світло не могло проникнути крізь завіси ці, й ночами від заграв світліше було, ніж удень. А ліс, здавалося, ніколи не закінчиться.

Крізь цей дим і ці палаючі ліси вів Ярема своє воїнство. Було отримано відомості, що ворог просувається по той бік Трубежу, та невідомо було, які великі його сили, – все ж татари Вершулла розвідали, що він поки ще досить далеко.

Однієї ночі до табору прибув пан Суходольський із Боденок, із другого берега Десни. Був це давній придворний князя, що декілька років тому поїхав собі жити в своє село. Він теж рятувався від селян, але привіз звістку, про яку у війську не знали.

І превелика запанувала розгубленість, коли князеві, що запитав про новини, він повідомив:

– Кепські новини, ваша ясновельможність! Чи відомо вам про розгром гетьманів і про кончину короля?

Князь, який сидів на маленькому дорожньому дзиґлику, підхопився:

– Як? Помер король?

– Наймилостивіший монарх спустив дух у Меречі за тиждень до корсунського розгрому, – сказав Суходольський.

– Господь у милості своїй не дав дожити йому до цієї хвилини! – мовив князь і, схопившись за голову, продовжив: – Страшні часи настали для Речі Посполитої. Конвокації та елекції, interregnum,[107] зловмисності й інтриги закордону, – все саме зараз, коли необхідно, щоби весь народ єдиним мечем у руці єдинодержавній був. Господь, як видно, залишив нас і в гніві своєму за гріхи бичувати намірився. Пожежу цю лише король Владислав і міг погасити, бо надзвичайно любило його козацтво, та й володарем він був войовничим.